Чому Захід не повинен побоюватися можливого розпаду Російської Федерації?

Російський імперіалізм як фактор глобальної нестабільності.

Повномасштабна військова агресія Російської Федерації проти України є логічним продовженням її історичної імперської та колоніальної політики, яка триває вже багато століть. Пропагандистські кампанії, що намагаються заперечити існування української державності, практики геноциду на тимчасово окупованих територіях, а також цілеспрямоване заселення українських земель етнічними росіянами, відображають традиційні методи розширення та утримання цієї колоніальної імперії.

Незважаючи на явну руйнівність цієї державної моделі, деякі представники світової політичної еліти досі залишаються в полоні "москвоцентризму". Вони штучно відокремлюють дії путінського режиму від глибинних бажань російського суспільства, висловлюючи при цьому тривогу з приводу ймовірного розпаду Російської Федерації.

У той же час, геополітична ситуація 2026 року свідчить про те, що Росія стала одним із головних джерел глобальних гібридних загроз. Кібератаки, підпали, диверсії проти комунікаційних та енергетичних систем європейських країн, а також активне втручання в політичні процеси демократичних держав представляють собою серйозну загрозу для міжнародної безпеки.

Крім того, Кремль активно посилює військово-технічні зв'язки з іншими авторитарними режимами, особливо з Іраном і Північною Кореєю.

Одним із проявів цієї інтеграції можна вважати спільну розробку транспортного маршруту "Північ-Південь", великі програми обміну нафти на товари та зброю, а також активну участь військових частин Північної Кореї у конфлікті в Україні.

У цьому контексті збереження Російської Федерації в її теперішніх межах стане лише короткочасним призупиненням конфлікту, після якого "імперія" неминуче знову активізується для нових агресивних дій як проти України, так і проти інших сусідніх країн. Лише деколонізація та деімперіалізація РФ можуть стати надійною основою для досягнення тривалого миру.

Витоки страху Заходу: історична травма 1990-х років та міф про стабільність

Щоб зрозуміти, чому Захід проявляє обережність у наданні активної військової та політичної підтримки Україні, необхідно дослідити корені страху перед можливими наслідками деінтеграції Російської Федерації.

Цей страх глибоко вкорінений у досвіді руйнівних процесів 1990-х років, які супроводжували розпад Радянського Союзу. У професійних колах американських дослідників, зокрема в працях історика Стівена Коена, період після розпаду СРСР під керівництвом Бориса Єльцина характеризується як масштабна гуманітарна та соціально-економічна катастрофа. Реалізація радикальних реформ призвела до різкого зниження рівня життя та зубожіння населення, внаслідок чого більше 70 % громадян опинилися за межею бідності або на межі її. На фоні фінансового краху влітку 1998 року західні держави вперше зіткнулися з ситуацією, коли країна, яка мала велику кількість ядерної зброї, атомних реакторів та небезпечних хімічних і біологічних матеріалів, опинилася на межі адміністративного і політичного колапсу.

Ця небезпека неконтрольованого поширення ядерної зброї та можливість втрати контролю над нею змусила країни Заходу діяти з надзвичайною обережністю, акцентуючи увагу на збереженні цілісності Російської Федерації як менш загрозливого варіанту в порівнянні з ризиком ядерного хаосу.

Сучасний кремлівський режим вміло використовує цю історичну травму, намагаючись представити будь-які розмови про деколонізацію як агресивну антиросійську пропаганду з боку Заходу, метою якої є штучне розчленування країни. Офіційна позиція Москви підкреслює, що децентралізація, що відбулася в 1990-х, була лише тимчасовим і ненормальним явищем, яке залишилося в минулому завдяки створеній "вертикалі влади".

Водночас проведений аналіз вказує на те, що ця стабільність є насправді ілюзією. Російська Федерація не змогла стати стійкою громадянською державою, функціональною федерацією чи життєздатним імперським утворенням. Вона залишається неоколоніальною структурою, яка тримається виключно завдяки силовим репресіям, ідеології "русского мира" та тимчасовим фінансовим вливань від експорту природних ресурсів. У умовах жорсткого централізованого придушення будь-яких проявів альтернативних політичних та етнічних ідентичностей неминуче накопичуються деструктивні фактори, які можуть зруйнувати систему зсередини при першій-ліпшій нагоді.

Деконструкція системних ризиків розпаду: експертна полеміка

Опір ідеї деінтеграції Російської Федерації в західних дискусіях спирається на думки авторитетних науковців, які закликають до обережності. Зокрема, експерт у сфері радикального націоналізму Марлен Ларюел зазначає, що крах російської державності призведе до серії внутрішніх громадянських конфліктів, в яких новоутворені одиниці змагатимуться за адміністративні межі та економічні ресурси. Вона вважає, що силові структури та московські еліти, які контролюють значний ядерний арсенал, вдадуться до жорстоких методів для придушення сепаратистських настроїв, що лише загострить кризу в етнічних регіонах і відкине їх у глибший цивілізаційний регрес.

