Виктор Каспрук: Трамп может повторить стратегические просчеты Путина -- Блоги
Соединенные Штаты обладают такой мощью, что способны позволить себе расставаться с союзниками, однако именно благодаря длительному удержанию этих отношений их сила и укреплялась на протяжении десятилетий.
Следующий текст представлен на оригинальном языке.
На Bloomberg була опублікована стаття відомого американського колумніста Марка Чемпіона під назвою "Трамп відтворює програшну стратегію Путіна у відносинах із Канадою". У ній автор підкреслює: "Іноді складається враження, що адміністрація Трампа черпає свої ідеї з курсу Кремлівської школи міжнародних відносин, де викладає Путін. Підхід Трампа до торгових переговорів з Канадою виглядає як спроба змусити васала платити данину, замість того щоб вести діалог між рівноправними партнерами. США прагнуть захистити свої економічні інтереси та безпеку в Західній півкулі через примус, а не через альянси та м'яку силу, що є відображенням політики Путіна. Вибір використовувати московські методи — це помилка, яка вже шкодить союзам США та спонукає їхніх партнерів у Північній Америці та Європі шукати способи зменшити свою залежність від США в питаннях ринку та безпеки. Це не є виграшною стратегією".
Сьогодні колонка Марка Чемпіона в Bloomberg привертає увагу не лише своєю критикою Дональда Трампа, а й тим, що піднімає більш загальні питання. Що ж трапляється з великою країною, коли вона починає розглядати своїх союзників не як партнерів, а як залежних клієнтів, яких можна змусити платити за захист, доступ до ринків чи політичну підтримку?
Чемпіон фактично проводить паралель між нинішньою американською політикою та моделлю, яку Путін роками застосовував щодо пострадянського простору. На його думку, це парадоксальна ситуація: Сполучені Штати, які після Другої світової війни побудували систему союзів саме на принципі добровільного тяжіння інших держав до американської сили, поступово починають користуватися методами, характерними для ревізіоністських держав, - примусом, економічним тиском, демонстрацією сили та вимогою визнати особливу сферу впливу.
Ось чому канадська історія є важливою, і її значення виходить далеко за межі простих показників двосторонньої торгівлі чи конкретних тарифних конфліктів. Канада не є просто сусідньою країною для Сполучених Штатів; це один із найстаріших і найбільш тісно інтегрованих союзників Америки, з яким США протягом багатьох років створювали фактично спільний економічний і безпековий простір.
Якщо Вашингтон виявляє намір застосовувати до Канади принцип "плати за доступ" з умовами типу "прийми наші вимоги або зіткнись з наслідками", це сигналізує не лише для Оттави, а й для Берліна, Лондона, Токіо, Сеула та інших американських партнерів. У такому випадку питання вже не стоїть в тому, чи піддасться Канада тиску Трампа, а в тому, чи можна й далі вважати Сполучені Штати надійним союзником.
У цьому і полягає ключова стратегічна іронія політики Трампа. Президент США виходить з цілком обґрунтованої реалістичної основи: Сполучені Штати мають значну економічну, військову та фінансову перевагу над більшістю своїх союзників, тому можуть використати цю асиметрію для досягнення більш вигідних умов. Проте з цього правильного припущення робиться далеко не очевидний висновок: якщо ми сильніші, то можемо дозволити собі ставитися до партнерів як до залежних країн. Саме тут і виникає стратегічна помилка.
Справжня потужність держави не обмежується лише її можливістю змусити іншу країну діяти всупереч її бажанню. Геополітична міць також визначається вмінням залучити інші держави до співпраці на добровільній основі. Після 1945 року американська система значною мірою спиралася на цю комбінацію як жорсткої, так і м'якої сили.
Вашингтон володів безпрецедентною військовою потужністю, однак одночасно активно створював нові інституції, відкривав ринки, інвестував у відновлення своїх союзників, забезпечував охорону морських шляхів, формував спільні торгові правила і надавав можливості для розвитку своїм партнерам. План Маршалла виявився винятковим, оскільки його метою було не знищити Європу та поставити її на коліна, а навпаки – зробити її заможною, стабільною та економічно інтегрованою зі Сполученими Штатами. У цьому контексті Чемпіон протиставляє цю логіку американської післявоєнної політики російським методам примусу пострадянських країн.
Модель, що сповідується Путіним, базується на іншій концепції: сусідня країна не повинна мати таку ступінь незалежності, щоб мати змогу самостійно визначати свої економічні, політичні та безпекові відносини.
