Збереження віри та розчарування ілюзій
Коли я вперше почав розмірковувати про те, як пройшов 2025 рік - не просто як набір дат або імен, а як внутрішня карта змін, - в моїй уяві з'явився образ річки, що з плином часу повільно змінює своє русло. Вода, здається, продовжує текти, але шлях, яким вона слідує, стає іншим, і це кардинально змінює навколишній ландшафт.
2025 рік став знаковим етапом для свідомості всіх, хто має зв'язок з Україною та щиро переживає за її майбутнє. Перетворення країни відбулися не завдяки новим геополітичним картам, а внаслідок необхідності відмовитися від застарілих ілюзій. На початку року чимало людей ще сподівалися на швидкі зміни – на силу дипломатії, на дива контрнаступу і навіть на те, що кордони 1991 року, попри всі труднощі, знову стануть реальністю в найближчій перспективі. Ця надія була не лише мрією – вона слугувала щитом від болю й невизначеності.
У 2025-му ця броня тріснула. Рік, що минув, став для країни часом жорстокої правди, тієї самої, від якої вже не можна відвертатися і від якої неможливо втекти.
Така правда рано чи пізно приходить до кожного: вона приходить із відчуттям відповідальності за те, що ти будуєш, і за те, що доводиться ламати. Судячи з різноголосся в ЗМІ та соцмережах, українці поки що не стали такою монолітною нацією, як, наприклад, ізраїльтяни, але вже навчилися читати свій внутрішній ландшафт навіть у темряві - відрізняти скелі надій від хитких пісків самообману.
І ця метафора не є перебільшенням: коли обговорюється кожен наступний крок мобілізації, коли звучить різка критика ухилення від служби й перегинів ТЦК, коли в суспільстві відкрито говорять про те, що не всі, хто виїхав за кордон, - звичайні мігранти, і не всі, хто залишився, - ідеальні, це не просто дискусія. Це одкровення про себе, яке вимагає сили, щоб дивитися в очі власній недосконалості.
Сьогодні хроніки війни звучать зовсім по-іншому, адже тепер вони відображають не лише цифри втрат і фронтові переміщення, а й особисті долі, історії конкретних людей. Україна стала помітною не лише як стратегічний елемент, а й як символ незламності. Західні експерти відзначають, що українське суспільство виявляє свою витривалість, незважаючи на відчуття виснаження.
Згідно із соціологічним дослідженням Центру Разумкова та Kyiv Security Forum, "українське суспільство, на четвертому році повномасштабного російського вторгнення, виснажене, але залишається стійким", віра в перемогу залишається високою, а ключові соціальні опори - армія та союзники - "не змінили своїх позицій" у свідомості суспільства.
Європейські партнери не раз відкрито висловлювали свою підтримку Україні. Президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн у 2025 році підкреслила: "Наша відданість Україні залишається непорушною. Ми працюємо в усіх напрямках, щоб зміцнити цю країну та сприяти досягненню справедливого і тривалого миру на українських умовах... Ми з вами".
В Україні зміна колективної свідомості відбулася не лише через одну перемогу чи одну трагедію. Вона сформувалася внаслідок тисяч рішень окремих людей: захищати свої домівки, дбати про інших, жертвувати сном, фінансовою стабільністю чи кар'єрою заради спільного майбутнього. Це відображає нову українську ідентичність - не просто гру символів, а практику виживання та народної ініціативи в умовах екстремальних викликів.
Проте, хоча зовнішні спостерігачі вшановують героїчну стійкість українців, всередині країни з'являються ознаки невидимого розколу, який пронизує суспільство. 2025-й рік став шокуючим не лише через "Міндічґейт", а й через ймовірну причетність президента Зеленського до цього скандалу. Це викликає гіркоту у багатьох, підкреслюючи, що корупція — це не просто ідеологічний штамп, а реальна загроза, яка ставить під сумнів ефективність національних зусиль.
І західні видання в пошуках відповіді на питання, що стоїть за обмеженими успіхами ЗСУ, зазначають не лише про військову стратегію, а й про політичний ландшафт, де корупція рано чи пізно виставляє рахунки - і сума в них зростає. Війна не скасовує старих завдань, вона лише робить їх гострішими. Внутрішні зловживання - це не просто проблема, це відображення того, як країна розподіляє ресурси, довіру й моральний капітал в екстремальних умовах.
2025 рік став для України періодом стрімких міжнародних змін, які іноді відбувалися несподівано. Протягом останнього року, особливо після повторного обрання Дональда Трампа на посаду президента США, ми стали свідками того, як глобальні центри влади коригували свої очікування та ролі. З одного боку, ми відчували підтримку та солідарність з Україною. З іншого боку, виникали ознаки втоми, фінансових труднощів та перегляду пріоритетів з боку західних союзників.
Не є таємницею, що питання підтримки неодноразово викликали напруженість, і їхня динаміка залежала від політичних настроїв у Вашингтоні та в країнах Європейського Союзу. Варто зазначити, що не всі держави ЄС виявляли однозначну підтримку Україні; наприклад, Угорщина часто ставила перепони у наданні допомоги. Українці змушені були зрозуміти, що сподіватися на зовнішню підтримку — це одне, а зосередження на власних силах і ресурсах — зовсім інше. Сподіваємося, що цей урок призведе до позитивних змін у нашій країні, насамперед до усвідомлення громадянами необхідності більш уважно і вимогливо підходити до вибору своїх лідерів.
Минулого року стало очевидно, що в Україні є значно більше людей, які віддані своїй країні та готові захищати її від зовнішніх загроз, ніж тих, хто ухиляється від служби або покидає рідні землі. Багато жінок, не рахуючи тих, які легально вивезли дітей у безпечні країни, також не залишилися осторонь, а взяли на себе відповідальність за захист своєї батьківщини. Ця історія залишиться в пам'яті на довгі роки.
