Віктор Каспрук: Трамп може повторити стратегічну помилку, яку допустив Путін -- Блоги
Сполучені Штати настільки сильні, що можуть дозволити собі втрачати союзників - але настільки ж сильні саме завдяки тому, що десятиліттями не дозволяли собі їх втрачати..
На платформі Bloomberg опублікована стаття відомого американського колумніста Марка Чемпіона під заголовком "Трамп повторює програшну стратегію Путіна у відносинах із Канадою". У ній автор підкреслює, що "іноді складається враження, ніби адміністрація Трампа запозичує свої ідеї з курсу міжнародних відносин, який викладає Путін у Кремлі. Підхід Трампа до торговельних переговорів із Канадою виглядає як спроба примусити васала платити данину, а не як конструктивний діалог між рівноправними партнерами. Сполучені Штати намагаються захистити свої економічні інтереси та безпеку в Західній півкулі через примус, а не через альянси чи м'яку силу, що є відлунням політики Путіна. Його рішення перейняти московські методи є невірним кроком, що вже призводить до руйнування союзів США та спонукає країни Північної Америки та Європи зменшувати свою залежність від США в питаннях ринку та безпеки. Це не є виграшною стратегією".
Наразі колонка Марка Чемпіона у Bloomberg цікава не тільки критикою Дональда Трампа, а й тим, що ставить значно ширше питання: що відбувається з великою державою, коли вона починає сприймати власних союзників не як джерело сили, а як залежних від неї клієнтів, яких можна примусити платити за захист, доступ до ринку чи політичну лояльність?
Чемпіон фактично проводить паралелі між сучасною американською політикою та моделлю, яку Путін роками використовує у відношенні до пострадянських країн. Він підкреслює, що це є парадоксальною ситуацією: Сполучені Штати, які після закінчення Другої світової війни створили систему союзів, базуючись на принципах добровільної привабливості до своєї сили, поступово починають вдаватися до методів, властивих ревізіоністським державам, таких як примус, економічний тиск, демонстрація військової потужності та вимога визнання особливої сфери впливу.
Таким чином, канадський контекст має важливість, яка значно перевищує обсяги двосторонньої торгівлі або специфічні тарифні конфлікти. Канада є не лише сусідом Сполучених Штатів, але й одним із найстаріших і найтісніше інтегрованих партнерів Америки, з яким США на протязі багатьох років створювали фактично єдиний економічний та безпековий простір.
Якщо Вашингтон виявляє намір застосовувати до Канади підхід "плати за доступ", ставлячи умови, які потрібно приймати, і загрожуючи наслідками у разі відмови, то це сигнал для не лише Оттави, але й для Берліна, Лондона, Токіо, Сеула та інших американських партнерів. У такій ситуації питання вже не у тому, чи поступиться Канада Трампу, а у тому, чи можна далі вважати Сполучені Штати надійним союзником?
У цьому полягає ключова стратегічна іронія політики Трампа. Президент США виходить з цілком зрозумілої реалістичної основи: Сполучені Штати мають величезну економічну, військову та фінансову перевагу над більшістю своїх союзників, і тому здатні використовувати цю асиметрію для досягнення вигідніших умов. Проте з цієї правильної основи робиться далеко не очевидний висновок: якщо ми сильніші, то можемо дозволити собі ставитися до партнерів як до залежних країн. Ось де і виникає стратегічна помилка.
Адже сила держави - це не лише її здатність примусити іншу сторону зробити щось проти її волі. Справжня геополітична сила полягає також у здатності зробити так, щоб інші держави добровільно хотіли перебувати поруч із тобою. Американська система після 1945 року значною мірою будувалася саме на такій комбінації жорсткої та м'якої сили.
Вашингтон мав безпрецедентну військову перевагу, але водночас створював інституції, відкривав ринки, інвестував у відновлення союзників, забезпечував безпеку морських шляхів, формував спільні правила торгівлі та дозволяв партнерам розвиватися. План Маршалла був геніальним саме тому, що його метою було не збіднити Європу і поставити її на коліна, а зробити її багатою, стабільною та економічно пов'язаною зі Сполученими Штатами. І Чемпіон протиставляє цю логіку американської післявоєнної політики російській практиці примусу пострадянських держав.
Модель, запропонована Путіним, базувалася на іншому уявленні: сусідня країна не повинна мати такої незалежності, яка дозволяла б їй самостійно визначати свої економічні, політичні та безпекові відносини.
