День медичних працівників: хто нагадає державі про її обов'язки?
Юридичний фахівець, кандидат юридичних наук, почесний юрист України. Очолює правління Громадського об'єднання "За демократію через право" та займає посаду віце-президента Світового конгресу українських юристів.
Випускають знімки з медичних установ. Розповідають про героїв, які борються на передовій охорони здоров'я. Висловлюють справедливі та гідні слова.
Проте за цими ілюзіями ховається занедбана реальність. Ми дійшли до моменту, коли основною проблемою медицини вже не є інфраструктура чи обладнання. Головним викликом стали самі люди.
Неприємні "п'ять крапель"
Країна відзначає професійне свято тих, на чиїх втомлених руках іноді тримається найдорожче -- людське життя. Наше життя, зрештою.
Цього дня заведено дякувати, вручати грамоти, говорити про відданість професії та здатність медиків працювати навіть у найскладніших обставинах. І все це -- щиро й заслужено.
Проте за радісними висловлюваннями невільно виникає питання: як довго ще система зможе функціонувати, покладаючись здебільшого на професійну самовідданість, витривалість та бажання медичних працівників постійно перевершувати очікування?
Тому, на жаль, це не зовсім свято. Адже через стан галузі в цей момент не зовсім зручно піднімати келих. Ідеться не лише про шампанське – навіть символічні "п’ять крапель" медичного спирту видаються недоречними.
Звичні вітання більше не здатні приховати істини: медична сфера потребує термінової підтримки. Її ситуація все більше нагадує пацієнта, якому роками знімали лише окремі симптоми, не звертаючи уваги на необхідність комплексного лікування. Тепер нові консультації або чергові обіцянки вже не вирішать проблеми — потрібне термінове втручання.
Медичні служби переживають втрати пацієнтів.
Ми здатні відновити медичні заклади. Можемо придбати новісіньке обладнання. Можемо розробити нові стратегії та програми. Останнє наша система виконує практично "з чітким усвідомленням та ясним розумінням".
Проте існує одна проблема, яку жоден бюджет не може вирішити самостійно. Країна поступово втрачає тих людей, на яких базується медична система. Це особливо помітно не в столиці, а в регіонах, де звучання сирен чути частіше, ніж шкільний дзвоник.
У прифронтовій громаді медичний спеціаліст проводить прийом без анестезіолога, оскільки той покинув регіон ще минулого року. Реабілітолога для пацієнтів із травмами намагаються знайти в кількох сусідніх областях. В окремих громадах залишився лише один сімейний лікар, який обслуговує тисячі людей.
Медсестри працюють по дві зміни підряд не з через ідеалізоване "покликання", а через нестачу персоналу, яка не дозволяє заповнити графік. Фельдшер у селі часто виконує роль швидкої допомоги, сімейного лікаря та останньої надії для місцевих жителів. Люди іноді чекають тижнями на консультацію вузького спеціаліста або змушені долати десятки кілометрів, щоб отримати необхідну допомогу.
І це вже не просто виняток, а справжня "середня температура" в лікарні.
Якого ще уколу - і в яке, вибачте, м'яке місце - нам потрібно, щоб нарешті визнати масштаб кадрової кризи?
У стані надзвичайної медичної ситуації
З моменту початку масштабного конфлікту тягар на медичну систему значно зріс.
Поранені солдати та цивільні особи. Відновлення. Психологічне добробут. Підтримка ветеранів. Хронічні хворі, які залишаються в системі. Люди, що евакуювалися. Внутрішні переселенці. Всі ці проблеми доповнюються міграційними процесами, мобілізацією та професійним вигоранням медичних працівників.
При цьому, коли йдеться про медицину, ми все ще часто використовуємо терміни, пов'язані з ремонтом і закупками. Скільки об'єктів відновлено. Скільки нових медичних засобів придбано. Яка сума була витрачена.
І всього цього справді недостатньо - критично недостатньо.
Але навіть новий корпус не замінить анестезіолога. Томограф не працюватиме сам. Нову операційну не "закриє" презентація чергової реформи. А сучасна реабілітаційна зала залишиться просто гарним приміщенням, якщо в ній немає фахівців.
Це явище особливо яскраво проявляється в малих та прифронтових громадах. Тут уже давно існує невидима боротьба за медичних працівників. Місцева адміністрація активно шукає можливості для забезпечення житлом, надає додаткові виплати з місцевих бюджету і намагається вмовити фахівців залишатися, а не їхати до великих міст чи за кордон.
Бо коли громада втрачає одного хірурга, анестезиста чи сімейного лікаря - це проблема вже не окремої лікарні. Це проблема всіх мешканців.
Те, що прописав здоровий глузд
Медичній сфері терміново необхідні практично всі ресурси: лікувальні заклади, апаратура, медикаменти, транспортні засоби, новітні протоколи та кошти.