Цю ідею підтримує Кеворк Осканян з Ексетерського університету, який акцентує увагу на тенденції, властивій імперіям, що занепадають, — вони намагаються придушити та знищити менші етнічні групи під своїм тягарем. Вчений підкреслює, що спроби примусового або неконтрольованого розпаду можуть призвести до повторення сценарію громадянської війни 1918-1920 років, але вже в умовах, коли сторони конфлікту будуть наділені ядерною зброєю та сучасними засобами ураження.

Російський мислитель Ілля Будрайтскіс вносить важливий акцент у цю дискусію, підкреслюючи, що для успішної деколонізації необхідно кардинально змінити свідомість самих росіян та подолати шовіністичні засади їхньої культури. В іншому випадку, на місці колишньої імперії можуть виникнути нові, ще більш агресивні варіанти авторитаризму.

На противагу цим тривогам, американський експерт Януш Бугайський у своїй книзі "Неспроможна держава: Інструкція з розшматування Росії" стверджує, що розпад Російської Федерації є природним і невідворотним результатом її внутрішнього занепаду. Він вказує на те, що процеси дезінтеграції прискорюються під впливом ряду факторів, серед яких найважливішими є:

Наявність життєздатної національної ідентичності, що згуртовує людей навколо спільних цінностей, а не під тиском.

* Легкість персоналізованої системи, що не має підтримки з боку системних інституцій;

* Виявлення повної корупції та некомпетентності державних структур під час військових дій проти України;

Економічний спад внаслідок втрати важливих європейських енергетичних ринків та впливу санкцій.

Важкі військові втрати та розвінчання міфу про нездоланність армії.

* Зростання невдоволення суб'єктів федерації через жорстке фінансове та ресурсне оббирання центром;

* Систематичне порушення прав національних меншин та ліквідація місцевого самоврядування;

* Неминуче послаблення силового контролю Москви у разі військової поразки в Україні;

Поступове розуміння регіональними елітами вигод автономії у порівнянні з відданістю центральній владі;

Загальний історичний напрямок на розпад великих імперій у сучасному світі.

Валерій Пекар підкреслює, що посилення контролю в умовах кризи лише збільшує внутрішню напругу, що робить можливий вибух вкрай непередбачуваним.

Однак, якщо процес дезінтеграції буде здійснюватися під контролем і за активної підтримки міжнародної коаліції, можна значно зменшити більшість ризиків, включаючи загрози, пов'язані з ядерною зброєю. Регульований розпад дозволить укладати угоди з новими учасниками, відповідно до яких міжнародне визнання та економічна допомога надаватимуться виключно в обмін на відмову від ядерної зброї та дотримання основних правових норм.

Особливої уваги дослідників і фахівців вимагає структурно-економічний аспект деінтеграції Російської Федерації, що детально розглядається в роботах доктора економічних наук Ігоря Ліпсиця. Він вважає, що крах російської державності стане наслідком не лише раптових політичних переворотів, а й неминучого системного ослаблення центральної влади, викликаного остаточним зламом радянсько-російської сировинної економічної моделі. У ситуації, коли східні та сибірські регіони стають логістично та економічно більш близькими до азійських ринків, а Москва втрачає можливість фінансово підтримувати регіональні бюджети, центральна влада втрачає ключовий інструмент для забезпечення лояльності периферії.

Геополітичний шанс століття: чому Захід не повинен остерігатися розпаду Російської Федерації.

Основною боязню західних політичних еліт залишається віра в те, що збереження Росії в її нинішніх межах забезпечить світову стабільність. Однак, як зазначає Антон Дробович у своїй статті для The Jerusalem Strategic Tribune, контрольована деінтеграція Росії та спроби заспокоїти її агресивні наміри не є загрозою, а, навпаки, представляють "геополітичну можливість століття" для Сполучених Штатів і Європейського Союзу.

Ключові аргументи, чому Заходу варто подолати цей страх і перехопити ініціативу:

Регіональні та етнічні аспекти дезінтеграції: Північний Кавказ, Поволжя та Сибір.

Етнічний та регіональний вимір потенційного розпаду Російської Федерації демонструє, що імперський центр стикається з різними рівнями національної самосвідомості, готовності регіонів до суверенітету та форм потенційного спротиву. Найбільш виразно ці процеси проявляються на Північному Кавказі, в Поволжі, а також у регіонах Сибіру та Далекого Сходу.

1. Північний Кавказ

Особливе місце у структурі можливого розпаду РФ посідає Північний Кавказ -- складний етноконфесійний конгломерат (Дагестан, Інгушетія, Чечня, Кабардино-Балкарія, Карачаєво-Черкесія, Адигея), де колоніальний тиск Москви створив критичний рівень системної напруги.