Українці часто повторюють: слава та честь нашим захисникам ЗСУ! Проте, здатність армії витримувати випробування залежить не лише від бойового духу військових, але й від ситуації в тилу. Минулого року стало справжнім випробуванням для тих, хто, навіть отримавши право на виїзд, залишився в країні, щоб працювати, захищати свої домівки та підтримувати важливу інфраструктуру. Величезна подяка всім відданим працівникам тилу!
Саме тому підсумок економічної динаміки України у 2025 році - це не просто цифри зростання або падіння, а відображення сили духу в умовах зовнішнього тиску і внутрішніх обмежень. Економіка зросла, але менше, ніж очікувалося: зростання ВВП сповільнилося до помірних позначок, а перспективи залишаються крихкими.
Економічні фахівці ще влітку застерігали, що країна знаходиться "на межі стагфляції" — явища, яке характеризується високими цінами та повільним економічним розвитком. Проте, незважаючи на складну ситуацію, країна продовжує функціонувати, виробляючи товари як для внутрішнього споживання, так і для експорту. Це можна вважати значним успіхом місцевої влади та суспільства.
Що стосується повільного зростання, то це наслідки війни, дефіциту кадрів і смертоносних "прильотів" з путінської Росії. Підприємства, які могли б стати двигунами відновлення, борються з вимкненнями електроенергії, порушеннями логістики, страхом інвестицій і нестачею робочих рук через мобілізацію і міграцію. У цих умовах покарання за нераціональне використання ресурсів має бути жорстким і невідворотним.
Якщо внутрішня економічна динаміка - це випробування на міцність, то зовнішні партнери - це термостати, які можуть регулювати температуру, а можуть її і різко змінити. У 2025 році тривожні сигнали пролунали щодо НАТО. Згідно зі звітом німецьких дослідників, трансатлантичному партнерству в його колишньому вигляді прийшов кінець. Європа повинна бути готова до оборони без США, а часом - навіть проти США (наприклад, Данія в аспекті зазіхань Дональда Трампа на Гренландію).
Для України це питання має критичне значення, особливо в контексті довгострокової підтримки з боку НАТО. Європейські політики неодноразово підкреслювали: без участі Німеччини та потужної "європейської підтримки" в цій ситуації "усе буде марно". Це стало не лише нагадуванням про те, що міжнародна допомога залишається ключовим фактором для виживання України, а й сигналом про необхідність чітко ідентифікувати, хто з союзників є справжнім другом, а хто може в будь-який момент відмовитися від підтримки.
Основний момент полягає в тому, що це стало знаковим сигналом: підтримка партнерів не є сталою величиною. Це подібно до вітрового потоку: від його напрямку залежить, на яку відстань Україна зможе відплисти. Якщо держава стане занадто залежною від закордонної допомоги, це може призвести до непередбачуваних наслідків, особливо якщо міжнародна спільнота почне більш суворо "переглядати" свої альянси та інтереси.
У таких умовах українська позиція має ставати чимраз більш цілеспрямованою і самостійною. Міжнародні кола і надалі обговорюють можливі мирні плани, умови припинення війни, формат переговорів і роль США, Європи й Росії в майбутньому. Для України це означає необхідність вибудовувати свою стратегію, знаходячи баланс між надією на підтримку союзників і необхідністю ухвалювати самостійні рішення, які визначатимуть долю країни. Це вимагає нових підходів у справі мобілізації внутрішніх ресурсів.
На щастя, війна викликала зміни в свідомості людей. Загалом, українці вже не зосереджені лише на зовнішньому ворогу; вони активно шукають відповіді на питання про те, що таке справжнє громадянство та як функціонує внутрішній ціннісний устрій. Конфлікт відкрив можливість для безпрецедентного самоосмислення: такі явища, як корупція, ухилення від податків і мобілізація, стали не просто термінами, а важливими маркерами, які вказують на глибинні проблеми в суспільстві.
Політичні події цього літа, пов'язані з законодавством щодо антикорупційних інституцій, продемонстрували, що навіть в умовах війни суспільство не готове відмовитися від принципів незалежності та прозорості. Спроби повернути систему до "ручного" управління спричинили сильний резонанс, що в свою чергу призвело до коригувань, які враховували як внутрішні вимоги, так і позицію міжнародних партнерів. Це були не лише законодавчі дискусії, а й свідчення волі суспільства, а також, хоч і вимушеного, переосмислення ролі влади. Існує надія, що змагання за незалежність і чесність антикорупційних органів стане невід'ємною частиною національного дискурсу.
Ця метаморфоза є найглибшою: Україна вже не та країна, що прагне повернутися до минулого, закриваючи очі на свої недоліки в ім'я ілюзії спокою. Зараз вона стала державою, яка вчиться жити в гармонії з реальністю про себе – реальністю, від якої не втечеш, так само як не можна уникнути зими після осені. Ця реальність не є клеймом, а слугує основою для розвитку: вона не зникає і не розчиняється в надії на зовнішні дива.
У 2025 році Україна так і не досягла остаточного миру, і наразі немає жодних прогнозів щодо того, коли це станеться. Проте країна зробила великий крок вперед, і повернення до старих часів уже неможливе.
Емоційна та енергетична напруга в засобах масової інформації та соціальних мережах свідчить про те, що Україна перетворилася на націю, яка вміє одночасно усвідомлювати свої недоліки та сильні сторони, сприймаючи їх як частини єдиного цілого. Схоже, що цей рік став тим дзеркалом, у якому українці змогли побачити не лише свої мрії, а й реальність того, ким вони насправді стали.
