"Якщо ти в курсі, що Трамп планує оголосити завтра, - ти маєш вплив на світ." Інтерв'ю з генеральним директором "Інфозахист".
Журналістка LIGA.net в Брюсселі
"Якщо ти здатен передбачити, що Дональд Трамп напише у X (колишньому Twitter) завтра, ще до того, як це стане відомим широкій аудиторії, - ти маєш владу над світом", - зазначає генеральний директор української оборонної фірми "Інфозахист".
Україна має потенціал стати ключовим регіональним хабом у сфері стратегічної радіоелектронної розвідки. Проте для досягнення цієї мети необхідно не лише відновити свої технологічні можливості, а й оволодіти навичками захисту цих технологій від партнерських країн.
Чому західні компанії "купують українські мізки", чи може Україна відновити власний технологічний суверенітет і чому в НАТО інформація проходить крізь "мембрану" лише в один бік - в інтерв'ю LIGA.net розповів СЕО "Інфозахист" Ярослав Калінін.
Величний РЕР: як розвідувальні служби перетворилися на засіб геополітичної гри
- Український мілтек зазвичай асоціюють із FPV-дронами та окопним РЕБом. Де закінчується окопний РЕБ і починається справжня стратегічна радіорозвідка? Яку роль тут відіграє Україна?
У нас спостерігається зміна акценту. Коли люди звертають увагу на індикатор дронів, вони помилково вважають, що це є РЕР. Насправді ж, це всього лише початковий рівень.
Справжня радіоелектронна та радіотехнічна розвідка полягає у перехопленні супутникових каналів зв'язку, управлінні стратегічними оптичними кабелями, проникненні в закриті системи, кіберрозвідці та інших інноваційних технологіях. Україна вже на практиці продемонструвала свою спроможність втілювати ці складні завдання.
Великий РЕР є відображенням геополітики. У сьогоднішніх умовах інформаційна та повітряна переваги формуються саме через ці аспекти.
Радіорозвідка полягає у забезпеченні систем даними. Сьогодні аналітичні платформи, такі як Palantir, викликають великий інтерес, проте жодна з цих систем не може бути корисною без регулярного оновлення інформації. Основним джерелом таких даних служать інструменти кібер-, радіо-, радіолокаційної та радіотехнічної розвідки.
Ці дані надають можливість спостерігати не за маніпулятивними звітами умовного "Росстату", а фактично виявляти наміри супротивника: переміщення паливних ресурсів, справжні обсяги виробництва сталі та логістичні процеси. Вони допомагають прогнозувати, коли у противника можуть виникнути проблеми з паливом чи боєприпасами.
Історично, ще в епоху Радянського Союзу, Україна виконувала функцію важливого технологічного центру у протистоянні з НАТО. Хоча кордони та політичні альянси зазнали змін, стратегічна роль України як передового центру на європейському континенті залишається незмінною. Двадцять років тому ми мали можливості прогнозувати врожайність у різних країнах світу, оцінювати потенційний попит і використовувати ці дані для виходу на міжнародні ринки. Завдяки стратегічній розвідці ми зміцнювали національний суверенітет.
Якщо Україна володіє такими навичками у сфері стратегічної розвідки, яким чином за останні роки змінився погляд США на українські оборонні технології?
Ми бачимо значний зсув у тому, як американці сприймають нас. Раніше в Пентагоні та політичних колах США відкрито висловлювали думку, що українські приватні оборонні компанії та їх технології їм не потрібні. Проте, після ескалації подій на Близькому Сході, зокрема у відносинах з Іраном, ця позиція почала змінюватися.
Поки ми перебуваємо лише на початковому етапі цього процесу.
Всі мої сучасні комунікаційні та політичні ініціативи зосереджені на одній важливій меті - відновити велич українського РЕР.
Ми повинні повернути собі повну технологічну незалежність. З часом, інформація розвідки від США стає все менш унікальною для нас. Україна має потенціал і зобов'язана розвивати власні можливості, щоб стати значним регіональним центром експертизи.
Це складний і дорогий процес, який вибудовується роками, перш ніж дає системний результат. Після окупації Росією Донецька ми втратили основні виробничі підприємства, які були базою стратегічної радіотехнічної розвідки України. Але зараз цей потенціал відновлюємо.