* Інгушетія та Дагестан: Незважаючи на те, що Чеченська Республіка Ічкерія часто опиняється в центрі уваги через досвід двох конфліктів 1990-х років, не менш значущі процеси деінтеграції відбуваються в Інгушетії та Дагестані. В Інгушетії активізувався організований рух за відновлення суверенітету та повернення територій, які були фактично анексовані Чечнею внаслідок суперечливої угоди про кордони 2018 року. Лідери інгуського незалежницького руху підкреслюють, що регіон має великий потенціал для мобілізації незадоволених російською владою мешканців завдяки розвинутим клановим структурам, пам'яті про депортації 1944 року та постійним земельним спорам. У Дагестані ситуація ускладнюється через жорстку політику мобілізації: залучення представників корінних народів як "гарматного м'яса" у війні проти України призвело до масових протестів у 2022 році, виявивши глибоку прірву між суспільством автономії та імперським центром.

* У цьому контексті значення так званих "кадирівців" часто перебільшують. Є великі сумніви, що саме на їхній базі сформується майбутня визвольна армія Чечні чи Кавказу. Кадирівські формування є особистою гвардією диктатора, побудованою на дотаціях з Москви. У разі ослаблення центральної влади лише невелика частина цих підрозділів (хто служив через примус або безвихідь) може перейти на бік визвольного руху або розпуститися.

2. Регион Поволжья

Пересуваючись з Кавказу у напрямку Внутрішньої Євразії, важливо акцентувати увагу на Поволжі (Ідель-Урал), де національна ідентичність має свої глибокі історичні витоки.

* Башкортостан: Події січня 2024 року в Баймаку стали яскравим свідченням зростання башкирського національного руху та готовності до опору. Вирок, винесений башкирському активісту Фаїлю Алсинову, спровокував найбільші несанкціоновані протести в Росії з початку повномасштабної агресії. Кількість учасників акцій досягала приблизно 10 000 людей, тоді як загальна чисельність населення Баймака становить 17 700 осіб. Алсинов тривалий час рішуче виступав проти експлуатації природних ресурсів Башкортостану московськими компаніями, а також активно критикував мобілізацію, стверджуючи, що війна в Україні не відповідає інтересам башкирського народу і насправді є прихованим геноцидом корінних народів.

* Татарстан: На відміну від Башкортостану, де протестні рухи мають виражений народний та антиколоніальний характер, Татарстан виділяється найвищим рівнем розвитку інституційної та економічної інфраструктури серед усіх республік, що дозволяє йому функціонувати автономно. Хоча татарська еліта сьогодні демонструє певну лояльність до Кремля, Татарстан має потужний управлінський апарат, розвинену промисловість та пам'ять про свій суверенітет, здобутий у 1990-х роках. У разі послаблення Москви Казань зможе швидко взяти під контроль свої ресурси, ставши рушійною силою для деінтеграції Поволжя.

3. Сибір та Далекий Схід

Рухаючись далі на Схід, можна виділити два основні сценарії розвитку суб'єктів Сибіру та Далекого Сходу:

* Національні республіки (Саха-Якутія, Бурятія):

* Регіони, де переважає російське населення (Сибірський та Далекосхідний варіанти):

Значним юридично-політичним прецедентом в міжнародному контексті оцінки кавказького аспекту деколонізації Російської Федерації стало ухвалення Верховною Радою України Постанови № 2672-IX від 18 жовтня 2022 року, яка містить "Заяву Верховної Ради України про засудження збройної агресії Російської Федерації щодо Чеченської Республіки Ічкерія, анексії її території та злочинів геноциду проти чеченського народу".

Крім того, Верховна Рада України здійснила значні кроки на підтримку інших народів цього регіону, ухваливши Постанову, яка визнає право інгуського народу на створення незалежної державності, а також Постанову, що засуджує геноцид черкеського народу (адигів), що був здійснений Російською імперією. Ці рішення стали основою для деколонізації всього Кавказького регіону.

Міжнародно-правова легітимізація та роль України

Процес деколонізації Російської Федерації поступово переходить із теоретичної площини в область офіційного міжнародного права. Важливою віхою цього розвитку стало прийняття Резолюції 2588 (2025) Парламентською асамблеєю Ради Європи 30 січня 2025 року. У цьому документі держави-члени Ради Європи закликані забезпечити виконання Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам, затвердженої Резолюцією 1514 (XV) Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1960 року, на території РФ. Таким чином, підтримка національного самовизначення пригноблених народів Росії отримала офіційне визнання як така, що відповідає основним засадам міжнародного права та сприяє стабільному миру. Цей крок також базується на ряді попередніх рішень європейських організацій, зокрема Резолюції Європейського Парламенту 2024/2579, Резолюцій ПАРЄ 2540 (2024) та 2558 (2024), а також на відповідних документах Парламентської асамблеї ОБСЄ.