Москва намагалася зберегти своїх сусідів у своїй сфері впливу, використовуючи енергетичні ресурси, торговельні відносини, транспортні мережі, політичний тиск, підтримку сепаратистських рухів, а зрештою, і військову силу. Проте суттєва проблема такої стратегії полягає в тому, що примус може викликати залежність, але рідко сприяє формуванню лояльності. Швидше, він викликає страх, образу, а головне — бажання знайти альтернативні шляхи.
Саме це, на думку Чемпіона, і сталося з Росією. Москва отримала можливість тиснути на сусідів, але втратила значну частину того природного впливу, який мала після розпаду СССР. Історичне минуле, економічні зв'язки, культурна близькість і домінуюча роль Росії в регіоні могли стати фундаментом для привабливої регіональної системи. Замість цього Кремль дедалі частіше перетворював їх на інструменти контролю.
Однак, країна, яка усвідомлює свою залежність від єдиного джерела сили, врешті-решт починає шукати шляхи для забезпечення власної безпеки. Вона розширює свої торговельні зв’язки, диверсифікує енергетичні ресурси, фінансові потоки, військові закупівлі та дипломатичні відносини. При цьому зовсім не обов'язково ставати супротивником попереднього союзника; достатньо лише зменшити свою критичну залежність від нього.
Цей процес нині яскраво проявляється у взаєминах між Канадою та Сполученими Штатами. Прем'єр-міністр Марк Карні активно підкреслює важливість диверсифікації ринків, ланцюгів постачання та аспектів безпеки. У світлі погіршення відносин із Вашингтоном, Оттава почала зміцнювати свої зв'язки з Європою, а Карні планує виступити перед Європейським парламентом у вересні. Крім того, Канада має намір значно підвищити частку свого експорту на неамериканські ринки.
На перший погляд, для США це може виглядати як незначне питання. Америка настільки перевершує Канаду за розмірами, що економічна диспропорція стає очевидною. Проте в цій ситуації проявляється принцип, який великі держави часто ігнорують: для потужної країни навіть незначне зменшення залежності від союзників може мати набагато більший стратегічний вплив, аніж це може здаватися спочатку.
Якщо Канада поступово розвиває альтернативні ринки, Європа посилює свою оборонну незалежність, Японія переглядає свої підходи до безпекових загроз, а інші країни починають захищатися від американської непередбачуваності, Сполучені Штати не втрачають свою міць раптово. Вони поступово втрачають статус незамінного союзника.
Американська могутність протягом десятиліть базувалася не тільки на тому, що США сильніші за своїх союзників. Вона базувалася на тому, що американська присутність була вигіднішою за альтернативи. Вашингтон забезпечував безпеку, але союзники отримували можливість торгувати, інвестувати, розвиватися і брати участь у системі, правила якої значною мірою формувалися самими Сполученими Штатами.
Таким чином, американська система не являла собою імперію в класичному розумінні, де центральна влада контролює периферійні території лише через примус. Натомість це була набагато складніша структура, в якій інші країни також мали свої інтереси у підтримці американського порядку.
Отже, стверджувати, що союзники "нічого не дали" США в обмін на їхню безпеку, є стратегічно однобічним. Америка отримувала від своїх партнерів доступ до ринків, інвестиції, військову допомогу, політичну координацію, можливість проекції сили через мережу баз і партнерств, а також значно розширений міжнародний вплив. Іншими словами, такий союз не є актом благодійності з боку сильнішого до слабшого. Це радше інвестиція у взаємозалежність, яка зміцнює позиції обох сторін.
Ось чому тарифна конфронтація з Канадою може мати значно більш глибокі наслідки, ніж просто її економічний вплив. Вона трансформує уявлення про альянси. Коли країна, яка десятиліттями вважала ринок США найбільш надійним економічним простором, а військову міць Америки — основою своєї безпеки, несподівано стикається з ідеєю, що ця ж залежність може бути використана Вашингтоном як засіб політичного тиску, логічною реакцією стає прагнення зменшити цю залежність.
Тому нинішня поведінка Канади може виявитися для США набагато важливішим уроком, ніж здається. Оттава не має можливості просто "відокремитися" від американської економіки. Географію неможливо скасувати. Проте вона може зробити залежність менш критичною. Саме це і відбувається.
Саме тут ми стикаємося з ключовою різницею між американським і російським підходами до міжнародних відносин. Росія під керівництвом Путіна сприймає безпеку як стан, за якого сусідні країни не можуть зміцнити свої позиції без згоди Москви. Це призводить до концепції "сфер впливу", згідно з якою забезпечення безпеки Росії, на думку її керівництва, вимагає обмеження стратегічних можливостей інших держав.
