Трудова зайнятість ветеранів: дисонанс між державними ініціативами та фактичними умовами.

В кінці листопада 2022 року, прем'єр-міністр Юлія Свириденко зазначила, що після завершення війни в Україні очікується близько 5-6 мільйонів ветеранів та їхніх сімей. Згідно з певними оцінками, це може скласти приблизно 15-20% від загальної чисельності населення країни.

У програмі "По живому" заступник міського голови Львова з питань ветеранів Андрій Жолоб, який сам пройшов шлях від лікаря до командира підрозділу та повернувся до цивільного життя, розповів журналістці Еспресо Христині Парубій про те, чому працевлаштування ветеранів є не просто набором готових рішень, а справжнім мінним полем.

Числа, що говорять правду.

Офіційні дані в цій галузі є фрагментарними — держава сама визнає, що представлені цифри не повністю відображають реальний стан справ з працевлаштуванням ветеранів. Адже за звітний період профорієнтаційні послуги отримали лише кілька тисяч безробітних учасників бойових дій, що є мізерною часткою в порівнянні з мільйонною армією ветеранів. Дослідження, проведене Українським ветеранським фондом і опубліковане в 2024 році, вказує на тривожну тенденцію: рівень безробіття серед ветеранів зріс до 30,95%, що вдвічі-тричі перевищує середні показники по країні.

Сама держава визнала проблему на законодавчому рівні: у концепції нової програми йдеться, що розрив між наявним попитом і фактичним рівнем працевлаштування ветеранів указує на недостатню ефективність існуючих інструментів державної політики. У відповідь Кабмін цього року затвердив Державну цільову програму "Ветеран.Робота" на 2026-2027 роки, орієнтовний обсяг видатків на яку становить понад 276 мільйонів гривень, а бюджет-2026 загалом виділяє 8,2 мільярди гривень на підтримку ветеранів у переході до цивільного життя.

Показовим є і те, наскільки повільно рухається інтеграція навіть у державному апараті: за даними моніторингу "Чесно", у міністерствах лише 5% працівників мають статус ветеранів, а в деяких відомствах - таких як Міністерство енергетики чи Міністерство молоді та спорту - таких людей одиниці.

Дослідження серед ветеранів вказує на те, що їхні найбільші турботи зосереджені на фінансовій підтримці та здоров'ї, а не на формальному працевлаштуванні. Зокрема, 56,2% респондентів вважають фінансову допомогу пріоритетною, 52,4% - поліпшення стану здоров'я, тоді як тільки 24,1% акцентують увагу на пошуку роботи. Цей факт підкреслює, що перед тим, як людина буде готова до працевлаштування, їй потрібно пройти значний внутрішній шлях.

Чому відсутні готові рекомендації?

зображення: Андрій Садовий / facebook

Андрій Жолоб очолює сектор працевлаштування ветеранів при Центрі надання послуг учасникам бойових дій у Львові - і перше, що він визнає: універсального рецепта тут немає. За його словами, ані держава, ані міжнародний досвід не можуть дати чіткого алгоритму дій, тому доводиться діяти інтуїтивно й вчитися на власних помилках - прямим текстом він порівнює цей процес із ходьбою по мінному полю навпомацки.

"Ми живемо в дуже дивний час. Ми отримуємо досвід, який ніхто не отримує, ніхто нам не може сказати, як треба насправді це все робити. Ми просто по мінному полю зараз ходимо. Мацаємо ногою. О, тут трошки підірвалося... Я відверто скажу, я підриваюся постійно, але я б інакше нічого не розумів, якби не робив. Тобто я сам гулі набиваю, тому що мені ніхто не може сказати, Андрій, отак воно не вийде... Я стараюся інтуїтивно розуміти, що, як, але те, що я розумію однозначно з ветеранами, треба спілкуватися напряму", - відзначає він.

Жолоб сам пройшов через період, коли після повернення з війська йому знадобився місяць, аби просто "помовчати, дивитися в стелю і перетравлювати" перехід із військового світу в цивільний. Він називає це станом, коли людину "вичавили, як губку", і жага до життя тимчасово зникає. За його спостереженням, повернути людину до активності здатна не абстрактна підтримка, а конкретна соціальна значимість - відчуття, що ти знову корисний колективу, а не просто тягар для родини.

Декомпресійна камера як альтернатива фразі "повертайся до нормального життя".

Найяскравіша метафора до якої вдається Жолоб - це порівняння ветерана з водолазом, якому загрожує кесонна хвороба через надто швидкий підйом із глибини. Жолоб переконаний: ветерана не можна різко "викидати" з фронтового досвіду в цивільне життя з настановою на кшталт "ти ж дорослий, перестань, іди працюй". Потрібна своєрідна декомпресія - можливість поступово говорити про пережите у своєму середовищі, серед тих, хто розуміє, перш ніж повністю занурюватися в цивільні реалії.

Водночас він рішуче виступає проти ідеї ізоляції ветеранів у "окремий острів" або закриту громаду, відокремлену від решти суспільства. На його думку, це має бути спільна праця: цивільні повинні навчитися правильно взаємодіяти з ветеранами, а ветерани, у свою чергу, мають уникати агресії по відношенню до цивільних. Він зазначає, що найкраще в цій ситуації спрацьовує принцип "рівний з рівним" — коли в групі присутній ветеран-медіатор, який стає зв’язуючим ланкою між двома світами.

Бізнес розвивається швидше, ніж державні інституції.

Один із найпарадоксальніших висновків розмови заступником міського голови Львова з питань ветеранів: приватний бізнес виявився готовим до співпраці з ветеранами значно більше, ніж державний сектор. Жолоб наводить приклад львівських ІТ-компаній, які під час служби працівника продовжують нараховувати йому зарплату, надсилають волонтерську допомогу - і самі звертаються до Центру УБД по консультації, як коректно комунікувати з ветеранами після повернення.

