Політичні новини України та світу

Європа на переговорах: чи існує у неї чітка стратегія, чому Путін дав згоду, і які наслідки це матиме для України. Інтерв'ю з Мережком.

Росія несподівано змінила свою позицію і більше не заперечує участі європейських країн у переговорах про закінчення конфлікту в Україні. Для Москви це може означати не лише поступку Вашингтону, а й визнання значущості Європи в процесі мирного врегулювання. Путін давно прагне вийти за межі дискусій про припинення вогню і знову порушити питання щодо перегляду безпекової архітектури на континенті. Тепер у нього з’явилася можливість безпосередньо обговорювати ці питання зі США та європейськими державами.

Для Трампа залучення європейських країн є визнанням того, що спроби домовитися з Кремлем на закритих переговорах виявилися безрезультатними. Проте й самі європейські держави наразі не можуть визначити, хто буде представляти їх інтереси і які умови вони вимагатимуть від Москви. Різниця в позиціях між Парижем, Берліном, Варшавою та Брюсселем стосується не лише питання представництва, але й підходу до самого процесу переговорів. Деякі з них вважають, що спочатку потрібно досягти миру в Україні, тоді як інші допускають можливість паралельних обговорень щодо безпеки Європи в майбутньому.

Для Києва ця дискусія має особливе значення. Участь європейських держав може не дозволити Вашингтону й Москві домовлятися про українське майбутнє без України. Але є й інший сценарій: Кремль спробує обміняти поступки від Європи на обмеження військової присутності НАТО, та впливу Заходу у Східній Європі. Чи здатна Європа запропонувати власний план, а не просто вимагати місця за столом переговорів?

Своїми думками щодо цих та інших питань у ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA поділився народний депутат України, голова парламентського Комітету з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва Олександр Мережко.

Довгий час Європа залишалася в тіні переговорів, незважаючи на те, що саме європейські держави суттєво фінансують підтримку України. На зустрічі в Абу-Дабі європейські делегати були присутні, проте фактично не брали участі в дискусіях. Ситуація змінилася після заяви Кушнера, що без участі європейських країн досягнення угоди є неможливим, і Путін нібито готовий розглянути цей формат співпраці. Як ви оцінюєте цей поворот подій?

Це, безумовно, надзвичайно важливе питання. Ми вже тривалий час підкреслюємо, що участь Європи в переговорах відповідає нашим інтересам з кількох причин. По-перше, ситуація в Україні стосується не тільки захисту нашої країни від агресії з боку Росії, але й безпеки всієї Європи. Європейські політики, які усвідомлюють свою відповідальність, це добре розуміють. Тому залучення Європи до переговорного процесу має особливе значення, адже це спільна європейська проблема.

По-перше, Європа на сьогоднішній день є основним джерелом підтримки для України, перевищуючи навіть внесок Сполучених Штатів. Ця допомога охоплює військові, гуманітарні, політичні та дипломатичні аспекти. По-друге, участь європейських країн слугує додатковим запобіжником, що переговори не відбуватимуться на шкоду Україні. Адже представники адміністрації Трампа, такі як Віткофф і Кушнер, не демонструють достатнього рівня професіоналізму у сфері дипломатії. Що ще більш тривожно, так це те, що вони схильні підтримувати російські інтереси, незважаючи на потреби України та самих США. Тому роль Європи є важливою для захисту наших інтересів під час ведення переговорів.

Водночас ви абсолютно точно підмітили раптовий зсув у позиції Росії. Раніше, зокрема через заяви Лаврова, російська сторона рішуче виступала проти залучення Європи до переговорів. Це не випадково, адже Росія прагне створити певну пастку, і, на жаль, у цьому їй допомагають американські представники часів Трампа.

Ви маєте на увазі, що Москва і Вашингтон виступили з ініціативою обговорити питання безпеки в Європі?

- Саме так. Адже кардинально зміщуються акценти. Головним питанням переговорів має бути припинення російської агресії, а конкретніше - припинення вогню. Але Росія намагається затягувати переговорний процес. Насправді сьогодні це не є серйозними переговорами. Єдина мета Путіна - виграти час і уникнути санкцій з боку Трампа. Тепер росіяни вирішили випробувати іншу стратегію, пов'язану саме з участю Європи. Але кінцева мета залишається незмінною - затягування переговорів.