Москва прагнула зберегти своїх сусідів у своїй сфері впливу за допомогою енергетичних ресурсів, комерційних зв'язків, транспортних маршрутів, політичного тиску, підтримки сепаратистських рухів і, зрештою, військової сили. Основна проблема такої стратегії полягає в тому, що примус може призвести до залежності, але рідко коли викликає справжню лояльність. Навпаки, він породжує страх, образу, а головне — бажання знайти альтернативні шляхи.
Саме це, на думку Чемпіона, і сталося з Росією. Москва отримала можливість тиснути на сусідів, але втратила значну частину того природного впливу, який мала після розпаду СССР. Історичне минуле, економічні зв'язки, культурна близькість і домінуюча роль Росії в регіоні могли стати фундаментом для привабливої регіональної системи. Замість цього Кремль дедалі частіше перетворював їх на інструменти контролю.
Однак країна, яка усвідомлює свою залежність від єдиного джерела сили, з часом починає шукати способи забезпечити свою безпеку. Вона починає розширювати сфери співпраці, зокрема в торгівлі, енергетиці, фінансах, військових закупівлях та дипломатичних відносинах. І для цього їй зовсім не потрібно ставати антагоністом свого попереднього партнера. Досить лише зменшити свою критичну залежність від нього.
Цей процес сьогодні яскраво відображається у взаєминах Канади та США. Прем'єр-міністр Марк Карні все частіше підкреслює важливість диверсифікації ринків, ланцюгів постачання та аспектів безпеки для Канади. Внаслідок погіршення стосунків з Вашингтоном, Оттава активізувала співпрацю з європейськими країнами, а Карні планує виступити перед Європейським парламентом у вересні. Канада також має на меті значно збільшити частку свого експорту на ринках, що не пов'язані з США.
На перший погляд, для Сполучених Штатів це може виглядати як незначна проблема. Америка, будучи значно більшою за Канаду, демонструє явну економічну асиметрію. Однак саме тут проявляється принцип, який великі країни часто недооцінюють: навіть незначне зменшення залежності союзників може мати значно більший стратегічний вплив для великої держави, ніж можна було б припустити спочатку.
Якщо Канада поступово формує нові альтернативні ринки, Європа нарощує свою оборонну самостійність, Японія переоцінює загрози безпеці, а інші союзники починають готуватися до американської непередбачуваності, Сполучені Штати не втрачають свою потужність раптово. Вони втрачають статус незамінного партнера.
Протягом багатьох років американська сила не лише випливала з переваг США над своїми партнерами. Вона також ґрунтувалася на тому, що присутність Америки виявлялася більш вигідною в порівнянні з іншими варіантами. Вашингтон гарантував безпеку, в той час як союзники отримували можливості для торгівлі, інвестування, розвитку та участі в системі, правила якої здебільшого формувалися самими Сполученими Штатами.
Таким чином, американська система не стала класичною імперією, де центр контролює периферію лише силою. Вона виявилася набагато більш складною конструкцією, в якій інші країни мали власний інтерес у підтримці американського порядку.
Тому твердження, що союзники "нічого не дали" Америці в обмін на американську безпеку, є стратегічно неповним. Сполучені Штати отримували від союзників доступ до ринків, інвестиції, військову підтримку, політичну координацію, можливість проектувати силу через систему баз і партнерств та значно ширший міжнародний вплив. Інакше кажучи, такий союз - це не благодійність сильнішого щодо слабшого. Це інвестиція у взаємозалежність, яка створює додаткову силу для обох сторін.
Саме тому конфлікт тарифів із Канадою може мати значно більші наслідки, ніж просто економічні. Він впливає на сприйняття союзництва. Коли країна, що протягом десятиліть вважала американський ринок своїм найбільш надійним економічним простором, а військова потужність США — основою власної безпеки, раптово усвідомлює, що ця залежність може стати інструментом політичного тиску з боку Вашингтона, логічною відповіддю стане прагнення зменшити цю залежність.
Тому нинішня поведінка Канади може виявитися для США набагато важливішим уроком, ніж здається. Оттава не має можливості просто "відокремитися" від американської економіки. Географію неможливо скасувати. Проте вона може зробити залежність менш критичною. Саме це і відбувається.
Саме в цьому контексті ми стикаємося з ключовою різницею між американською та російською концепціями міжнародних відносин. Під керівництвом Путіна Росія сприймала безпеку як стан, в якому сусіди не можуть зміцнити свої позиції без погодження з Москвою. Це призводить до ідеї "сфер впливу": безпека Росії, за їхньою логікою, передбачає обмеження стратегічних можливостей інших країн.
