Тінь Лондона на вулиці Банковій
Нещодавній приїзд Валерія Залужного з лондонського дипломатичного "притулку" до Києва для закритої зустрічі з Володимиром Зеленським викликав показово стриману реакцію українських ЗМІ. Здавалося, редакції свідомо уникали розгортання теми можливого політичного протистояння між президентом та ексголовкомом ЗСУ, обмежуючись лише передруком повідомлення одного поважного інформресурсу. Однак прямих доказів такої координації немає.
Так чи інакше, ця бесіда явно вийшла за рамки звичайної протокольної комунікації. У ситуації, коли офіційний політичний календар заблокований через воєнний стан, цей конфіденційний діалог фактично став свідченням істотної зміни - українська владна структура почала незворотний перехід від режиму монолітної оборонної мобілізації до етапу жорсткої виборчої конкуренції. Згідно з інформацією, що з'явилася в медіа-середовищі, ключовим питанням зустрічі стало пряме вивчення виборчих намірів колишнього головнокомандувача.
Запитання, яке Зеленський поставив Залужному щодо його потенційної участі у майбутніх президентських виборах, а також ствердження, яке, за інформацією джерел, послідувало за цим, становлять не лише момент новинної хроніки. Це стало критично важливим моментом, після якого моноцентрична структура влади в Україні остаточно поступилася місцем біполярній системі прихованого змагання. У цій новій реальності постать чинного президента втрачає статус беззаперечного центру уявного національного консенсусу, перетворюючись на ключовий елемент політичної напруги.
Будь-яка державна система, що протягом тривалого часу функціонує в умовах безперервної війни, неминуче піддається впливу утоми. Україна зустрілася з типовою інституційною пасткою військової держави, подібно до корабля, який застряг між рифами правових обмежень і бурею суспільного прагнення до змін.
З одного боку, Конституція та законодавство, що регулює воєнний стан, забороняють проведення виборів, що автоматично продовжує термін повноважень діючого президента до моменту, коли його наступник зможе приступити до своїх обов'язків. Ця логіка є практично бездоганною з точки зору виживання, адже забезпечити основні стандарти безпеки, свободу агітації та рівні умови для голосування стає вкрай складно, коли мільйони людей перебувають на фронті або змушені шукати притулок за кордоном.
Дослідження, проведене Київським міжнародним інститутом соціології, свідчить про те, що до середини 2026 року ініціатива термінового проведення виборів не отримає значної підтримки серед населення, оскільки громадськість інстинктивно боїться можливих наслідків хаосу. Проте, тривала відсутність виборних процесів неминуче підриває правову основу влади в очах як міжнародних партнерів, так і внутрішньої опозиції, що призводить до серйозної кризи легітимності.
Спроба запровадити демократичні процедури, навіть на етапі обговорення, може призвести до розколу системи, яка протягом тривалого часу залишалася стабільною лише завдяки зовнішнім загрозам. У цій ситуації виникає парадокс: рятуючи фізичне існування нації, керівництво фактично знищило її політичні перспективи, заморожуючи суспільство в "вічному теперішньому". Влада боїться не тільки втрати своїх позицій на виборах, а й того, що це може запустити зворотний відлік реального часу, в якому тривалі катастрофи більше не зможуть слугувати підґрунтям для "загальнонаціональної згоди".
Нинішня правляча верхівка України кардинально відрізняється від класичної номенклатури мирного часу. Під час війни сформувалася технократична й силова ієрархія, де головним критерієм відбору стали особиста відданість і прямий доступ до ресурсів надзвичайного управління.
Сучасне політичне поле України структуроване не партійними програмами, а конкуруючими контурами впливу. Політико-адміністративне ядро навколо президента формально спирається на інституційну вертикаль, але потерпає від звинувачень в авторитаризмі. Силовий блок в особі Валерія Залужного володіє колосальним символічним капіталом оборони, але є дуже вразливим перед апаратними чистками. Розвідувальна спільнота, яка, як і раніше, перебуває під "наглядом" ексглави ГРУ, нині керівника апарату президента Кирила Буданова, контролює стратегічну інформацію, активно впливаючи на медіаполе далеко за межами оперативних функцій. І, нарешті, регіонально-економічний сектор, який розпоряджається бюджетами відновлення, регулярно піддається критиці за непрозорість процесів.