Замість того, щоб зосередитися на основному питанні - встановленні миру, Росія намагається нав'язати інший порядок денний, зокрема, обговорення так званої європейської архітектури безпеки. Путін готовий вести переговори про будь-які теми, окрім припинення вогню. Таким чином, його інтерес у залученні європейських країн не має на меті вирішення ключової проблеми, а слугує для затягування переговорів та впровадження вигідного для Москви порядку денного для України та європейців. Нажаль, американська сторона вже висловила готовність обговорювати ці питання, які не мають прямого відношення до основної проблеми - зупинки російської агресії.

Слова членів американської переговорної команди, які стверджують, що Росія має представити своє бачення загальної безпекової ситуації в Європі, виглядають ще більш абсурдними. Які ваші думки з цього приводу?

- Це черговий професійний провал американських перемовників. Абсурдно обговорювати європейську безпеку з головною загрозою для неї - Росією. Зараз Москва веде гібридну війну проти Європи. Саме Росія є головною загрозою європейській безпеці, тому вона не повинна мати жодного права голосу у визначенні того, як цю безпеку забезпечувати.

Щодо спецпредствників Трампа, то я вже давно послідовно виступаю за їхнє усунення від переговорного процесу, оскільки вони неодноразово своїми заявами демонстрували повну професійну неспроможність. Ба більше, на жаль, вони фактично підіграють Росії. Це яскравий приклад того, що вони або потрапили в типову російську пастку, або просто виявляють повну непрофесійність. Адже вони повторюють і фактично підтримують російські наративи. Це абсолютно неприйнятно. Думаю, ситуація може змінитися після формування нового Конгресу, тобто в січні наступного року. Сподіваюся, що тоді відбудуться зміни й у складі представників американської сторони в переговорному процесі. А поки що, на жаль, ми змушені чути заяви, які шкодять не лише Україні та Європі, а й репутації американської дипломатії.

Європа офіційно долучиться до наступного етапу переговорів. Проте, чи готова вона до цього виклику? Навіть питання вибору єдиного представника стало складним завданням. Під час нещодавнього саміту в Дубліні було вирішено, що Європу представлятиме формат Е5 плюс разом із Європейським Союзом, про що повідомила Урсула фон дер Ляєн. Це свідчить про те, що вже на цьому етапі виникають труднощі у досягненні єдиного європейського консенсусу.

Отже, тут зберігається та сама проблема, про яку колись висловлювався Кіссінджер. Він ставив питання: "Коли я телефоную до Європи, аби дізнатися її думку, куди мені зателефонувати?" Це вказувало на відсутність єдиного голосу в Європі. У контексті зовнішньої політики Європа, по суті, є зібранням позицій окремих країн. Тому досягнення консенсусу та визначення єдиного представника стає досить складним завданням.

Водночас, проблема полягає не тільки у відсутності лідера, навколо якого могли б об'єднатися європейські держави. Сам механізм ухвалення рішень у Європі не дозволяє зосередити всі повноваження в одних руках. Єврокомісія не може самостійно домовлятися про майбутню архітектуру безпеки континенту - це питання належить до компетенції національних урядів і НАТО. Водночас окремі держави або Альянс не можуть одноосібно вирішувати питання санкцій ЄС чи вступу України до Євросоюзу. До того ж власні інтереси в цьому процесі мають Велика Британія, Норвегія, Туреччина та інші країни, які не входять до ЄС.

Існує кілька шляхів вирішення цієї проблеми. Перший варіант полягає в тому, що європейські країни, після консультацій з Україною та її президентом, визначають єдиного посередника, якому довірятимуть обидві сторони. На перший погляд, оптимальним кандидатом могла б стати Кая Каллас, яка займає посаду головної дипломатки Європейського Союзу. Вона володіє стратегічним баченням і необхідним досвідом. Лично я повністю їй довіряю. Її висловлювання свідчать про те, що вона глибоко розуміє ситуацію і здатна достойно представляти європейську дипломатию.

Другий варіант передбачає впровадження колективного представництва. Наскільки мені відомо, нині європейські країни більше підтримують саме цю ідею. І тут можна знайти певну обґрунтованість. Наприклад, хоча Велика Британія і не є членом Євросоюзу, я вважаю, що вона обов'язково повинна брати участь у цьому процесі.

- Виникає також питання, які саме країни повинні долучитися до представництва.

П’ять зазначених вами країн дійсно займають провідні позиції в Європі. Це не лише лідери Європейського Союзу, але й ключові держави континенту, такі як Велика Британія, Німеччина та Франція. Однак було б неправильно виключити з переговорів ті країни, які, можливо, поступаються в економічному або військовому плані, але є відданими союзниками України та добре усвідомлюють поточну ситуацію і важливість захисту спільних інтересів. Я маю на увазі Балтійські та Скандинавські країни.