На рівні держави Україна вже проявляє активність у закріпленні цього курсу через законодавство. 15 липня 2024 року у Верховній Раді України було внесено законопроєкт № 11402 "Про основні засади державної політики України у взаємодії з національними рухами колоніальних народів Російської Федерації". Цей документ отримав підтримку 81 народного депутата з усіх парламентських фракцій.

Сценарне прогнозування та порівняльний аналіз майбутнього Російської Федерації.

Для формування обґрунтованих рекомендацій для західних політичних еліт та зменшення їхніх страхів щодо можливого розпаду Російської Федерації, важливо провести порівняльний аналіз існуючих сценаріїв розвитку ситуації в цій країні. Однією з таких аналітичних моделей є дослідження, проведене Інститутом міжнародних відносин Clingendael. Крім того, заслуговують на увагу і концепції, розроблені Янушем Бугайським.

Джерело: складено автором на основі прогностичних моделей Інституту Clingendael та досліджень Януша Бугайського.

Можливий політичний контекст майбутніх учасників.

Уявлення про те, що на уламках Російської Федерації миттєво сформується "пояс демократичних держав", є небезпечним міфом і відображає бажане, а не реальність. Демократичні системи не з'являться скрізь. Політична картина після розпаду буде надзвичайно різноманітною та залежатиме від історичних обставин, релігійних впливів, структури еліт і економічних ресурсів у різних регіонах.

Північний Кавказ: Вірогідність формування світських західних демократій в цьому регіоні є дуже низькою. Найбільш оптимістичний сценарій передбачає, що в деяких республіках (наприклад, у Черкесії або частині Кабардино-Балкарії) може виникнути симбіоз традиційного звичаєвого права (адату), помірного ісламу та демократичних інститутів. Проте в Дагестані, Чечні та Інгушетії існує значна ймовірність розвитку консервативних релігійних ісламських держав, а в окремих районах навіть радикальних ісламістських утворень. Це пояснюється високим рівнем релігійності серед населення, занепадом світських інститутів під час російського правління та суттєвим впливом мусульманського чинника у контексті опору імперському центру.

Поволжя (Татарстан, Башкортостан) є регіоном, де, найімовірніше, можуть виникати гібридні або національно-авторитарні системи, які з часом поступово еволюціонуватимуть у світську демократію. Ці республіки характеризуються сильною управлінською елітою, високим рівнем урбанізації та значним промисловим потенціалом. Іслам у цьому регіоні має помірковану, світську природу, що знижує ризик розвитку релігійного радикалізму. Проте напруженість через ресурси та кордони між сусідніми республіками може сприяти збереженню жорсткої централізації влади.

* Сибір і Далекий Схід (Саха-Якутія, Бурятія, ймовірна "Сибірська Республіка", "Далекосхідна Республіка"): У цих регіонах прогнозується формування технократичних або корпоративно-олігархічних автократій, орієнтованих на ресурси. З часом, під впливом зовнішніх сил (США, Японія, Китай), ці утворення можуть перетворитися на прагматичні світські держави. Основною метою таких формувань стане контроль над природними ресурсами та пряма торгівля з міжнародними партнерами, без посередництва Москви.

* Західна та Центральна (етнічно російська) території: На місці колишнього імперського центру швидше за все виникне реваншистська та авторитарна держава, відома як "Московія", під контролем силових структур або ультранаціоналістичних груп. Перемога над імперським комплексом в самому серці країни вимагатиме десятиліть, тому не слід очікувати швидкого переходу до демократичних процесів у російському ядрі.

Для підготовки виважених рекомендацій необхідно враховувати цей різнородний спектр майбутніх режимів.

Висновки та рекомендації

Проведений аналіз демонструє, що намагання штучно зберегти територіальну цілісність Російської Федерації з метою уникнення перехідного хаосу є стратегічною помилкою для Заходу та екзистенційною загрозою для України. Збереження колоніальної імперії за будь-якого політичного сценарію веде лише до короткотермінового перепочинку перед наступним етапом агресії.

Замість цього, контрольований розпад та деколонізація Росії можуть назавжди усунути ядерну загрозу, позбавити Європу енергетичного шантажу та звільнити пригноблені народи. Заходу слід визнати, що на місці РФ виникне різноманітний конгломерат утворень — від світських демократичних і технократичних республік у Поволжі та Сибіру до консервативно-ісламських держав на Кавказі. Прагматична політика стримування, денуклеаризації та дипломатичного залучення до кожного типу режиму є набагато безпечнішою альтернативою, ніж підтримка єдиної агресивної ядерної імперії.

Для створення ефективної міжнародної політики в даній сфері важливо здійснити наступні дії: