УПА та післявоєнна освіта
Ці педагоги вже не зможуть залишити свої спогади, адже їхній шлях завершився в іншому світі. Покоління галицьких вчителів пережило польську, німецьку окупацію та радянську систему освіти; їхнє дитинство припало на часи Другої світової війни, а юність – на конфлікт між УПА та сталінським режимом. Серед них були й мої батьки, тож я відчуваю особливу відповідальність поділитися історією становлення радянської школи на наших землях.
В Україні спостерігався значний дефіцит кадрів. Війна нещодавно закінчилася, а до захоплення Берліна залишалося ще кілька місяців. Вчителів катастрофічно не вистачало: тисячі загинули або зазнали репресій. Ті, хто мав можливість, емігрували. У цей складний час партія вирішила навчати нові кадри з місцевого населення, доповнюючи їх фахівцями з Сходу, які не знали нічого, окрім радянської моделі освіти. Проте на початку їх було вкрай небагато, особливо в гірських регіонах. Після кількох місяців педагогічних курсів молоді галичани, віком 16-17 років, почали виконувати свої обов’язки. Без жодного досвіду, звісно. Вони потрапили до шкіл, переповнених дітьми, які пережили травми війни та репресій.
Григорій Прокопович, син Григорія з села Уріж, в 17-річному віці почав працювати вчителем, хоча його справжньою мрією було стати священником. Після завершення педагогічних курсів його, разом із двома товаришами з Нагуєвичів - Добрянським та Громом - направили до Турки. Якщо йти коротким маршрутом через гори, від Урожа до Турки приблизно 100 км. Не можу зрозуміти, чому батьки дозволили підліткам вирушити в подорож самостійно, тим більше, що це був 1945 рік. Але факт залишається фактом: за два дні хлопці досягли Турки. На жаль, там їх зустріли лише дощі, а представників влади не виявилось. Тому хлопці вирішили повернутися назад. Вони переночували в селі Вовче у жінки, яка навіть не змогла їх нагодувати, бо не мала чим їх пригостити.
Можливо, в цьому є і свій позитив, адже наступна зупинка була значно ближчою до рідного дому. Тато навіть сам привіз Григорія туди на фірі та знайшов йому житло у доброзичливого чоловіка, який підтримував УПА.
Смільна — це село, що розташоване в гірській ущелині, вздовж старовинного військового шляху до Угорщини. У ті часи тут існувало своєрідне двовладдя: вдень панувала радянська влада, а вночі – повстанці. У місцевій школі викладав лише один учитель на ім'я Дмитрів, який був на рік старшим за Прокоповича. Він швидко пояснив юнакові, що наразі повстанці мають більшу силу, і з ними потрібно налагодити зв'язок. Проте Григорія вже затримали за поширення антирадянських листівок.
В Урожі та Нагуєвичах було повно сексотів і тих, кого Григорій називав "комуністами". Повстанці часто приходили на квартиру і детально розпитували, що і як він навчає у школі. У школі було повно дітей і переростків, декотрі були старші за вчителя. Зі Смільною все було гаразд. Тут можна було починати урок з молитви, розповідати історію України і не згадувати Лєніна і Сталіна. Вночі у сільраді збиралися разом селяни й упівці, обговорювали співпрацю, тобто матеріальну підтримку. А також розповідали про те, як протистояти сталінському режиму. Розплачувались упівці бофонами (бойовий фонд) і до обов'язків вчителів входило роздавати ті бофони. Звісно, перш ніж щось доручати Григорію, його перевірили. Невдовзі Дмитрів зник - його забрали із собою лісові хлопці. Григорій так і не зрозумів: забрали воювати чи вбили. "Які то були вояки... Мороз по шкірі йшов: отак два пістолети, ґранати, автомати, шапки підв'язані. Зима, а в них рукави підкочені. Кожний автомат мав напоготові. Вони не на плечах носили, а все в руках. І стійка там кругом... То вони мені все так, як своїй людині: "Буде Україна?" - "Буде"", - згадував Григорій. У Смільній бійці УПА чулися безпечно. Вони обрізали телефонні кабелі, всюди стояли пости і застави, і здавалося, що так буде завжди...
До школи Прокоповичу на допомогу направили ще двох педагогів. У 19 років він вже очолив навчальний заклад, але цей етап тривав недовго, адже на посади вчителів прибула ціла родина вчителів зі Східних регіонів. Таким чином, він опинився в сусідньому селі Бистриця.
Не знаю, яка була тоді освітянська політика, але вчителів постійно перекидали з місця на місце, тримаючи їх у напрузі. Моїх батьків також, хоча в них було двоє малих дітей, а згодом з'явилася ще й я. Повстанці не чіпали вчителів, якщо ті не доносили на них. Розуміли, що дітей потрібно навчати читати й писати, а за можливості - виховувати в націоналістичному дусі.
У селі Бистриця керівництво здійснювала донька священнослужителя з Сторони. Тут сформувався надзвичайно згуртований колектив, в якому не знаходилося місця для колаборантів і зрадників.
З плином часу до шкіл почали приходити нові вчителі, переважно молоді жінки або навіть цілі родини педагогів. Вони не тільки не змінювали села, а, навпаки, адаптувалися до місцевого життя і започаткували справжні династії вчителів. Тепер їхні онуки продовжують цю справу. Проте вчителі російської мови залишалися ізольованими, прагнучи вижити та мріючи про переїзд до міста, де вночі не з'являлися повстанці і не стукали у вікна.
У численних старих навчальних закладах на горищах досі можна знайти класні журнали, що містять безцінні свідчення про учнів 40-50-х років минулого століття. Часом у записах можна натрапити на фразу "вибув (вибула) з батьками", що свідчило про те, що родину депортували до Сибіру. Репресії також торкнулися педагогів. Наприклад, 19-річну вчительку з села Залокоть, Марію Попадин, заарештували через листа, який вона написала до свого двоюрідного брата в Сибіру у віці 14 років. Їй присудили 10 років ув'язнення. Її видала НКВД її наречений, син директора школи в Підбужі, який згодом вигідно одружився з "москалькою".
Тепер вчителів вистачало, а контроль над ними здійснювали агенти НКВД, присутні в кожному навчальному закладі та установі. Цих агентів вербували серед місцевих педагогів, і вони виконували свої обов'язки аж до кінця 1980-х, нагадуючи про діяльність КДБ. Один із таких агентів жив по сусідству з Прокоповичем і мав можливість зручно спостерігати за Григорієм, який повернувся з заслання.
Григорій усвідомив необхідність отримання повноцінної освіти, коли зрозумів, що більше не зможе спілкуватися з дітьми про рідну Україну та молитися з ними. Так у його голові виникла ідея створити в рідному селі підпільну школу під назвою "Організація ім. Степана Бандери", яка не лише підтримувала повстанський рух, а також поширювала ідеї націоналізму. Керівником цієї організації став вчитель Стасик, який походив із Станіславщини. В той час Григорій навчався заочно на історичному факультеті Львівського університету і працював вчителем у селі Бистриця. Він став секретарем організації і отримав псевдонім "Ігор".
9 грудня 1949 року Григорія Прокоповича затримали. Його засудили до 25 років позбавлення волі. Після цього він більше не мав можливості навчати дітей. Коли його звільнили, він змушений був виконувати тяжкі фізичні роботи, але в період незалежності отримав посаду регента церковного хору в Урожі. Він пішов з життя у 2008 році.
Два роки тому місцеві жителі упорядкували його поховання та встановили пам'ятну дошку на Будинку культури.
У 2000 році до Урожа приїхав знаний дисидент і правозахисник Володимир Овсієнко, щоб записати інтерв'ю з Григорієм Прокоповичем. Саме воно стало основою мого допису, адже в рідному селі Григорій нікому про це не розповідав. Сам виховував сина, але попросив його вийти з кімнати, коли записували те інтерв'ю. Хоч тоді вже, здавалося б, можна було не боятися. Бо не кожна людина здатна впоратися з екзистенційним страхом, знаючи, що поруч живуть нащадки тих, хто знищив її молодість.