Якщо ти обізнаний з процесом укладання важливих політичних угод або здатний передбачити, що Дональд Трамп напише у X (колишньому Twitter) ще до того, як це потрапить у публічний простір, ти маєш контроль над світом. Це і є вершина стратегічної ваги. І ми знову повертаємося до цього рівня.
Чому Україна викликає одночасно інтерес і настороженість у сфері оборонної промисловості?
Чому, незважаючи на прогрес українського оборонного сектору, багато підприємств все ще вважають, що заснування бізнесу в Нідерландах або США є більш безпечним варіантом, ніж в Україні?
- У виборі юрисдикції є дві фундаментальні складові: реальна та уявна.
Реальна впирається в репутацію та надійність інституцій. На Заході століттями розбудовували судову й виконавчу систему. Інвестор розуміє: якщо виникне спір, британське, нідерландське чи американське право захистить його власність незалежно від того, хто перебуває при владі.
В Україні рівень довіри до судової системи практично нульовий. Навіть за наявності якісно прописаних законів, їхнє виконання часто блокують корупційні схеми або політичний тиск.
Якщо ви запитаєте мене про найсуттєвішу проблему, з якою стикаються українські виробники, моя відповідь буде очевидною – це судова практика.
Вона виступає основною перешкодою на шляху розвитку інтелектуальної власності. Хоча теоретично ми маємо можливість реєструвати патенти, на практиці український патент має обмежену цінність. Отримати документ недостатньо – необхідно бути впевненим, що зможеш захистити свої права в суді, а такої гарантії наразі немає.
У нас судова практика - це абсолютний хаос. Він переходить у сферу авторського права й роботу виконавчих органів. Історії, коли силовики заходять на підприємство з "маски-шоу", блокують виробництво, нічого не знаходять, а потім просто йдуть зі словами "ну, буває" - це ненормально. Саме така непередбачуваність відлякує міжнародний капітал.
Держава не підтримує значні дослідницькі проекти фінансово, доступ до обігових кредитів є обмеженим, а великі міжнародні інвестори остерігаються нашої системи, як вогню.
Уявна складова є відображенням нашого хронічного комплексу меншовартості та ідеалізації Заходу. Чомусь створюється враження, що там завжди все на вищому рівні і справедливіше. Проте в Україні ти значно глибше усвідомлюєш місцеві умови, отримуєш безпосередній доступ до сфери, де можна випробовувати нові технології, а також маєш можливість користуватися законодавчими лазівками, які сприяють більш швидкому розвитку стартапів.
Попри це, у своєму портфоліо я роблю ставку саме на Україну. Якщо зважити всі фактори, саме тут сьогодні найкращі умови для розвитку мілтеку, особливо через реальний бойовий досвід.
- А як це працює у зворотному напрямку? Якщо іноземна компанія хоче зайти до нас, хіба вона не стикається з такими самими ризиками?
Іноземні компанії, що наразі функціонують в Україні, можна вільно класифікувати за моментом їхнього виходу на місцевий ринок.
Ті, хто прийшов у 2022 році, - це фанати України та її ідеологічні союзники. Ті, хто зайшов у 2023-2024 роках, - прагматичні бізнесмени з хорошим чуттям на великі гроші.
Європейські компанії, які активно розширюють свою присутність в Україні у 2025-2026 роках, діють під впливом FOMO – страху упустити важливу можливість. На п'ятому році великої війни, навіть найобережніші бізнеси усвідомили: якщо ви не представлені в Україні, ваші шанси на успіх у світовій конкуренції значно зменшуються.
Ігнорувати український бойовий досвід, швидкість модернізації та застосування технологій стало неможливо.
Ця конкуренція значно укріпила нас у період з 2022 по 2024 роки. Проте згодом ринок почав зазнавати занепаду: спочатку все трималося на плечах волонтерів та підприємців-ентузіастів, потім з’явилися прагматичні бізнесмени, а за ними - компанії, які використовують методи, що межують із відкритою неприязню до етики.
У той же час, численні великі європейські оборонні корпорації демонструють надзвичайно комерційний підхід. Вони використовують свою діяльність в Україні як платформу для просування своїх "combat-proven" (перевірених у бойових умовах) товарів, інформуючи світ про свої досягнення.
Мені хотілося б бачити в них рівноправних партнерів, які інвестують в українське виробництво, а не просто капіталізують наш бойовий досвід.