Але особливо потрібна окрема кадрова політика. Не декларативна. Не чергова "стратегія до 2035 року" або до найближчого кінця світу.
Вона є функціональною. Легка для сприйняття та зрозуміла, як основний комплект у автомобілі швидкої допомоги.
По-перше, для медичних працівників, які працюють у прифронтових, віддалених та фінансово обмежених громадах, потрібні спеціальні умови. Серед них — адекватні доплати, надання службового житла, компенсація витрат на оренду, медичне страхування, транспортні засоби та реальні гарантії безпеки.
Сьогодні часто спостерігається парадоксальна ситуація: медичний працівник, що працює у громаді поблизу фронту, має приблизно такі ж базові умови, як і його колега у великому тиловому місті. Проте ризики, навантаження та можливості для ведення нормального життя у них кардинально відрізняються.
По-друге, потрібно чесно визнати: медсестринство в Україні роками залишалося "невидимою" частиною системи охорони здоров'я.
Але саме медсестри та медбрати щодня підтримують лікарню в життєздатному стані. Вони виконують колосальний обсяг роботи, значна частина якої залишається непомітною для стороннього ока. При цьому їхнє навантаження, професійна самостійність і оплата праці далеко не завжди відповідають реальній ціні цієї роботи.
Без переосмислення ролі медсестри, умов її праці та системи винагороди, жодна реформа не зможе бути визнана повноцінною.
Третій аспект полягає в необхідності розробки ефективної програми, що сприятиме поверненню та утриманню молодих медичних спеціалістів у місцевих громадах. Це не має бути формальний "розподіл", якого всі намагаються уникнути, а чітка мотиваційна система, яка включає такі складові, як забезпечення житлом, можливості для професійного зростання, освітні програми, наставництво, доступ до сучасного обладнання та комфортні умови праці.
Адже деякі громади наразі залежать в основному від лікарів, які наближаються до пенсійного віку. Ця проблема не є далеким майбутнім – вона вже існує в нашій реальності.
Коли ці люди підуть, замінити їх швидко буде ніким. Медичного фахівця не можна підготувати за кілька місяців, закупити через тендер або завезти разом із новим обладнанням.
Особливою темою є реабілітація. Після багаторічного конфлікту зростає потреба в фахівцях, таких як фізичні терапевти, ерготерапевти, психіатри, психологи, протезисти та багато інших. Ця потреба буде лише збільшуватися з часом.
Проте фахівців такого профілю все ще надзвичайно мало. Це особливо помітно в регіонах, далекіх від великих міст.
Це питання виходить за межі медицини, торкаючись також соціальних і економічних аспектів. Постраждалі від травм повинні мати можливість повернутися до звичного життя, родин та професій, а не залишатися осторонь через відсутність необхідного фахівця в найближчій доступності.
Усі ми вже стали в чергу.
Часто обговорюється тема відновлення після війни, проте конкретні дії, які б підтверджували ці розмови, трапляються значно рідше. Йдеться про фінансування, ремонти доріг, будівництво нових об'єктів та інші важливі аспекти.
Однак країну не відбудовують лише будівлі та інфраструктура. Її відновлення залежить від людей.
Якщо ми зараз не почнемо серйозно інвестувати в тих, хто щодня підтримує медичну сферу - від лікаря в приймальному відділенні до фельдшера в віддалених селах, від реабілітолога до медсестри, що працює в нічну зміну, - то за кілька років, можливо, побачимо лише відремонтовані лікарні. Проте офтальмологів, анестезистів і хірургів доведеться імпортувати, як сьогодні шукають будівельників, - з Азії чи Африки.
Свято медичних працівників відзначається лише один раз на рік. Так само, як і теплі слова вдячності, які звучать переважно в цей день.
А медики працюють щодня. По дві зміни. Без анестезіолога. Без реабілітолога. Іноді - без напарника, нормального відпочинку та впевненості, що завтра в лікарні буде кому вийти на чергування.
Зазвичай ми стикаємося з ними не в найвдаліші періоди нашого існування. Проте їхній професіоналізм, стійкість та людська доброта іноді визначають, чи зможемо ми сподіватися на краще в майбутньому.
Тож "укол совісті" державі давно на часі. Як і звичайний здоровий прагматизм.
Шприц мимоволі притягує до себе руки. Адже ми всі вже чекаємо в цій черзі — за вищою якістю медичних послуг, а отже, за гіднішими умовами для тих, хто щодня, без зайвих слів, вносить свій вклад у цю справу.
Вітаємо з Днем медичного працівника всіх, хто займається лікуванням, порятунком, опікою та відновленням здоров'я!
Вашої професійності, витримки й чуйності ми потребуємо не менше, ніж ліків. А значення вашої щоденної праці ясно видно й без огляду офтальмолога.