Причина проста й прагматична, адже через мобілізацію ринок праці зазнав гострого дефіциту кадрів, особливо в будівельній сфері. Зараз бракує сантехніків, плиточників, електриків та багато інших професій. Роботодавці вже пропонують ветеранам вищі зарплати, ніж цивільним кандидатам на ту саму вакансію, а найм людини з інвалідністю дає бізнесу державні субвенції та можливості додаткового бронювання співробітників.

Військовий сектор та охоронні фірми активно залучають ветеранів з бойовим досвідом, зокрема операторів та інженерів дронів, пропонуючи їм значні заробітні плати. Проте, незважаючи на наявність вакансій і конкурентоспроможну оплату, робітничі спеціальності не викликають великого інтересу серед самих ветеранів.

Ситуація в державному секторі є зовсім іншою. Як зазначає Жолоб, фінансування освіти та медицини настільки знецінене, що людині, яка пережила бойові дії, важко змиритися з зарплатнею в 10-12 тисяч гривень, коли вона отримувала 100 тисяч на фронті. Це також підтверджується офіційними даними: незважаючи на всі розмови про підтримку ветеранів, їхня частка серед працівників державних установ залишається надзвичайно низькою.

"Я б дуже хотів, щоб ветерани займалися місцевим самоврядуванням. Щоб вони приходили на роботу, але є одна важлива проблема — заробітна плата... це питання на першому місці", — зазначає Жолоб.

Фінанси відіграють значнішу роль, ніж може здаватися на перший погляд.

зображення: скріншот з програми "По живому"

Жолоб визначає три етапи, які проходить ветеран після повернення з військової служби:

* Спершу категорична відмова від будь-яких пропозицій ("в армії я заробляв більше");

* Потім - за два-три тижні - обережний інтерес через потребу чимось себе зайняти;

І, зрештою, через місяць-два, коли військові компенсації завершаться, з'явиться справжня готовність розпочати пошуки роботи.

Жолоб відверто визнає: фінансове питання стоїть не на другому чи третьому місці серед мотивацій - воно майже завжди на першому.

Важливу роль у цьому переході, за його спостереженням, відіграють дружини й родини - вони часто стають тим м'яким, ненав'язливим фактором, який підштовхує ветерана до пошуку роботи, коли він сам ще не готовий про це думати.

Окремо Жолоб наголошує на важливості усвідомлення тим, хто планує започаткувати власну справу: ветеранський бізнес – це передусім бізнес, а вже потім – ветеранський. Пільги, гранти та безкоштовні консультації від досвідчених підприємців є справжньою підтримкою, але не слід забувати про ринкову конкуренцію. Перші роки ведення будь-якого бізнесу вимагають значних інвестицій, а знижки, пов’язані зі статусом "ветеран", з часом можуть втратити свою актуальність.

Сьогодні ветерани мають більше шансів на отримання грантів і консультацій, а також можуть скористатися безкоштовними послугами від великих бізнесменів, які готові підтримувати такі ініціативи. Це надзвичайно цікаві перспективи. Ми сподіваємося, що кожен ветеран знайде свій шлях після повернення з фронту, проходження реабілітації, чи то в створенні власної справи, чи у пошуку роботи, яка приноситиме задоволення, - висловив свої сподівання Жолоб.

Що можна здійснити вже в даний момент

Основна порада Андрія Жолоба полягає в тому, щоб не чекати на єдину загальнодержавну стратегію, а починати діяти на рівні місцевих громад. Наприклад, можна організовувати ярмарки вакансій від підприємств, дні відкритих дверей, подібні до профорієнтаційних заходів для абітурієнтів, а також забезпечити просту та зрозумілу комунікацію за схемою "посада - обов'язки - зарплата". Він підкреслює, що зараз ветерани користуються певним "медовим місяцем" завдяки зростаючій увазі суспільства та готовності бізнесу підтримувати їх, але цей період не буде тривати вічно. Адже досвід попередніх конфліктів показує, що інтерес суспільства до проблем ветеранів з часом згасає.

Він пропонує оригінальний підхід, що полягає в залученні ветеранів, які успішно адаптувалися, до ролі менторів для новоприбулих. На його думку, необхідно створити "сержантів і офіцерів" у ветеранській спільноті, які зможуть направляти новачків і допомагати їм зрозуміти, де шукати підтримку, замість того, щоб залишати їх наодинці з почуттям зради.

"Правильний вихід я бачу, коли бізнеси, керівники чи цивільні беруть собі помічником з питань ветеранської політики - ветерана, який, по суті, є представником цієї компанії. Тому що принцип "рівний рівному" в наших умовах дуже гарно спрацьовує. Бо ветерани з цієї компанії зі своїми проблемами швидше прийдуть ділитися з таким же ж ветераном, який просто на вищій посаді, який є медіатором, містком, між цивільним світом і світом ветеранів", - відзначає Жолоб про один з елементів для покращення внутрішньої комунікації між роботодавцями і ветеранами.

Тож, загалом кажучи, розмова з Андрієм Жолобом залишає враження, що ветеранська політика в Україні наразі тримається не на завершеній системі, а на ентузіазмі окремих громад, бізнесів і самих ветеранів, готових брати відповідальність на себе. Цифри - 30% безробіття серед ветеранів проти дефіциту кадрів у ключових галузях - показують масштаб розриву між намірами держави й реальністю на місцях. Тому залишається питання: чи встигне суспільство побудувати стійку систему підтримки ветеранів до того, як їхня чисельність справді сягне позначки 15-20%.