Ігор Чернецький: Конфлікт не зменшився, адже ми навчились його ігнорувати -- Блоги
Ми здобули вміння існувати в умовах війни.
І в певний момент стали змішувати стійкість з апатією.
У останні дні повітряні тривоги знову затягуються на годинами. Звичні "Шахеди", безпілотники на реактивному приводі, ракети, а також загрози з боку балістичних систем. Те, що ще нещодавно було звичною реальністю для переважно прифронтових регіонів, поступово поширюється по всій країні.
Поступово половина населення України звикає до життя в умовах постійної повітряної тривоги.
Телефон задзвонив. Пролунав сигнал тривоги. Ми оцінили напрямок цілей. Якщо вони не прямують до нас, можна спокійно продовжувати пити каву, працювати, вечеряти чи укладати дітей спати.
Ми вже вміємо по звуку повідомлення приблизно визначати, наскільки серйозною буде ситуація і чи варто панікувати.
Це процес, відомий як адаптація.
Однак адаптація необхідна для того, щоб зберегти стійкість. Це не означає, що слід закрити очі на війну.
Бо війна не зникла. Вона просто перетворилась на звичний декор нашого життя.
На цьому тлі втрачають життя люди, знищуються будівлі. Працює система протиповітряної оборони. Військові залишаються на передовій місяцями і навіть роками, не маючи змоги повернутися додому. Волонтери знову і знову заповнюють ті прогалини, які не змогла або не встигла закрити держава. Сім'ї чекають на звістки з фронту.
Багато людей у суспільстві вже освоїли навичку перегортання цього пальцем.
В українській політиці існує власне життя, яке розвивається паралельно з нашим повсякденним існуванням.
Зміни в управлінні. Конкуренція за владу. Взаємні обвинувачення. Скандальні ситуації. Розподіл посад. Дискусії про можливі політичні формати в майбутньому. Підготовка до післявоєнного існування в країні, яку ще потрібно захистити під час конфлікту.
Ми опинилися в такій ситуації, коли конфлікти між державними силовими структурами можуть призвести до використання зброї в столиці. І це відбувається в той момент, коли ці організації повинні об'єднати свої зусилля проти спільного ворога.
Політична еліта все більше асоціюється з особами, які обирають інтер'єр для оселі, в той час як сама оселя продовжує палати в полум'ї.
В окремій площині функціонує державний бюджет.
Війна коштує величезних грошей. Власні доходи держави фактично поглинає оборона. Соціальні видатки, медицина, освіта, підтримка економіки та нормальне функціонування країни критично залежать від допомоги партнерів, кредитів і рішень, які ухвалюються далеко за межами України.
Ми не лише покладаємося на чужі військові ресурси. Величезною мірою наша доля залежить від іноземних фінансів, які дозволяють державі вести боротьбу та забезпечувати своє існування.
Проте у політичних дискусіях все ще лунають запевнення, що кошти можна отримати немов з нізвідки. Збільшити виплати. Зберегти всі соціальні пільги. Не завдати образи податковими змінами. Не аналізувати неефективні витрати. Не інформувати громадськість про реальні витрати війни.
Схоже, що досить просто показати гарний виступ, і фінансування само налагодиться.
Не зійдеться...
Таким чином, люди в армії самі по собі не з'являться. Боєприпаси не з'являться з нізвідки. Укриття не будуть зведені. Системи протиповітряної оборони не запрацюють. Ті, хто вже кілька років перебуває між фронтом, лікарнями та рідкісними відпустками, не повернуться додому.
Життя в умовах війни повинно залишатися стабільним.
Люди мають працювати, виховувати дітей, зустрічатися з друзями, ходити в ресторани, подорожувати, закохуватися й будувати плани. Економіка не може існувати лише на страху та жалобі. Країна, яка перестала жити, не зможе довго воювати.
Проте існує чітка межа між існуванням у часи війни та способом життя, коли здається, що конфлікту не існує.
Стійкість означає здатність відновити свою діяльність і продовжити виконувати важливі завдання після пережитих труднощів.
Байдужість проявляється в момент, коли, відчуваючи тривогу, ми знову поринаємо в повсякденність, де війна вже не є нашою турботою.
Коли армія стає послугою, яку хтось інший має надавати безкінечно.
Коли пожертвування перетворюється на емоційний акт.
Коли мобілізація стосується лише тих, хто не зміг її уникнути.
Коли фінансові труднощі слід вирішувати спільно з партнерами.
Коли політичну відповідальність перекладають одне на одного.
Коли кожен чекає, що необхідне знову зробить хтось інший.
Ми так адаптувалися до війни, що почали вважати існування України чимось, що не підлягає сумніву.
Наче вона існуватиме вічно. Без огляду на чисельність армії. Без врахування фінансових ресурсів. Незалежно від нашого бажання підтримувати. Без урахування рішень союзників. Незалежно від подій на передовій.
Але Україна не є гарантованою.
За її існування щодня платять конкретні люди. Своїм часом. Здоров'ям. Грошима. Майбутнім. А дуже часто й життям.
Життя в умовах війни повинно залишатися стабільним.
Ненормально лише тоді, коли для твого нормального життя хтось інший повинен безкінечно відкладати своє.
Війна не втратила своєї сили, навіть якщо ми навчилися ігнорувати її.
Це ми навчилися відводити очі.
