Конфлікти в умовах війни
6 листопада 2026 року українська політична ситуація знову привернула увагу, незважаючи на триваючу війну, коли внутрішні розбіжності, здавалося б, мали б відходити на другий план перед спільною загрозою. Президент Зеленський публічно висловив претензії до київської адміністрації за недостатню готовність столиці до опалювального сезону та до наслідків російських атак на енергетичну інфраструктуру. У відповідь мер Кличко зауважив, що центральна влада сама затягувала з ухваленням плану стійкості Києва протягом пів року, не залучала представників міста до важливих нарад, а тепер намагається знайти винних у руйнуваннях, які не могли бути запобігнуті лише силами місцевої влади.
Практично одночасно виникла суперечка навколо "Київтеплоенерго": у міській адміністрації почали говорити про політичний тиск, тоді як прокуратура пов’язала розслідування з можливим завищенням цін на будівельні матеріали. Дискусія про тепло та електрику швидко втратила комунальний характер і знову підняла ключове питання: хто і на яких підставах має керувати країною та її громадами, які вже майже п'ять років існують в умовах повномасштабної війни.
Ця дискусія продемонструвала, що введення воєнного стану призвело до затримки виборів та обмеження звичайної політичної конкуренції, проте боротьба за владу продовжується. Під зовнішньою єдністю, яка є необхідною в умовах російської агресії, триває суперечка щодо майбутнього устрою українських інститутів, одним з ключових аспектів якої стали взаємини між Офісом президента та міською владою. Проблеми, судові позови та фінансові розбіжності між центральним урядом і мером давно вийшли за межі конфлікту між містом і державою. Це питання стосується принципу розподілу влади між центральною владою та громадами, який сформувався внаслідок недавніх реформ. Таким чином, події, що відбуваються в Києві, викликають інтерес не лише в Україні, але й за її межами.
Так, провідні німецькі видання Der Spiegel, Die Welt, Frankfurter Allgemeine Zeitung, Süddeutsche Zeitung пишуть про це протистояння регулярно й подеколи вельми критично. Почасти тому, що Кличка добре знають у Німеччині ще з часів його спортивної кар'єри, але не лише з цієї причини. Загалом німецькі медіа вбачають у публічній ворожнечі президента й мера загрозу внутрішній стабільності України: зведення порахунків посеред бойових дій виглядає недоречним і шкодить іміджу країни на Заході. Журналісти називають те, що відбувається, "політичною боротьбою за владу" та "сутичкою важковаговиків".
Стан війни у протистоянні з децентралізацією.
Для того щоб зрозуміти, чому Берлін так уважно спостерігає за подіями в Києві, важливо врахувати структуру самої Німеччини. Федералізм і автономія земель тут виконують не лише функцію зручного управління, а й є основою повоєнної держави. Після періоду нацистської диктатури, система була розроблена таким чином, щоб уникнути концентрації влади в одних руках, а основні повноваження розподілено між федеральним урядом, землями та місцевими органами влади.
Тому українська децентралізація для німецьких політиків завжди важила більше, ніж адміністративна реформа. Українську реформу місцевого самоврядування, розпочату після 2014 року, у Берліні та Брюсселі вважали одним із найпереконливіших свідчень того, що Україна відходить від пострадянської моделі, де все вирішує вузьке коло в центрі. Німеччина підтримувала цей курс роками, і не лише політично: через своє Міністерство економічної співпраці та розвитку і його виконавче агентство GIZ, яке працює в Україні, вона допомагала громадам набувати самостійності, налагоджувати послуги і знаходити власні доходи. Це була частина загальноєвропейської ставки на те, що Україна стане країною з дієвими демократичними інституціями, а не просто змінить зовнішньополітичний орієнтир.
Сьогодні цей принцип піддається серйозній перевірці. В умовах війни виникає потреба у швидких рішеннях та певній централізації, що робить військові адміністрації іноді незамінними. Проте, надзвичайні повноваження мають тенденцію до розширення, а тимчасові структури можуть закріпитися на довший термін. Головне питання полягає в тому, де закінчується військова необхідність і починається витіснення обраних органів з реального управління територіями.
Київ яскраво ілюструє цю проблему. Тут одночасно функціонує мер, обраний киянами, міська рада та Київська міська військова адміністрація, головою якої призначає президент. Їх легітимність і повноваження суттєво відрізняються. Обрання мера не скасовує існування адміністрації, а призначення її керівника не зменшує значення місцевого самоврядування. Проте на практиці така структура створює конфлікти щодо того, хто має ухвалювати остаточні рішення. Для жителів міста стає дедалі складніше зрозуміти, до кого звертатися за відповідь на ті чи інші невдачі.