І, зрештою, давайте будемо реалістами: усі великі західні гравці, які справді хотіли й могли зайти в Україну, вже це зробили. Якщо великий оборонний концерн досі не представлений на українському ринку, виникає питання до його технологічної спроможності та гнучкості.
"Співпраця з Україною": можливість чи загроза для втрати власних технологій?
Сьогодні активно обговорюють EDIP і Build with Ukraine як засоби інтеграції українського військового сектору в європейський ринок. Чи є це вже функціонуючими інструментами, чи все ще залишаються переважно політичними заявами?
- Якщо говорити відверто, то станом на зараз уся історія з EDIP, м'яко кажучи, не працює. Вона не імплементована на практиці, вимагає кілометрів бюрократичних сертифікацій, не має жодного "зеленого коридору" для реальних розробок і поки що існує переважно на папері.
Замість цього, платформа Build with Ukraine є корисним ресурсом, проте в першу чергу виступає як бюрократичний інструмент. Вона сприяє іноземним компаніям у подоланні суворого експортно-імпортного законодавства їхніх країн, що стосується товарів подвійного використання та військових матеріалів. Офіційно це полегшує процес передачі технологій та спільного виробництва.
Але диявол, як завжди, криється в деталях.
Коли умови таких угод не є публічними, виникають питання щодо фінансової моделі, кінцевих бенефіціарів і реальних державних гарантій захисту прав. Наша політична волатильність і постійні зміни правил гри змушують західних партнерів закладати ці ризики у вартість проєктів.
Найбільше мене хвилює тривала репутація України. Якщо нам не вдасться створити системний ефект для нашої економіки та забезпечити стабільність партнерських відносин після зміни політичних еліт, ми ризикуємо втратити довгострокові інвестиції. До того ж, існує серйозна небезпека поступового зникнення української інтелектуальної власності та виникнення небезпечних прецедентів у сфері технологічного трансферу.
Замість того, щоб створювати компанії в Україні, залучати значні венчурні інвестиції та капіталізувати їх на місці, розробники змушені погоджуватися на непрозорі угоди через нестачу фінансування для випуску нової партії дронів. В результаті основними вигодоодержувачами стають країни, які фінансують ці проекти. Вони отримують технологічну документацію, організовують виробництво у своїх країнах, а ми ризикуємо залишитися лише виробничим майданчиком та тестовим полігоном.
Наш уряд натомість пропонує так званий "контрольований експорт". Але хіба раніше експорт був неконтрольованим? Хіба не існували міжнародні перевірки та Державна служба експортного контролю?
На мою думку, справедливіше буде визнати, що нинішнє експортне законодавство переповнене регуляторними вимогами і не відповідає актуальним викликам. Потрібно дослідити проблемні аспекти, впровадити цифрові технології в процеси та усунути застарілі механізми, які вже давно втратили свою ефективність.
Замість цього ми безперервно розробляємо нові рішення, які вимагають додаткових правил та ручного налаштування. Як наслідок, такі інновації стають доступними лише для обраних компаній, а більшість учасників ринку відчуває більше страху, ніж натхнення.
Як Захід залучає українські таланти
Чи не складається враження, що Україна фактично передає свої технологічні досягнення Західним країнам, проте майже не отримує нічого у відповідь? Представники бізнесу зазначають про випадки копіювання інновацій та активний пошук інженерних кадрів.
- Це вже давно не теоретичний ризик. Це доконаний, масштабний і дуже болючий для нашого ринку факт.
Коли мова йде про безпілотні літальні апарати, зокрема FPV-дрони, варто зазначити, що інженерні розробки, електронні схеми та спеціалізоване програмне забезпечення здебільшого переходять з України до західних країн.
Як це відбувається? Представники закордонних оборонних корпорацій, інвестиційних фондів та місій регулярно відвідують Україну під приводом надання допомоги чи моніторингу. Вони отримують можливість доступу до наших виробництв, аналізують наш бойовий досвід і технічні рішення, після чого просто набирають українських спеціалістів — пропонуючи провідним інженерам контракти або можливість переїзду. В результаті, абсолютно легально, вони копіюють ці технології у своїй країні. Нам висловлюють подяку за досвід, а західні оборонні гіганти отримують готові, перевірені в умовах бойових дій продукти, не витрачаючи роки на власні дослідження та розробки.
- Чи може український бізнес себе від цього захистити?