Хотілося б бачити їх також серед учасників цього дипломатичного процесу. Наприклад, Естонію та Литву складно порівнювати з Німеччиною за економічними показниками. Але це надзвичайно надійні партнери й друзі України. І, на мою думку, вони цілком заслуговують на участь у переговорах. Тут справа навіть не у формальній рівності чи представництві. Важливо, що ці країни мають бути залучені до процесу, адже їхня присутність стане додатковою гарантією того, що переговори розвиватимуться в правильному напрямку.

Складність переговорної стратегії для європейців також викликає значні труднощі. Як ви згадали, Кая Каллас та її союзники вважають, що питання загальноєвропейської безпеки можна піднімати лише після завершення війни в Україні, підписання мирної угоди та ясного уявлення про кінцевий результат конфлікту. Проте існують і політики, які підтримують протилежну точку зору: якщо США вже розпочали діалог з Путіним, то Європі слід також почати переговори з ним прямо зараз, навіть якщо він не готовий погодитися на припинення вогню чи перемир'я в Україні. Це свідчить про те, що навіть у цьому важливому питанні немає єдності та злагоди в позиціях.

- На сьогодні я не бачу сформованої політичної стратегії. Це справді так. Але мені дуже сподобалася остання заява Каї Каллас щодо провокацій Путіна. Він постійно підвищує ставки, висуває дедалі абсурдніші вимоги. І вона запропонувала відповідати йому симетрично, тобто висувати у відповідь власні максималістські вимоги. Загалом це дуже цікава ідея. Я вважаю, що тут уже є певна стратегія, принаймні основа для її формування. І кажу про це не стільки як політик, скільки як фахівець із міжнародного права. Тому що саме міжнародне право має бути тією рамкою, в межах якої відбуваються переговори.

Коли ми сідаємо за стіл переговорів, то повинні керуватися принципами міжнародного права. Це, зокрема, територіальна цілісність, суверенна рівність держав, обов'язковість виконання міжнародно-правових зобов'язань та інші фундаментальні засади. Ми не можемо виходити за ці межі. Крім того, потрібно пам'ятати, що йдеться не просто про переговори заради досягнення певного результату. Ми маємо справу з тяжкими міжнародними злочинами - злочином агресії, який Росія вчинила й продовжує вчиняти проти України, а також злочином геноциду проти українського народу. Ігнорувати цей факт неприпустимо.

Одним із ключових аспектів переговорів повинна стати відповідальність російських військових злочинців, включаючи Путіна. Чому ми повинні уникати цього питання? Я вважаю, що це абсолютно необхідно. Можливо, Путін вже продемонстрував свою повну нездатність бути конструктивним учасником переговорів, оскільки не виявляє інтересу до досягнення угоди. У такому випадку, варто розглянути можливість його екстрадиції до Міжнародного кримінального суду, який вже видав ордер на його арешт. Це також може відкрити шлях для переговорів з новим лідером Росії.

Завершення конфлікту, як відомо, вимагає компромісів з обох сторін. Виникає питання щодо червоних ліній європейських держав. На які поступки готові йти європейські лідери, а які вони вважають неприпустимими? Путін уже озвучив ряд своїх вимог: повернення до кордонів НАТО 1997 року, відмова від розширення Альянсу, виведення військ та інші безпекові обмеження на всьому периметрі Росії. Чи може Європа погодитися на якісь реально значущі компроміси, які вимагатиме Путін і які могли б зашкодити Україні?

По-перше, враховуючи історичний контекст Європи та трагічний досвід Мюнхенської угоди, а також основи міжнародного права, Європа не може допустити порушень цих норм. Це має залишатися незмінною червоною лінією. Європа не повинна винагороджувати агресора, а, навпаки, вимагати його відповідальності. Це є принципово важливим аспектом. Якщо допустити, що країна, яка вчинила агресію, отримує винагороду, а не покарання за свої дії, це створить надзвичайно небезпечний прецедент не лише для Європи, але й для всього світу та міжнародної безпеки в цілому. Тому я переконаний, що не слід піддаватися вимогам Росії, які є абсолютно безглуздими. До речі, сам Путін чудово усвідомлює їхню нелогічність. Натомість важливо зосередитися на реалістичних рішеннях, які забезпечать суверенітет України та її подальше існування як незалежної держави, і все це повинно відбуватися в рамках Конституції України та міжнародних правових норм.

Які ж внутрішні виклики стоять перед Європою? Економічні труднощі тривають, і на політичній арені спостерігається зростання популістських та проросійських рухів, особливо в таких країнах, як Франція та Німеччина. Яким чином ці тенденції можуть відобразитися на позиції Європи в найближчому майбутньому?

