Не втратити своїх: чому Україні дедалі важче змагатися за своїх громадян-мігрантів.
Щороку від початку повномасштабного вторгнення Ukraine Recovery Conference стає майданчиком, де обговорюють майбутнє України після війни. Інвестиції, відновлення інфраструктури, реформи безумовно визначатимуть темпи відбудови країни. Але серед ключових тем дедалі частіше постає питання: хто житиме в Україні після війни?
Ми маємо чесно подивитися в очі новій реальності: надія про те, що українці за кордоном просто чекають нагоди, щоб повернутися додому після завершення бойових дій, поступово слабшає. Тривалість повномасштабної війни перетворила тимчасовий прихисток на нове життя.
Одним з ключових результатів третьої хвилі дослідження Gradus, що стосується факторів повернення мігрантів, є те, що рішення про повернення стає все менш залежним від ситуації в Україні і все більше підпорядковується умовам у країні, де вони перебувають.
Повернення мігрантів більше не обумовлюється лише питаннями безпеки.
Ми звикли говорити про повернення через призму безпеки. Але на п'ятому році життя за кордоном ця логіка змінюється.
Цікаво, що навіть якщо війна завершиться на користь України, все більше людей не бачать своє майбутнє пов'язаним із рідною землею. Це абсолютно зрозумілий процес: чим довше люди перебувають за межами України, тим більше вони вкорінюються в новому середовищі. Вони знаходять роботу, орендують або купують житло, а їхні діти відвідують місцеві дитячі садки і школи, вивчаючи місцеву мову.
Коли ми запитуємо людей, що мотивує їх залишатися за кордоном, відповіді абсолютно прагматичні. Передусім -- все ще безпека, але далі йде можливість забезпечити гідний рівень життя та стабільність. Водночас мотиви, що спонукають до повернення, мають зовсім іншу, емоційну природу: бажання бути поруч із родиною та друзями, відновити відчуття дому та зробити свій внесок у відбудову країни.
Згідно з результатами опитування, 53% респондентів все ще мають намір повернутися до України. Однак серед тих, хто планує це зробити, чимало не можуть визначити терміни свого повернення. Це, безумовно, є важливою зміною. Вперше одним з основних факторів, що впливають на рішення про повернення, стають не тільки обставини в Україні, а й зміни в міграційній політиці держав, де вони наразі знаходяться.
Фактично Україна входить у новий етап конкуренції за своїх громадян. І йдеться не про безпеку, а про умови для життя.
Читайте також: Оптимізм біженців зменшується: як Україні вдалося б повернути своїх громадян, які залишили країну від початку війни.
Між почуттями та логікою
Європейські нації поступово приймають рішення, які стосуються майбутнього українців: вони або продовжують, або вносять зміни в програми тимчасового захисту, полегшують процеси легалізації, а також відкривають нові можливості для інтеграції дітей. Кожне з цих рішень має прямий або непрямий вплив на подальші перспективи повернення.
З іншого боку, Україна також формує власну пропозицію. Але якщо кілька років тому головним аргументом було завершення війни, то сьогодні цього вже недостатньо. Люди воліють жити там, де бачать можливість будувати майбутнє.
Саме тому питання повернення українців наразі - це питання конкурентоспроможності держави. Чи зможе Україна створити достатньо можливостей, щоб рішення про повернення стало не лише емоційним, а й раціональним?
У цьому контексті відбудова країни набуває нового змісту. Йдеться вже не лише про відновлення зруйнованих мостів, лікарень чи електростанцій. Йдеться про створення середовища, у якому люди захочуть жити.
Досліджуйте також: Чому Україна протягом трьох десятиліть не приділяла уваги питанням діаспори і які наслідки це мало для нас.
Українці — це народ без меж.
Які наслідки це має для держави? Перш за все, це означає, що політика стосовно мігрантів повинна undergo зміни. Важливим елементом демографічної стратегії стає підтримка взаємозв'язків з українцями, які проживають за кордоном. Крім того, необхідно розвивати політику транснаціональної української спільноти, що передбачає зміцнення зв’язків між українцями в діаспорі та їхньою батьківщиною, яку вони були змушені покинути внаслідок війни.
Важливо не апелювати до почуття провини тих, хто виїхав, а створювати інституційні механізми, які дозволять їм залишатися частиною українського простору незалежно від країни проживання. Втрата фізичної присутності громадянина - це серйозний виклик. Але втрата його зв'язку з Україною матиме значно довші й складніші наслідки.
Демографічна політика більше не може обмежуватися лише питанням кількості людей та термінів їхнього повернення. Важливим є також те, наскільки Україна зможе підтримувати довіру, активність та взаємодію зі своїми громадянами, незалежно від їхнього місцезнаходження. Саме цей зв'язок стане визначальним для потенціалу країни в післявоєнний період — не тільки в аспектах демографії, але й в економічному, соціальному та культурному вимірах.
Євгенія Близнюк — соціологиня, яка є засновницею та генеральною директоркою компанії Gradus.