Проблема полягає в тому, що кожне таке обмеження стимулює сусіда ще більше прагнути зовнішніх гарантій. НАТО стає потрібнішим саме тому, що Росія вимагає від сусідів нейтралітету; західні ринки стають привабливішими саме тому, що Москва використовує економічну залежність як зброю. У результаті чого політика, покликана розширити сферу впливу Росії, сприяє її звуженню.
Якщо Вашингтон продовжить діяти на основі тієї ж "логіки", він може опинитися у ситуації, схожій на дзеркальну пастку. Підвищення вимог до залежності союзників може спровокувати їхнє бажання до більшої автономії. Тиск заради контролю може спричинити утворення коаліцій, які виступатимуть проти цього контролю. Використання економічних переваг для отримання політичних вигод може спонукати партнерів інвестувати в те, чого США намагатимуться уникнути, зокрема в розробку альтернатив американським ринкам, фінансовій системі та безпековій інфраструктурі.
У цьому контексті Канада виступає першим, але надзвичайно яскравим прикладом. Європейські країни вже зрозуміли цю істину: нині навіть офіційна співпраця з Вашингтоном не забезпечує захисту від того, що економічна та військова перевага США може бути використана в політичних цілях.
Внаслідок цього, європейські столиці стикаються з питанням, яке ще зовсім недавно виглядало майже теоретичним: наскільки вони можуть довіряти Сполученим Штатам, якщо сама американська влада починає ставити під сумнів звичні засади трансатлантичного співробітництва?
І тут виникає парадокс. Якщо Вашингтон хоче, щоб Європа більше витрачала на оборону, це саме по собі може відповідати американським інтересам. Якщо Вашингтон хоче, щоб союзники брали більшу відповідальність за власну безпеку, це теж може бути раціональною політикою. Але якщо одночасно з цим Вашингтон переконує союзників, що американські гарантії можуть бути політично умовними, економічно платними та стратегічно непередбачуваними, він отримує не сильніших союзників, які більше вкладають у спільну систему, а союзників, які дедалі більше будують систему без нього.
Це ключова відмінність. Потужніша Америка має право вимагати від своїх партнерів більше зобов'язань. Проте сильна Америка не повинна викликати у союзників сумнівів у тому, чи залишиться вона їхньою підтримкою завтра.
Тут йдеться про зіткнення двох концепцій американської могутності. Перша - традиційна для післявоєнної історії США: Америка сильна тому, що навколо неї існує мережа держав, які добровільно пов'язують із нею свої інтереси. Друга - транзакційна: Америка сильна тому, що має більше важелів, ніж інші, і повинна максимально конвертувати цю перевагу в конкретні поступки.
Перша модель створює систему. Друга - угоди. Але міжнародна система набагато складніша за серію двосторонніх угод. У ній значення має не лише те, скільки Вашингтон отримав сьогодні від Оттави, Брюсселя чи Токіо. Значення має те, які очікування сформувалися у цих столиць щодо поведінки США завтра.
Коли очікування набирають негативного відтінку, уряд починає вжити заходів для самозахисту. І саме захист партнерів може виявитися ключовим стратегічним елементом політики Трампа.
Російський досвід є надзвичайно інформативним. Москва могла очікувати від пострадянських держав відданості, проте чим більше посилювався російський тиск, тим менше довіри виникало до Росії як до головного елемента регіональної системи.
Держави почали активно шукати нові транспортні маршрути, енергетичні шляхи, торговельні зв'язки, військові альянси та дипломатичні гарантії. В результаті, Росія виявилася в ситуації, де її зусилля з підтримки власного впливу призвели до виникнення тих зовнішніх союзів і альтернативних структур, які вона найбільше остерігалася. Це ілюструє так звану "модель програшу".
Її невдача не в тому, що примус не приносить результату. Навпаки, він іноді може бути досить ефективним. Потужна країна може змусити меншу країну піти на компроміс. Але проблема виникає після цього компромісу. Якщо програна сторона починає замислюватися не про те, як налагодити співпрацю з сильнішою стороною, а про те, як уникнути подібної залежності в майбутньому, тоді перемога перетворюється на стратегічну поразку.
Тому справжній тест американської політики полягає не в тому, чи зможе Трамп змусити Канаду піти на окремі поступки. Можливо, зможе. Питання в іншому: чи буде Канада через п'ять або десять років більш інтегрованою з Америкою, ніж нині, чи менш залежною від неї? Якщо відповіддю стане друге, Вашингтон може формально вигравати окремі переговори й водночас програвати стратегічне суперництво за вплив.