Суть проблеми полягає в тому, що кожне таке обмеження лише підсилює бажання сусідів шукати зовнішні гарантії безпеки. НАТО стає дедалі більш необхідним саме через те, що Росія вимагає від своїх сусідів дотримання нейтралітету; західні ринки стають привабливішими внаслідок того, що Москва використовує економічну залежність як інструмент тиску. Таким чином, політика, спрямована на розширення російського впливу, фактично призводить до його звуження.
Якщо Вашингтон продовжить діяти за тим самим принципом, він може опинитися у ситуації, схожій на дзеркальну пастку. Збільшення вимог до залежності від союзників може призвести до їхнього бажання здобути більше автономії. Тиск для контролю може викликати формування коаліцій, спрямованих проти цього контролю. Використання економічних переваг для здобуття політичних поступок може спонукати партнерів інвестувати в ті сфери, яких США намагалися б уникнути, зокрема у створення альтернатив американським ринкам, фінансовій системі та безпековій інфраструктурі.
У цьому контексті Канада виступає лише як перший, але дуже показовий приклад. Європейці вже отримали свій урок: навіть офіційний альянс із Вашингтоном не забезпечує захисту від того, що американська економічна та військова домінантність може бути використана в політичних цілях.
У результаті цього, перед європейськими столицями виникає питання, яке всього кілька років тому виглядало майже теоретичним: до якої міри вони можуть довіряти Сполученим Штатам, якщо американська влада сама піддає сумніву класичні основи трансатлантичного співробітництва?
І тут виникає парадокс. Якщо Вашингтон хоче, щоб Європа більше витрачала на оборону, це саме по собі може відповідати американським інтересам. Якщо Вашингтон хоче, щоб союзники брали більшу відповідальність за власну безпеку, це теж може бути раціональною політикою. Але якщо одночасно з цим Вашингтон переконує союзників, що американські гарантії можуть бути політично умовними, економічно платними та стратегічно непередбачуваними, він отримує не сильніших союзників, які більше вкладають у спільну систему, а союзників, які дедалі більше будують систему без нього.
Це ключова відмінність. Могутня Америка може очікувати від своїх союзників більше зобов'язань. Однак вона не повинна викликати у них сумніви щодо того, чи залишиться на їхньому боці в майбутньому.
Мова йде про конфлікт двох підходів до американської влади. Перший підхід, що склався в післявоєнну епоху, стверджує, що сила США базується на створенні мережі країн, які добровільно інтегрують свої інтереси з американськими. Другий підхід, транзакційний, наголошує на тому, що США мають більше інструментів впливу в порівнянні з іншими державами і повинні ефективно використовувати цю перевагу для досягнення конкретних вигод.
Перша модель формує систему, тоді як друга – угоди. Однак міжнародна система є набагато складнішою, ніж просто набір двосторонніх угод. Тут важливе не лише те, що Вашингтон отримав від Оттави, Брюсселя чи Токіо на сьогоднішній день. Важливіше те, які сподівання виникають у цих столицях щодо майбутньої поведінки США.
Коли очікування набирають негативного забарвлення, уряд починає вживати заходів для захисту. У цьому контексті забезпечення партнерів може виявитися ключовою стратегічною складовою політики Трампа.
Досвід Росії в цьому контексті є надзвичайно інформативним. Москва могла очікувати від пострадянських держав відданості, проте з посиленням російського тиску зростала недовіра до Росії як до основи регіональної системи.
Держави почали активно розшукувати нові транспортні маршрути, енергетичні шляхи, торгові зв'язки, військові альянси та дипломатичні підтримки. В результаті Росія опинилася в положенні, коли її зусилля утримати власний вплив призвели до виникнення тих зовнішніх союзів та альтернативних систем, яких вона найбільше остерігалася. Це й є приклад "програшної стратегії".
Її програшність полягає не в тому, що примус ніколи не працює. Навпаки, примус іноді працює дуже добре. Велика держава може змусити меншу державу поступитися. Проблема починається після поступки. Якщо переможена сторона починає думати не про те, як співпрацювати з сильнішим, а про те, як наступного разу не опинитися в такій залежності, перемога перетворюється на стратегічний програш.
Тому справжній тест американської політики полягає не в тому, чи зможе Трамп змусити Канаду піти на окремі поступки. Можливо, зможе. Питання в іншому: чи буде Канада через п'ять або десять років більш інтегрованою з Америкою, ніж нині, чи менш залежною від неї? Якщо відповіддю стане друге, Вашингтон може формально вигравати окремі переговори й водночас програвати стратегічне суперництво за вплив.