- Це нормальний демократичний процес, коли до влади приходять нові політичні сили. І справді, передвиборча риторика може суттєво відрізнятися від політики, яку партія або кандидат реалізують після приходу до влади. Перебуваючи в опозиції, політики часто вдаються до передвиборчого популізму. Це цілком звичне явище, властиве практично всім політичним партіям. Але коли партія приходить до влади й починає нести відповідальність за державну політику, ситуація нерідко змінюється під впливом реальних обставин та наявних інституцій. Наприклад, президент Франції не може просто ігнорувати державні інституції, сформовані засади зовнішньої політики та національні інтереси країни. І все це незалежно від того, що він обіцяв під час виборчої кампанії. Тобто сама політична система має певні запобіжники.

Звичайно, я не можу з упевненістю прогнозувати, як розвиватимуться події. Проте, варто припустити, що Марін Ле Пен може стати президенткою Франції. Такий варіант не виключений, і ми повинні бути готовими до різних сценаріїв. Більш того, вже зараз важливо налагоджувати діалог з представниками її політичної команди, щоб зрозуміти, якою буде політика Ле Пен в разі її перемоги. Це абсолютно виправдано. Нам необхідно заздалегідь визначити, на яку підтримку з боку Франції ми можемо розраховувати.

Водночас у Франції є багато наших союзників серед політиків, які стоять на боці України й готові продовжувати цю підтримку незалежно від того, хто займе пост президента. Це демократична країна, де діють потужні політичні структури, які, ймовірно, залишаться проукраїнськими. Тому ми маємо можливість продовжувати співпрацю з Францією, незважаючи на те, хто очолить державу і яка партія переможе на виборах. Загалом важливо підтримувати нормальні, конструктивні та продуктивні відносини з усіма політичними силами, крім тих, що мають ворожий настрій щодо України, підтримуються Росією або фінансуються Кремлем. Налагодити повноцінні робочі контакти з такими силами неможливо.

Своє ставлення до майбутнього Франції я оцінюю доволі спокійно. Щодо Німеччини, на мою думку, ситуація виглядає складніше. Партія "Альтернатива для Німеччини" відкрито ворожа до України і має потенційно небезпечний вплив. Хоча я не можу стверджувати, що вона отримує фінансування з Кремля через брак доказів, певні ознаки її зв'язків із Росією все ж існують. Ця політична сила також загрожує демократії всередині Німеччини, що є серйозною проблемою. Проте, незважаючи на деякі електоральні успіхи "Альтернативи", традиційні демократичні партії – як ліві, так і праві – поки не готові до формування коаліцій з ними. Це позитивний момент, і я вважаю, що Німеччина зможе зберегти свій демократичний, проукраїнський, проєвропейський та прозахідний курс, незважаючи на тимчасові успіхи цієї антидемократичної сили.

Давайте повернемося до теми загальноєвропейської безпеки. Чи не є це потенційною загрозою для України? Існує ймовірність, що Росія може намагатися використати такі переговори для того, щоб запропонувати Європі певні компроміси, зокрема, відмовившись від частини своїх попередніх вимог в обмін на зменшення допомоги Україні або вжиття інших дій, що відповідатимуть інтересам Москви.

Росія дійсно може використовувати переговори як інструмент для спроби підкупити Європу через певні поступки. Всім зрозуміло, що вимоги Путіна є абсолютно неприпустимими. Мабуть, і сам він усвідомлює їхню безперспективність. Проте це маніпулятивний прийом, спрямований на висування максимально жорстких умов, знаючи, що Захід навряд чи на них погодиться. Наприклад, вимоги про вихід Фінляндії та Швеції з НАТО або повернення Альянсу до кордонів 1997 року. Це явно виглядає нереалістично. Однак Путін сподівається, що, формулюючи такі абсурдні вимоги, йому вдасться отримати поступки в інших питаннях. Тобто створити ситуацію, в якій Захід, зокрема Європа, буде готовий йти йому на зустріч, щоб досягти певних результатів у переговорах.

По суті, Путіна цікавить лише одне – встановлення повного контролю над Україною, знищення її суверенітету та державності. Це його основна мета. Задля її досягнення він готовий вдаватися до різноманітних провокацій, висувати абсурдні вимоги та пропонувати обговорення так званої європейської архітектури безпеки. Тому не можна дозволяти Москві диктувати правила гри. Я впевнений, що більшість європейських країн залишаться на принциповій позиції. У нас є достатня кількість союзників і політичний вплив, щоб уникнути такого розвитку подій.

Читайте також