Саме з цієї причини історичний досвід Сполучених Штатів має особливе значення. Після закінчення Другої світової війни Америка мала достатню силу для домінування, але обрала інший шлях: вона створила систему, у якій її вплив був замаскований під вигоду для всіх учасників. Це було зроблено настільки ефективно, що багато країн стали зацікавленими у підтримці американського лідерства. Саме в цьому і полягає справжній геній американської геополітики.
Путін, навпаки, прагнув перетворити залежність своїх сусідів на запоруку "російської безпеки". Проте ця залежність виявилася крихкою, і сусіди почали шукати можливості для більшої автономії. Якщо Трамп продовжить дотримуватися такої ж стратегії стосовно Канади та інших партнерів, він може не зміцнити американський вплив, а навпаки, пришвидшити його зміну.
І тут є ще одна важлива обставина. У XXI столітті економічна сила держав дедалі менше визначається лише її територією. Ланцюжки постачання можна перебудовувати. Ринки можна диверсифікувати. Енергетичні маршрути можна змінювати. Капітал може переміщуватися. Військові технології можуть закуповуватися у різних постачальників. Навіть політичні союзи можуть бути частково замінені мережами партнерств.
Отже, сучасна реальність значно менш сприятлива для традиційної політики "сфери впливу", порівняно з XIX або навіть XX століттями. Хоча потужна країна здатна впливати на свого сусіда, їй стає все важче контролювати його вибір альтернатив.
Тому найефективнішою стратегією США в даний час є не примушувати Канаду, Європу або азійських союзників залежати від Америки, а створити таке партнерство, яке буде настільки вигідним, надійним і передбачуваним, що вони самі не матимуть бажання від нього відмовлятися.
Це ілюструє контраст між імперським підходом і підходом лідерства. Імперське мислення акцентує увагу на тому, як утримати інших, тоді як лідерське мислення спрямоване на те, щоб люди самі бажали залишитися. Історично американська потужність формувалася переважно на основі другого принципу.
Якщо Сполучені Штати вирішать обрати перший шлях, вони можуть дуже швидко усвідомити, що світ змінився. Союзники не обов'язково повстануть проти них. Натомість, вони почнуть шукати нові можливості для партнерства. Це не означатиме офіційного розриву — нові угоди можуть виникати без зайвого шуму. Вони не обов'язково будуть переходити на бік Китаю, Росії чи Європи, але просто перестануть вважати, що орієнтація на Вашингтон є єдиним варіантом розвитку. І це може стати найбільшою геополітичною втратою, пов'язаною з політикою Дональда Трампа.
Тому тезу Марка Чемпіона варто сприймати не буквально - мовляв, Трамп просто "копіює Путіна". Між американською та російською державними моделями існують фундаментальні відмінності, і проводити знак рівності між ними було б неправильно.
Більш точно можна описати аналогії стратегічної логіки таким чином: переконання, що для забезпечення безпеки великої держави необхідні не лише союзники, а й контроль над рішеннями менш потужних партнерів; що економічна залежність виступає як природний засіб політичного тиску; що сусіди повинні виявляти вдячність за захист; а також що сила сама по собі надає право встановлювати правила гри.
Саме ця логіка в російському випадку виявилася саморуйнівною. І якщо Вашингтон справді почне будувати відносини із союзниками за тією самою схемою, він ризикує повторити всі російські провали.
У цьому й полягає основний парадокс сучасної політики США: Сполучені Штати настільки потужні, що можуть собі дозволити втрату союзників, проте саме їхня сила базується на десятиліттях обережного збереження цих відносин.
Канада виступає не просто периферійним аспектом американської торговельної політики, а є унікальним стратегічним відображенням. Вона демонструє Вашингтону, що трапляється, коли союзник перестає бачити американську потужність як запоруку стабільності і починає розглядати її як можливу загрозу.
У сфері міжнародних відносин найбільша помилка, яку може зробити велика країна, не в тому, що вона завищує силу своїх опонентів. Куди більш ризиковано - це завищити свої можливості впливу на союзників і недооцінити їхню здатність адаптуватися до нових обставин.
Отже, канадська криза може стати не просто свідченням того, наскільки сильно США можуть впливати на свого сусіда, а й ілюстрацією того, як далеко союзники готові відступити від Америки, якщо Вашингтон сам дасть їм зрозуміти, що їхня залежність від нього стала загрозливою.
Якщо це відбудеться, Москва дійсно отримає підстави для радості — не через те, що Трамп перетворить Америку на подобу Росії, а тому, що Вашингтон може власноруч почати розвалювати ту мережу союзів, яку Москва протягом багатьох років без успіху намагалася підірвати або ослабити.