Фінансова ситуація стала особливо напруженою через вилучення "військового" ПДФО – податку на доходи військовослужбовців, який раніше залишався в розпорядженні місцевих громад. Це рішення завдало серйозної шкоди бюджетам міст, які втратили підтримку для військових частин, а також кошти на ремонт інфраструктури та поновлення житла. Уряд обґрунтував свої дії тим, що більш ефективно контролювати оборонні витрати можливо з єдиного центру. Місцева влада, в свою чергу, висловлювала занепокоєння щодо втрати фінансової автономії, що ускладнює реагування на виклики, пов'язані з війною. Володимир Кличко, голова Асоціації міст України (АМУ), неодноразово звертав увагу на надмірну концентрацію ресурсів і повноважень у верхніх ешелонах влади.
Суперечність тут цілком очевидна. Державі потрібно швидко акумулювати кошти на оборону, але саме громади щодня розгрібають наслідки ударів. Якщо всі важливі рішення зосереджені в центрі, а за повсякденні проблеми відповідають на місцях, система дає збої. Для німців, які багато років допомагали будувати сильні громади, це питання про долю вкладених зусиль: що залишиться від цієї моделі, якщо надзвичайні механізми вже сьогодні стають нормою? Самоврядування, що зберегло виборну легітимність, але втратило реальну самостійність, поставить під сумнів саму реформу і якість майбутньої української демократії.
Німці розраховуються, а Київ розподіляє.
Існує також друга причина, чому Берлін виявляє інтерес: фінанси. Від обережної підтримки на початку вторгнення Німеччина поступово перетворилася на одного з найбільших європейських донорів для Києва. Питання постачання зенітних установок, систем протиповітряної оборони, боєприпасів і коштів для українського бюджету вже давно активно обговорюються як у Бундестазі, так і в суспільстві. Важливо зазначити, що ця підтримка ніколи не була безумовною: кожне рішення супроводжується дискусіями щодо доцільності витрат і здатності українських інститутів контролювати отриману допомогу. Німецькі платники податків мають право очікувати, що їхні кошти сприяють зміцненню обороноздатності та захисту населення.
У цьому контексті виникає конфлікт щодо енергетичної стабільності Києва. Російські атаки націлені не лише на електростанції та магістральні мережі, а й на системи опалення, водопостачання, транспорт і медичні заклади. Коли жителі Києва залишаються без електрики та тепла, а президент публічно критикує міську владу, питання відповідальності виходить на міжнародний рівень: відновлення енергетичної інфраструктури відбувається за участю закордонних партнерів, зокрема Німеччина забезпечує обладнання, фінансову підтримку та технічні знання. Донори, в свою чергу, обґрунтовано прагнуть зрозуміти, хто формує пріоритети ремонту, хто відповідає за інженерний захист критичних об'єктів і хто контролює використання коштів на резервні джерела енергопостачання.
Відповідь на це питання не є простою. Оборона повітряного простору та військове забезпечення стратегічних об’єктів залишаються у компетенції держави та військового командування. Водночас місто відповідає за більшу частину комунальних систем, водопостачання та резервного енергозабезпечення закладів, тоді як енергетичні компанії займаються об’єктами, які використовують мешканці. Стійкість мегаполіса не можна звести лише до роботи міської ради, проте місто не може уникнути відповідальності за підготовку інфраструктури до надзвичайних ситуацій. Замість того, щоб переходити на особисті нападки, необхідно провести публічний аналіз: які рішення були вкрай необхідні, хто мав їх реалізувати та які ресурси для цього було виділено.
Яскравий приклад ситуації з "Київтеплоенерго". У Київській міській державній адміністрації повідомили про розпочаті слідчі дії стосовно співробітників компанії та можливе вилучення документів, пов'язаних із проєктами сталого розвитку. Це викликало занепокоєння, що такі дії можуть уповільнити резервне енергопостачання та розподілену когенерацію. Прокуратура спростувала інформацію про те, що слідчі проводили обшуки на підприємстві та забирали документи, зазначивши, що розслідування стосується можливого привласнення бюджетних коштів та завищення цін на матеріали. Одні вважають це втручанням у функціонування міської інфраструктури, інші – звичайною перевіркою фінансових зловживань. Яка версія є правдивою, мають встановити слідчі та суд, а не політики. Однак, якщо розслідування справді впливає на критичну інфраструктуру, його слід проводити таким чином, щоб не заважати реалізації проєктів. Водночас, якщо мова йде про зловживання, військовий стан не може бути підставою для ігнорування правопорушень.
Німецькі партнери оцінюють такі історії за тим, наскільки злагоджено працюють структури, що перетворюють допомогу на результат. Річ давно не в особистій ворожнечі двох політиків: ідеться про довіру до української системи управління, від якої залежить подальша підтримка Європи.
Фактор Виталия Кличко
Для німців Кличко давно не просто мер східноєвропейської столиці. Значна частина його спортивної кар'єри минула в Гамбурзі, він вільно говорить німецькою, знайомий журналістам, політикам й очільникам міст. Це готовий канал зв'язку між Києвом і німецькою політичною спільнотою, але інтерес Берліна пояснюється не лише біографією. Кличко багато років працює з європейськими муніципалітетами, а посада голови АМУ дає йому змогу говорити від імені значно ширшого кола громад, ніж одна столиця. Коли позиції центральної і місцевої влади дедалі більше розходяться, така роль набуває особливої політичної ваги.
Віталій Кличко цією роллю користується. Виступаючи не лише як мер, а й як лідер АМУ, він відкрито вступив у конфронтацію з урядом і виніс суперечку на міжнародний рівень. В інтерв'ю Der Spiegel він заявив: "В країні залишилася лише одна незалежна інституція - місцеве самоврядування. Усе інше централізовано. Ми рухаємося до авторитаризму, де все залежить від настрою однієї людини". Ці слова, схоже, адресовано насамперед німецькому читачеві, для якого федералізм слугує захистом від повторення власної історії і для якого слово "авторитаризм" звучить особливо важко. Президентська сторона, імовірно, заперечить, мовляв, під час війни централізація вимушена, а не політична. Але Кличко, схоже, свідомо переводить розмову про податки й тепломережі в площину того, якою має бути держава, і б'є по найчутливішому для Берліна місцю: долі децентралізації, яку Німеччина підтримувала роками. Тому в Берліні ці слова легко прочитати як сигнал, а не як репліку в місцевій чварі.
Для Офісу президента така самостійність, зрозуміло, незручна. Але стверджувати, що кожне зіткнення з мером є частиною продуманої стратегії усунення суперника, зарано - для таких висновків потрібні докази. Проте не можна ігнорувати контекст. Поки діє воєнний стан, виборів немає, звичні способи оновлення влади не працюють, і конкуренція перемістилася в інформаційне поле. Будь-яка серйозна аварія, збій у метро чи затримка з ліквідацією наслідків обстрілів стають приводом для претензій до мера, а Кличко у відповідь нагадує про повноваження й ресурси центру. Так формується довіра чи недовіра до обох влад, і потроху це перетворюється на підготовку до майбутньої боротьби за владу. Головний ризик у тому, що під час війни такі суперечності відволікають державу від практичних завдань.
Незалежно від того, коли саме скасують воєнний стан, суспільство повинно буде ретельно оцінити діяльність усіх рівнів влади за часи війни. Кличко, без сумніву, стане важливою фігурою в цьому обговоренні, але його вплив не обмежується лише популярністю чи міжнародними зв'язками. Величезну роль відіграє те, як кияни сприймуть роботу міської влади та її здатність витримувати стресові ситуації. Не менш значущою є позиція місцевих еліт: мери, які взяли на себе велику відповідальність за свої громади, прагнуть зберегти свою автономію. Таким чином, конфлікт виходить за межі особистих стосунків двох політиків і стосується важливості місцевого самоврядування в новій системі влади.
Політична конкуренція сама по собі не є загрозою: в умовах демократії наявність альтернативних центрів впливу є цілком природною. Проблеми виникають, коли державні ресурси та повноваження перетворюються на інструменти у протистоянні між групами. Чи зможе Кличко стати альтернативою Зеленському, повинні вирішувати українські виборці, а не зовнішні гравці. Проте, він, як і інші політики, повинен мати можливість чесно змагатися під час виборів, не стикаючись із адміністративними перешкодами.
Що є на вагу?
Війна триває не лише на фронті. Паралельно вирішується, якою стане українська влада після неї: чи збережеться баланс між центром і місцевим самоврядуванням, чи прозоро використовуватиметься міжнародна допомога і чи залишиться простір для політичної конкуренції. У Німеччині вважають критично важливим, щоб Україна не лише перемогла, а й зберегла інституції, здатні стримувати надмірну концентрацію влади.
Отже, нинішнє протистояння між Зеленським і Кличком є не лише черговою конфліктною ситуацією, а відображенням більш глибоких суперечностей. Хто в результаті здобуде перевагу в цій політичній боротьбі – це питання другорядне. Куди важливіше, які принципи управління закріплюються в державі вже сьогодні. Саме за цим процесом у Берліні спостерігають зростаючою увагою.
