Двоєженець, майстер бондарної справи, останній кошовий отаман Задунайської Січі: три етапи життя Йосипа Гладкого.
Сьогодні, 6 липня, виповнюється 160 років з моменту смерті Йосипа Гладкого — останнього кошового отамана Задунайської Січі. Його дії під час російсько-турецької війни стали вирішальними і фактично завершили етап існування останньої козацької Січі, яка намагалася зберегти традиції запорожців після їхнього знищення Катериною II.
Він утікав від двох жінок, займався рибною торгівлею та бондарством, поки доля не завела його за Дунай — туди, де доживали останні представники вільного запорозького козацтва. За кілька років цей безтурботний до сімейних обов'язків біженець стане кошовим отаманом. А ще через рік його ім'я в одних історичних працях асоціюватиметься зі словом "зрада", а в інших — зі словом "порятунок". Задунайська Січ існувала півстоліття серед султанських володінь. Останнім, хто тримав її клейноди, був Йосип Гладкий — саме через нього ця історія завершилася назавжди.
Більше про постать Йосипа Гладкого розповість Еспресо.
Вільність на чужих теренах: чому козакам був потрібен Дунай
Щоб зрозуміти постать Гладкого, слід почати не з нього, а з місця, куди він потрапив.
3 серпня 1775 року Катерина II підписала маніфест про ліквідацію Запорозької Січі, звинувативши козаків у самочинному управлінні та зазіханні на чужу власність. Кошового Петра Калнишевського заарештували, архіви й майно вивезли до Петербурга, а козацькі землі роздали поміщикам і колоністам. Частина запорожців змирилася і осіла хліборобами чи міщанами в межах імперії. Але кілька тисяч найнепокірніших вирішили інакше: вони перейшли кордон і опинилися на теренах, підвладних турецькому султану.
Спочатку вони оселилися на лівому березі Дунаю, неподалік від Очакова та в низов'ях Дністра. Однак, турецька адміністрація, яка не бажала, щоб колишні запорожці перебували занадто близько до кордону з Росією, незабаром вирішила переселити їх на правий берег. Таким чином, у дельті Дунаю, в селищі Верхній Дунавець (сучасна територія Румунії), виникла нова Січ - Задунайська, дев'ята і остання у спадщині українського козацтва.
Османи отримали в своє користування сформоване прикордонне військо, в той час як козаки здобули землю без кріпацтва та певну ступінь автономії. Задунайська Січ ретельно відтворювала структуру Запоріжжя: ті ж 38 куренів під давніми назвами, та ж військова рада, що обирала кошового отамана, суддю, писаря та осавула. Єдиним нововведенням став товмач-драгоман, перекладач, без якого спроби взаємодії з турецькою адміністрацією були б неможливі.
Але це вже була абсолютно інша Січ. Кінноти та флоту не стало - залишилася лише човнова піхота. Служити могли тільки неодружені козаки. І що найважливіше, у задунайців не було постійного ворога, який би змушував армію підтримувати бойову готовність. Натомість існувала функція, що більше принижувала, аніж загартовувала: козаки повинні були виконувати прикордонну службу та брати участь у каральних експедиціях турецької армії проти повсталих християнських народів, таких як болгари, серби (1815-1816), греки (1821) та румуни (1821-1822). Формування, яке виникло внаслідок опору імперській сваволі, змушували придушувати чужу боротьбу за свободу. Це викликало невдоволення в самій Січі, і ця суперечність згодом стане основою для рішення Гладкого.
У мирні часи задунайці рибалили, полювали, розводили худобу, хліборобствували і, на відміну від запорожців, ще й виноградарствували. На Січі діяли школа й бібліотека з духовною та історичною літературою. Населення росло стрімко, за деякими підрахунками, від 10 до 20 тисяч осіб на піку, бо сюди тікали від кріпацтва і рекрутчини селяни й козаки з Наддніпрянщини. Втім, до самого козацького товариства ці новоприбулі формально не належали: вони жили окремими слободами як "козацька рая" - з певною автономією, але без прав повноправних запорожців.
Саме в цю Січ, у 1820-х роках, і прибув утікач із Полтавщини на ім'я Йосип Гладкий.
Бондар, чумак і двоєженець: хто такий Йосип Гладкий до Січі
Картина "Табір", створена польським живописцем Юзефом Брандтом приблизно в 1900 році, зображена на фото з соціальних мереж.
Точна дата народження Гладкого невідома - історики орієнтовно називають 1789 рік. Народився він у селі Мельники Золотоніського повіту Полтавської губернії, у родині сільського старости. Родина була заможною: батько, Михайло Григорович, мав трьох синів і жодного не віддав у рекрути - коли приходила черга, наймав замінників. Після батькової смерті Йосип отримав у спадок землю, а 1813 року одружився з козачкою Феодосією Мазур із села Краснохижинці.