У процесі переходу до передвиборчої стратегії між різними фракціями політичної сфери неминуче виникає конфлікт, який не стосується ідеологічних розбіжностей, а стосується статусів. Групи, які здобули неформальний вплив за роки війни, не мають легітимних шляхів для перетворення цього впливу на політичний капітал у мирний час. Для них будь-які вибори стають загрозою, що може призвести до знищення їхньої ваги, що змушує діяти на випередження та створювати оборонні альянси.
Апаратна архітектура Офісу президента також демонструє вражаючу стійкість до кадрових пертурбацій. Навіть у сценаріях, коли ключові фігури, включно з пріснопам'ятним ексглавою відомства Андрієм Єрмаком, формально залишають свої посади, вибудувана ними система зберігає глибоку інерційність. Посадовець, який пішов, перестає бути офіційною особою, але розгалужена мережа його висуванців, розставлених на ключових посадах у міністерствах та правоохоронних органах, продовжує функціонувати в колишньому режимі.
Справа в тому, що сучасна система номенклатури вже давно набула власної, внутрішньої динаміки: механізм функціонує, керуючись логікою контролю, без прив'язки до конкретних осіб у владних кабінетах. Чиновник виконує тут роль лише тимчасового представника, тоді як безособова структура влади захищає свої інтереси, адаптуючи навіть прямі вказівки керівництва під свої потреби.
Це нагадує мені старовинний архів, який безмежно розширився, де папки самі переміщуються з одного стелажа на інший, навіть якщо сама будівля вже давно залишена. Як виявилося через оприлюднення прихованих документів у кількох кабінетах, ця багатошарова структура дбайливо зберігає управлінські інтерфейси, формуючи списки кандидатів на важливі посади, готуючи аналітичні звіти для президента та контролюючи таємні канали взаємодії з міжнародними донорами. В результаті, Офіс президента вже давно сприймається як арену підкилимної боротьби між старими мережами впливу та новими акторами, які прагнуть змінити умови доступу до голови держави.
Паралельно з ігровими подіями в країні розгортається серйозна криза довіри, підживлювана невпинними корупційними скандалами. Основним каталізатором суспільного обурення стали розслідування Національного антикорупційного бюро, які виявили, що на Банковій перебувають далеко не такі вже "безгрішні" особи, якими їх намагаються зобразити підконтрольні медіа. Участь Тімура Міндіча, близького до президента, у розслідуванні перетворила цей інцидент на системну кризу, яка отримала назву "Міндічґейт".
Реакція влади у вигляді спроби проштовхнути пріснопам'ятний законопроєкт №12414, що позбавляє НАБУ процесуальної незалежності, викликала безпрецедентний опір громадянського суспільства та вилилася, як відомо, в Картонковий майдан - вуличні протести, які змусили президента накласти вето на документ.
Додатковим чинником дестабілізації стало публікація записів прослуховувань НАБУ, в яких фігурує націоналізований Сенс Банк. Ці матеріали виявили існування неформальних "смотрящих", які безпосередньо впливають на призначення в обхід відкритих конкурсів. Суспільна думка нині коливається між усвідомленням необхідності жорсткої консолідації для досягнення перемоги та зростаючим обуренням через те, що корупція в тилу знецінює жертви, які роблять наші співвітчизники на фронті.
Тривожить те, що відверта корупція та ослаблення демократичних інститутів в Україні давно вийшли за межі внутрішніх проблем Києва, перетворившись на геополітичні загрози. Європейський Союз остаточно обрав курс на жорсткий прагматизм, діючи за принципом "гроші в обмін на реформи", і пов'язав надання макрофінансової допомоги з незалежністю антикорупційних структур. Для країн-скептиків в межах ЄС, а також для сусідніх держав, таких як Польща, з якою у Києва залишаються складні історичні та аграрно-економічні суперечності, будь-які випадки корупційних зловживань в оточенні Зеленського стають вагомим аргументом для захисту власних протекціоністських інтересів.
У Сполучених Штатах кожен корупційний скандал в Україні стає інструментом для внутрішньої політики. Риторика Дональда Трампа, що коливається між критикою витрат США та амбіцією виступати в ролі глобального миротворця, ставить Україну в вкрай уразливу позицію. У світогляді президента, який нещодавно знову запевнив Путіна у своїй готовності допомогти в оперативному припиненні бойових дій і пошуку шляхів вирішення українського конфлікту, безкомпромісна позиція Києва щодо Донбасу сприймається не як прояв сили, а як перешкода для прагматичного завершення війни через дипломатію. В результаті, міжнародний контекст дедалі більше позначається на внутрішньополітичному балансі в Україні.
Однак найточнішу картину реального балансу сил в Україні дають не політичні інтерпретації і не медійні оцінки, а дані соціологічних досліджень.
За даними опитувань КМІС, Валерій Залужний зберігає за собою статус абсолютного лідера суспільної довіри з показником 73% проти 21% недовіри, уособлюючи бездоганний символ національної оборони. Профіль Володимира Зеленського, за 61% довіри та 34% недовіри, несе на собі сліди сильної суспільної поляризації та втоми від корупції.
Проте, згідно з даними прямого електорального рейтингу від Rating Group, ситуація виглядає інакше: Зеленський займає перше місце з 32% підтримки, тоді як Залужний отримує 16%, а Буданов — 11%. Цей значний розрив є важливою складовою української політичної динаміки. Хоча Залужний має великий символічний капітал, він фактично функціонує в умовах відсутності структурованої політичної партії та штабів. Натомість Зеленський, маючи нижчий рівень чистої довіри, залишається єдиним реальним політичним інститутом, який здатний об'єднати дисциплінованого виборця, готового підтримати державну стабільність у кризові часи.
Закрите засідання двох провідних політичних діячів виявило, що політична ситуація в Україні стає все більш нестабільною, де біографії впливових осіб перетворюються на символи глобальної політики. Валерій Залужний для певної частини суспільства виглядає як альтернатива нинішньому режиму не стільки через привабливість його соціально-економічних програм, скільки через те, що він представляє зовсім інший підхід до легітимності — "оборонний" мандат, який не забруднений кулуарними домовленостями та корупційними практиками.
Поруч із Залужним політично кристалізується фігура Буданова, чия медійна вага зросла на повазі громадян до людей у військовій формі. Перейшовши на роботу в Офіс президента, ексрозвідник активно користується будь-якою можливістю "посвітитися" у ЗМІ. Багато його дій більше нагадують передвиборчу кампанію, ніж керівництво технічним апаратом глави держави. На цьому полі вони із Залужним нагадують двох важко озброєних гладіаторів, які поки що просто ходять по колу, приміряючись до настроїв публіки перед неминучою сутичкою.
Якщо відкинути наївні дискусії про "неможливість проведення виборів під час війни", можна стверджувати, що підготовка до них в Україні вже активно триває. Хоча дата виборів ще не оголошена, вже зрозуміло, що між прагненням воюючої держави зберегти існуючу систему управління для досягнення перемоги та потребою політичної конкуренції, яка вимагає термінового відновлення демократичних процесів і переосмислення суспільного договору, виникла гостра суперечність.
Схоже, що пан Зеленський не прагне передавати свої повноваження іншим, особливо тим, хто може розпочати розслідування його спірних рішень. Запрошення Буданова на посаду виглядає як стратегічний крок, щоб зменшити підтримку Залужного, а, можливо, це також виступає як своєрідний захист від можливих проблем після завершення його терміну.
В Україні залишаються сили, які мають зовсім інше бачення майбутнього країни. З наближенням до історичного перехрестя — чи то вимушене заморожування конфлікту, чи політичні реформи під тиском Заходу — можливості для нейтральних дій зменшуються. Кожне кадрове рішення, закриті зустрічі в Києві і заяви спецслужб тепер будуть оцінюватися в контексті неминучої та жорстокої боротьби за нову структуру української влади.