Юридична боротьба в цій ситуації є вкрай складною. Наша трудова система закону все ще має багато рис радянського минулого і насправді не забезпечує належного захисту комерційних таємниць або інтелектуальної власності. Укладання NDA або угоди про неконкуренцію, які широко використовуються на Заході, в українських судах загальної юрисдикції, як правило, не має ефективного застосування.
Єдиний дієвий механізм - оформлення допуску до державної таємниці. Якщо розробка отримує гриф секретності, її передача вже може кваліфікуватися як розголошення державної таємниці або навіть державна зрада. Це справді працює, але водночас створює величезне адміністративне навантаження як для компанії, так і для самого інженера.
Згідно з радянською логікою, особисту відповідальність за будь-яке порушення режиму секретності несе директор підприємства. Це призводить до того, що приватний бізнес щосили уникає роботи з державною таємницею, залишаючись при цьому вразливим до технологічного піратства.
Ідея подати позов проти американських або європейських оборонних корпорацій у їхніх країнах здається наразі малореальною. Більшість українських компаній не мають ані значних фінансових ресурсів для найму міжнародних юристів, ані належно зібраних доказів.
Треба чесно розуміти: міжнародне право у випадку великих держав насамперед захищає їхній власний суверенітет, робочі місця й національну безпеку.
Якщо американському оборонному сектору потрібна певна технологія, американська правова система майже завжди знайде спосіб захистити свого виробника.
Саме через це державі слід активно відстоювати економічні та технологічні інтереси українських розробників на міжнародному рівні, створюючи чіткі правила для партнерів. Проте, коли справа доходить до комплексного юридичного захисту прав українських підприємців, чиновники, на жаль, залишають розробників наодинці з великими міжнародними гравцями ринку.
Інтеграція до НАТО та "парасолька" конфіденційності
Якщо ми бажаємо досягти самостійності, чи дійсно готові ми відкривати свої технології, або ж мова йде лише про обмін унікальним бойовим досвідом? Чому процес інтеграції відбувається настільки складно?
У даному контексті існує безліч нюансів. Сьогодні, враховуючи позицію нашого військово-політичного керівництва, ситуація виглядає наступним чином: існує певний закритий бар’єр, за яким вони спостерігають і ретельно контролюють всі події, що з ним пов'язані.
Але на практиці керівники підприємств та їхні інженерні команди на свій власний розсуд вибудовують моделі вигідної "джентльменської" кооперації із закордонними колегами.
Водночас іноземні команди також підпадають під суворі рамки внутрішніх інституційних норм. Їхнє керівництво не забезпечує їм безпосереднього, оперативного зворотного зв'язку з місця подій щодо застосування їхніх продуктів в Україні. Внаслідок відсутності такого практичного досвіду спостерігається поступове зниження якості їхніх технологій.
Отже, західні технології є дуже розвиненими з точки зору індустрії та техніки, і навряд чи ми зможемо навчити їх таких простих речей, як закручування гайок чи якісна пайка мікросхем. Проте, ми здатні навчити їх найважливішому - концепції реального бойового застосування (Conception of Operation – ред.).
Західні технології можна вважати стандартним промисловим продуктом, створеним на досконалому заводі. Натомість українські рішення на фронті — це креативний підхід: ти береш індустріальну вибухівку та підручні матеріали, слідуючи рецептам "Анархістської кулінарії", і створюєш унікальну суперзброю, яка впевнено справляється із завданнями в умовах посиленої протидії радіоелектронній боротьбі.
Ми маємо унікальний інженерний скіл: ми навчилися обходити будь-які регуляції, навчилися імпортувати все що завгодно попри будь-які заборони, вміємо на коліні зібрати умовну "ядерну бомбу". І якщо вже говорити про реальні гарантії безпеки, то після всього пережитого, після краху Будапештського меморандуму, я б нашу першу власну серійну стратегічну боєголовку так і назвав - "Будапешт". Це був би наш найкращий, найнадійніший технічний суперприпас і реальний правовий аргумент.
Проте, коли ми намагаємося об'єднати ці суверенні можливості в спільну структуру з НАТО, ми стикаємося з величезною непроникною стіною, відомою як Секретна/Конфіденційна інформація. Взаємодія між нами та Альянсом нагадує зворотний фільтр: інформація проходить лише в одному напрямку. Система відмовляється інтегрувати нас як рівноправного та повноправного партнера.
Нас все ще утримують на відстані, немов ми — країна, що належить до третього світу.