На перший погляд, життя хлібороба виглядало цілком благополучним. Проте з роками стало важче забезпечувати сім'ю і сплачувати податки. У 1820 році Гладкий вирішив залишити дружину з дітьми під опікою брата Максима та вирушив на заробітки. Він спробував себе в різних професіях: був чумаком, теслею, бондарем. Дослідниця Людмила Маленко зазначає, що така різноманітність занять скоріше свідчить про надмірну самовпевненість і прагнення до швидкого заробітку, а не про пошук свого покликання. За дев'ять років роботи його сім'я отримала від нього лише одну грошову допомогу — 40 карбованців...
Далі сюжет здійснює різкий поворот, який міг би стати основою для окремої повісті. В Одесі Гладкий намагався одружитися вдруге, вибравши в дружини служницю свого працедавця. Коли стало відомо, що в нього вже є законна дружина та четверо дітей, він поспіхом залишив місто, а потім з'явився в Керчі – звідти ж утік через Дунай, опинившись на Задунайській Січі. За свідченнями істориків, саме там Гладкий вкотре приховав правду про свій сімейний стан і був прийнятий до січового товариства, зокрема до Платнирівського куреня. Разом із козаками він отримав нове прізвисько – Бондар.
Ось така іронія життя: особа, яка колись втекла від своєї родини та обов'язків, незабаром опиниться в ролі, що визначатиме майбутнє тисяч чужих родин — всієї Задунайської громади.
Кар'єра в Січі: від куреня до гетьманства
На Січі Гладкий швидко зарекомендував себе як здібний та кмітливий козак. У складі п'ятитисячного загону, що діяли в флотилії під керівництвом Ібрагім-паші, він взяв участь у турецько-грецькій війні. Під проводом кошового отамана Якова Мороза Гладкий здійснив похід на Міссолунгі та активно долучився до штурму фортеці. Після успішної кампанії братство обрало його курінним отаманом Платнирівського куреня.
На цій посаді виявилися риси, які згодом визначать його подальшу долю: рішучість, креативність, проникливий розум і неабияка обачність. Курінний Бондар не лише боровся, а й активно налагоджував вигідні відносини з задунайською раєю (сім'ями козаків і втікачів), дбаючи про благополуччя свого куреня та власний авторитет. Його підприємницькі таланти не залишилися непоміченими: на Покрову 1827 року, завдяки підтримці саме раї, а не старих запорозьких кадрів, Гладкий став кошовим отаманом Задунайської Січі.
Він став на чолі вольниці в найскладніший період її існування. Османська імперія знову втягнулася у конфлікт з Росією, що призвело до обмеження прав козаків, яким не зовсім довіряли. Січ, що знаходилася між двома могутніми державами, змушена була вирішити, на чий бік стати у цій війні. Кошовий, якого обрали за його дипломатичні здібності, а не за традиційні бойові заслуги, опинився перед вибором, що визначить не лише його власну долю, а й майбутнє всієї Січі.
Перехід під російський стяг: виміряний ризик гетьмана.
Азовці атакують турецьких піратів, фото: Вікіпедія
Гладкий почав діяти в напрямку переходу під російську юрисдикцію задовго до того, як січове товариство дізналося про його наміри. Він таємно отримав підтримку від градоначальника Ізмаїла Сергія Тучкова. Про цю підготовку знали лише обрані, і це не було випадковим: зрада завдавала загрози не лише для задунайців і кошового, а й каралася смертю як з боку старих запорожців у Січі, так і від турецьких властей.
Найяскравіше в цій оповіді виявився стратегічний розрахунок Гладкого. Усвідомлюючи, що відкритий агітаційний підхід серед козаків не спрацює, він вдався до хитрощів, які могли б здивувати навіть досвідченого шахіста: він відіслав близько двох тисяч козаків, які найрішучіше виступали проти повернення до Росії, до Сілістрії, нібито для участі в турецькій кампанії 1828-1829 років. Передавши цих козаків під опіку великого візира, він переконав турецьких військових відпустити його назад на Січ, нібито для того, щоб зібрати решту козаків з дунайських плавнів і перевести Кіш в режим воєнного часу до Адріанополя.
Повернувшись до Січі, вже без своїх найзавзятіших опонентів, Гладкий організував козацьку раду. Відсутність найбільш упертих супротивників дозволила раді підтримати пропозицію кошового. 9 травня 1828 року частина задунайських козаків і раї, на 61 човні, забравши з собою клейноди й скарби, вирушила в море, прямуячи до російського берега неподалік Ізмаїла.
Перше бойове хрещення задунайців у складі російських збройних сил відбулося під час штурму турецької фортеці Ісакча. За виявлену відвагу Гладкий отримав з рук імператора Миколи I золотий Георгіївський хрест і полковницькі погони безпосередньо на переправі, хоча офіційно нагороду Святого Георгія 4-го ступеня йому вручили лише 1 січня 1830 року. Того ж часу його призначили наказним отаманом новоствореного Окремого Запорозького війська. У 1829 році Гладкий здобув дворянський титул, а також отримав герб, на якому було зображено човен між двома берегами, російський прапор та Георгіївський хрест. Це стало символічною емблемою для людини, яка нещодавно перейшла на бік колишнього супротивника.
Вартість переходу: як загинула Задунайська Січ
За кожен успіх треба платити - і платив не тільки Гладкий. У відповідь на перехід турецька влада жорстоко розправилася з тими задунайцями, які залишилися вірними Січі й не пішли за кошовим. Задунайську Січ як організовану інституцію турки знищили - фізично зруйнували Кіш і масово перебили козаків, що не встигли чи не захотіли тікати.
Тут і криється відповідь на головне запитання: чому саме Гладкий став останнім кошовим отаманом Задунайської Січі? Не тому, що Січ поступово занепала і зникла сама собою, як це часом трапляється з інституціями, що віджили своє. І не тому, що її остаточно ліквідувала якась зовнішня імперська воля указом чи маніфестом, як це сталося 1775 року із Запорозькою Січчю. Задунайська Січ припинила існування одномоментно й насильницько - саме як наслідок рішення її власного кошового отамана. Гладкий, рятуючи частину козацтва і, зрештою, власну кар'єру, приніс у жертву інституцію, яку очолював. Він не був останнім тому, що на цій посаді не було кому бути після нього, він був останнім, тому що після його вчинку самої посади вже не існувало.
Життя по завершенню Січі: військовий мундир та ізоляція фермера.
Подальший шлях Гладкого в Російській імперії розвивався надзвичайно успішно — що є досить іронічним, враховуючи його прізвище. Козаків, які вирушили з ним, спочатку об'єднали в Дунайський козачий полк, а в 1831 році, за імператорським указом, їх переселили на територію між річками Бердою та Кальчиком, а також узбережжям Азовського моря, в межах Катеринославської губернії — в районі сучасних міст Бердянськ і Маріуполь. Тут були засновані станиці Микільська та Покровська, а пізніше до них приєднали Петрівський Посад і Новоспасівську. Це формування отримало назву Азовське козацьке військо, а в 1832 році Гладкий став його першим наказним отаманом, отримавши звання генерал-майора.
На цій посаді він тримався до 1851 року, і за свідченнями сучасників зарекомендував себе сумлінним і дбайливим керівником: захищав права козаків, рятував новоприбулих від повернення до кріпацтва чи рекрутчини. Азовське військо за час його керівництва вибудувало міцне самодостатнє господарство, що в останні десятиліття існування взагалі обходилося без державних дотацій.
Після виходу у відставку в званні генерал-майора, Гладкий оселився в Новоспасівській станиці. Однак, за свідченнями істориків, він не зміг встояти перед постійними проханнями та скаргами місцевих азовців, які продовжували звертатися до нього за порадою. У підсумку він вирішив переїхати на свій хутір Ново-Петриківку, подалі від натовпу. Літнім днем 1866 року Гладкий відправився на ярмарок у Катеринослав, де, на жаль, заразився холерою і 5 липня помер. На наступний день від тієї ж недуги пішла з життя і його дружина, яка піклувалася про нього до самого кінця. Обидва були поховані на старовинному козацькому кладовищі Пилипівки в Олександрівську, нині відомому як Запоріжжя.
Саме ж Азовське козацьке військо, дітище й справу життя Гладкого, доля теж не пощадила: у 1850-60-х роках умови для козаків суттєво погіршились, влада намагалася переселити частину з них на Північний Кавказ, невдоволені підняли повстання, яке придушили війська. У першій половині 1860-х років військо остаточно скасували, а більшість родин виселили на Кубань. Інституція, заснована колишнім кошовим, повторила долю Січі, яку він же і поховав, тільки без разючого одномоментного фіналу, повільним адміністративним згасанням.
На завершення: ватажок на кордоні двох світів.
Пам'ятник Гладкому у Запоріжжі та момент відкриття, фото: Вікіпедія
Фігура Йосипа Гладкого викликає неоднозначні думки, що робить його постать надзвичайно цікавою. Для одних він є героєм, що визволив тисячі людей з-під турецького гніту і повернув частину запорізької спадщини на українські землі. Інші ж вважають його холоднокровним кар'єристом, який скористався довірою своїх співвітчизників для власного збагачення, а внаслідок зради прирік Січ на криваве знищення.
Саме тому російська історична політика охоче зробила з Гладкого героя "возз'єднання". У 2010 році за часів президенства Януковича в Запоріжжі Йосипу Гладкому відкрили пам'ятник за участі проросійського політика та колаборната В'ячеслава Богуслаєва, який профінансував відкриття, наголошуючи на його службі Російській імперії та замовчуючи, що наслідком цього переходу стала ліквідація Задунайської Січі. Такий образ добре вписувався у кремлівський міф про "споконвічне прагнення" українців бути разом із Росією, хоча реальна історія Гладкого значно складніша й суперечливіша.
Тож, все історія про ту саму людину: хитрого й талановитого практика, для якого питання "на чиєму боці бути" ніколи не було питанням ідеології, а, ймовірно, завжди - питанням розрахунку. Той-таки розрахунок колись змусив його тікати від двох родин в Одесі, а згодом - вивести з-під турецького прапора цілу козацьку спільноту. Просто цього разу ставки виявилися незрівнянно вищими.
