Карфаген, що не підлягає знищенню.
Нова спецоперація НАБУ, що отримала давню назву "Карфаген", націлена на Офіс Генерального прокурора і виглядає як сюжет для захоплюючого фільму. Нахабні корупціонери, які осіли на вершинах правоохоронних структур, амбітні коханки з великими прагненнями та фінансовими вимогами, тіньовий контроль над шахрайськими кол-центрами, легалізація незаконно здобутих грошей і цинічна життєва філософія учасників справи – усе це варте екранізації. Проте корупційний "Карфаген" в Україні, про необхідність знищення якого постійно говорять політики та високопосадовці, залишається стійким, демонструючи неймовірну здатність до адаптації навіть під час повномасштабної війни.
У 153 році до нашої ери римський державний діяч і автор Марк Порцій Катон Старший відвідав Карфаген. Він був вражений стрімким економічним відновленням та багатствами цього давнього супротивника Риму. Повернувшись додому, Катон протягом кількох наступних років почав закінчувати свої виступи словами "Карфаген має бути знищений". Він помер у 149 році до нашої ери, в рік, коли стартувала Третя пунічна війна, що врешті-решт призвела до падіння Карфагену через три роки. Таким чином, його бажання здійснилося, хоч і після його смерті. Натомість ситуація з корупційними проявами в Україні, які можна порівняти з "Карфагеном", виглядає значно менш оптимістичною.
Наразі головне досягнення в роботі антикорупційних інституцій в Україні полягає не стільки у знищенні або мінімізації корупції, скільки в оприлюдненні фактів, які спричиняють потужний суспільний резонанс. Деталі корупційного життя посадовців високого рангу стають топ-темою для обговорень. Вони надихають на появу хвилі мемів у соціальних мережах. Часто приводять до кадрових змін і неприємно б'ють по рейтингу влади. Але загалом підсумковий ефект не такий серйозний, який мав би бути. Бо фігуранти гучних справ з-поміж топ-посадовців, за деякими винятками, перебувають на свободі. Їхнє процесуальне майбутнє невизначене. Вироків часто доводиться чекати роками. Та й умовні терміни ув'язнення переважають над реальними.
На перший погляд, операція "Карфаген" виглядає як щось виняткове, адже її основними учасниками стали люди, які мали б протистояти корупції, контролювати дотримання законів та забезпечувати справедливість. Проте реальність виявилася зовсім іншою. Виявилось, що під егідою Офісу Генерального прокурора функціонувала злочинна група, яка, зловживаючи своїм службовим становищем, налагодила систематичне отримання хабарів за "захист" або неперешкоджання діяльності шахрайських кол-центрів. Як показують результати розслідування, злочинці, які обманом викачували гроші у громадян України та іноземців, отримали своєрідну амністію за скоєні злочини, оскільки ділилися викраденими коштами з працівниками Генпрокуратури. Таким чином, виник взаємовигідний симбіоз між правоохоронними органами та злочинним світом. І важко сказати, скільки б ще тривав цей альянс, якби не раптова увага детективів з НАБУ.
Проте українців більше вразили не лише факти про те, що правоохоронці покривають злочинність, а й деталі особистого життя та біографії осіб, залучених у цю справу. Життєва філософія Сергія Кропиви та його "муза" стали предметом цікавості. Цитати про обсяги крадіжок і про те, з ким мати інтимні стосунки, викликали жваві дискусії. Їхні кар'єрні амбіції, розкішні покупки, стильне життя, а також яскраві фото з соцмереж і кадри, зроблені під час обрання запобіжного заходу, стали головними темами обговорень у суспільстві. Натомість заява про відставку Генерального прокурора Руслана Кравченка отримала значно менше медійної уваги. Таким чином, українці сприймають зв'язок правоохоронців із корупцією як даність. Багато хто впевнений, що корупція існує завдяки своїм потужним покровителям на високих рівнях.
Історія кол-центрів в Україні підтверджує цю думку. Ці шахрайські організації з'явилися значно раніше, ніж почалася повномасштабна війна, але саме в останні роки вони стали особливо активними. За різними оцінками, в Україні функціонує від 1,5 до 2 тисяч таких центрів. Хоча до 90% їхньої діяльності орієнтовано на громадян Росії та інших країн, українці також стають жертвами цих "офісних" шахраїв. Не варто ідеалізувати роботу співробітників кол-центрів; їхній інтерес до російських клієнтів зумовлений не патріотизмом, а практичними міркуваннями. Справа в тому, що у разі шахрайства відкриття кримінальної справи є складним, оскільки для цього необхідна заява від потерпілого.
Експерти оцінюють щомісячний дохід, отримуваний шахрайськими кол-центрами, приблизно в 1 мільярд доларів. Очевидно, що така значна сума не може залишитися непоміченою іншими структурами. Щоб легалізувати свою діяльність, кол-центри готові ділитися прибутками, перераховуючи частину доходів у відповідні органи. Якщо ж цього не робити, їм можуть загрожувати серйозні наслідки. Хоча НАБУ вже розкрило одну з таких схем, це навряд чи призведе до кардинальних змін, оскільки в Україні відсутня політична воля для боротьби з діяльністю кол-центрів. Також немає реального бажання боротися з корупцією, адже вона приносить значні прибутки тим, хто перебуває на верхівці влади. Хто ж захоче знищити "золоту курку"?
Боротьба з корупцією в Україні більше нагадує процес, а не результат. Це ніби спостерігати нескінченний серіал з елементами драми, криміналу і фарсу. Дійові особи дійсно цікаві. Але, як правило, не через свою харизму чи неповторність, а через займані посади або зв'язки. Конкуренція йде не за роль, а за те, хто зможе продемонструвати глибину морального падіння. Ще більше вразити суспільство своїми непомірними апетитами. Здивувати масштабом награбованого. Засвідчити особливий цинізм і відсутність будь-яких внутрішніх обмежень.
Однак є щось дивне у цій довготривалій битві з корупційним Карфагеном, який ніяк не може бути знищений. Україна як держава демонструє унікальну здатність до адаптації. Незважаючи на справді серйозне ураження її інститутів корупцією і доволі посередню якість управлінських еліт, вона вже кілька років чинить опір в екзистенційній війні з ворогом, який бажає її знищення. Це феномен, який важко пояснити з позиції логіки. Очевидно, ми недооцінюємо горизонтальні й паралельні зв'язки, які діють в українському суспільстві, частково компенсуючи слабку ефективність офіційних інституцій. І все ж не можна сподіватися на диво. Внутрішній резерв має здатність вичерпуватися, а компенсаційні механізми зношуватися. Було б добре, якби правлячі еліти зрозуміли це. Хоча б керуючись інстинктом власного самозбереження, якщо в них дефіцит інших якостей.