Саме з цієї причини історичний досвід Сполучених Штатів є надзвичайно важливим у даному контексті. Після завершення Другої світової війни Америка була достатньо потужною, щоб здійснювати глобальне домінування, але обрала інший шлях: вона створила таку систему, у якій її вплив був прихований під маскою взаємної вигоди. Це було зроблено так успішно, що багато країн самі стали зацікавленими у підтримці американського лідерства. Саме в цьому і полягала справжня майстерність американської геополітики.
Путін, навпаки, намагався перетворити залежність сусідів на гарантію "російської безпеки". У результаті залежність виявилася нестабільною, а сусіди почали шукати свободи маневру. Якщо Трамп повторює цю логіку щодо Канади та інших союзників, то він ризикує не посилити американську сферу впливу, а прискорити її трансформацію.
І тут є ще одна важлива обставина. У XXI столітті економічна сила держав дедалі менше визначається лише її територією. Ланцюжки постачання можна перебудовувати. Ринки можна диверсифікувати. Енергетичні маршрути можна змінювати. Капітал може переміщуватися. Військові технології можуть закуповуватися у різних постачальників. Навіть політичні союзи можуть бути частково замінені мережами партнерств.
Отже, сучасний світ значно менше підходить для традиційної політики "сфери впливу", ніж це було в XIX або навіть XX століттях. Хоча велика країна може мати владу над своїм сусідом, їй стає все важче впливати на його вибір альтернатив.
Саме тому найсильніша стратегія США сьогодні - не змушувати Канаду, Європу чи азійських союзників бути залежними від Америки, а зробити американське партнерство настільки вигідним, надійним і передбачуваним, щоб вони самі не хотіли від нього відмовлятися.
Це і є основна відмінність між імперським підходом і підходом лідера. Імперська логіка акцентує увагу на тому, як утримати інших, тоді як лідерська логіка орієнтована на створення умов, за яких люди самі прагнуть залишитися. Історично, американська сила формувалася в основному на основі цього другого принципу.
Якщо ж Сполучені Штати перейдуть до першого, вони можуть дуже швидко виявити, що світ став іншим. Союзники не обов'язково повстануть. Вони просто почнуть шукати альтернативні партнерства. Не обов'язково оголошуватимуть про розрив. Вони просто укладатимуть нові угоди. Не обов'язково переходитимуть на бік Китаю, Росії чи Європи. Вони просто перестануть вважати орієнтацію на Вашингтон єдиним можливим шляхом розвитку. І саме це може виявитися найбільшою геополітичною ціною політики Дональда Трампа.
Отже, висловлення Марка Чемпіона слід розглядати не в буквальному сенсі - мовляв, Трамп просто "наслідує Путіна". Існують суттєві розбіжності між американською та російською державними системами, і ставити їх на один рівень було б хибним.
Набагато точніше можна висловити думку про подібність стратегічних підходів: переконання, що безпека потужної держави вимагає не лише союзників, а й контролю над стратегічними рішеннями слабших партнерів; що економічна залежність виступає як природний засіб політичного примусу; що сусідні країни повинні висловлювати вдячність за забезпечення захисту; і що сама по собі сила надає право визначати умови.
Ця логіка в контексті Росії виявилася деструктивною. Якщо ж Вашингтон дійсно вирішить налагоджувати зв'язки з партнерами за аналогічним принципом, він може опинитися в ситуації, схожій на російські невдачі.
У цьому і полягає головний парадокс сучасної американської політики: Сполучені Штати настільки сильні, що можуть дозволити собі втрачати союзників - але настільки ж сильні саме завдяки тому, що десятиліттями не дозволяли собі їх втрачати.
Канада виступає не просто периферійним елементом американської торговельної стратегії, а швидше унікальним стратегічним відображенням. Вона демонструє Вашингтону, що трапляється, коли партнер перестає бачити в американській потужності гарантію стабільності і починає сприймати її як можливу загрозу.
У глобальній політиці найбільшою загрозою для великої держави є не стільки завищена оцінка потужності супротивника. Куди серйозніше - це переоцінка своїх можливостей впливати на союзників і недооцінка їх здатності змінювати свою позицію.
Саме тому канадська криза може виявитися для Сполучених Штатів не історією про те, наскільки сильно Америка здатна натиснути на свого сусіда, а історією про те, наскільки далеко союзники готові відійти від Америки, якщо Вашингтон сам переконає їх, що залежність від нього стала небезпечною.
І якщо це станеться, Москва справді матиме привід для задоволення - не тому, що Трамп зробить Америку схожою на Росію, а тому, що Вашингтон власними руками може почати руйнувати ту систему союзів, яку Москва десятиліттями безуспішно намагалася зруйнувати або послабити.
