Родини на краю: як подолати бідність ВПО та відновити їхню незалежність.
На сьогодні в Україні налічується приблизно 4,5 мільйона внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Більше ніж 70% з них перебувають далеко від рідних домівок вже понад два роки. Згідно з останніми даними Міжнародної організації з міграції, 87% сімей ВПО змушені були вжити щонайменше один захід для економії з метою виживання. Три чверті з них вичерпують свої заощадження, 53% зменшують витрати на медичне обслуговування, а кожна п’ята родина переїхала в гірші умови проживання.
На цьому фоні варто виділити одну помітну тенденцію. Частка переселенців, які прагнуть інтегруватися в своїх нових громадах, зросла з 51% у березні до 58% у червні 2026 року. Багато людей все більше схиляються до того, щоб налагоджувати своє життя на новому місці, куди їх привело переселення. Однак, існує суттєва проблема: наразі їм бракує ресурсів для досягнення фінансової стабільності.
Просто виконувати свої обов'язки вже не є достатнім.
Організація "Спілка ПОРУЧ" здійснила дослідження серед 323 внутрішньо переміщених осіб зі своєї громади. З'ясувалося, що 55% з них систематично економлять на основних потребах, тоді як 18% вже не в змозі повністю їх задовольнити. Лише 4% опитаних оцінили своє фінансове становище як стабільне.
Найбільше насторожує, на чому економлять родини: 65% респондентів скорочували витрати на продукти, 60% -- на ліки та лікування. У 41% заощадження вже закінчилися, ще у 29% після переміщення їх фактично не було, а у 20% залишки майже вичерпані.
У таких обставинах сім'я втрачає фінансову подушку, яка могла б підтримати в разі непередбачуваних ситуацій. Випадкова поломка техніки, хвороба чи втрата робочого місця миттєво перетворюються на кризу. Далі проблеми починають взаємно посилюватися: людина відкладає лікування, її здоров'я погіршується, працювати стає все важче, а доходи зменшуються ще більше.
Постепенно зникає й здатність до планування. Відкласти кошти на освіту, витратити кілька тижнів на пошук більш вигідної роботи чи спробувати започаткувати власний бізнес стає важко, коли вся увага зосереджена на оплаті оренди за наступний місяць.
У відкритих відповідях на опитування багато респондентів висловлювали свої переживання щодо невизначеності майбутнього. Одна з відповідей звучала так: "Ми не будуємо плани та не зазираємо в майбутнє. Живемо сьогодні – і це вже добре". Ця фраза яскраво відображає ту межу, за якою фінансова нестабільність починає впливати на всі рішення в родині.
Проживання позбавляє шансів на відновлення.
На запитання, що найбільше заважає ВПО стати фінансово самостійними, найчастіше називали високу вартість оренди. Далі йшли проблеми зі здоров'ям і низький рівень зарплат. Неможливість залишити з кимось дитину назвали 42 респонденти.
При цьому лише семеро респондентів вказали, що основною проблемою є брак роботи, тоді як недостатня кваліфікація стала причиною для трьох осіб. Таким чином, працевлаштування часто не призводить до завершення кризової ситуації: 59% сімей, які ми опитали, витрачають більше половини своїх доходів на житло та комунальні послуги. 22% з них віддають понад 70% своїх коштів на ці потреби. Через фінансові труднощі 42% вже змінили місце проживання на дешевше або менш комфортне, а ще 23% розглядають можливість зробити те ж саме.
Результати очевидні і в запитах на підтримку. Серед засобів, які могли б найбільше сприяти родині в досягненні незалежності, 122 особи вказали на доступне житло, а 105 – на компенсацію за оренду. У загальному, один з цих варіантів обрали приблизно 71% опитаних.
Схожий запит вже враховується і в політиці щодо житла для внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Прийнятий 1 липня закон №4924-IX передбачає забезпечення житлом для тимчасового проживання з державних та комунальних ресурсів, можливість залучення міжнародних фінансів, а також створення системи інформаційно-аналітичних даних про об'єкти, які можуть бути використані або реконструйовані для проживання ВПО. Передбачається, що доступ до цієї системи буде реалізовано через електронний кабінет. Нові механізми набудуть чинності після вступу закону в силу 22 жовтня 2026 року.
Ця система сприятиме більш чіткому розумінню наявних житлових ресурсів та потреби в них. Її успішність буде залежати від обсягу доступного житла, що буде зафіксовано в цифровому обліку.
Родинам також потрібні різні житлові маршрути. Після евакуації це може бути безоплатне тимчасове розміщення. Людині, яка вже працює, але віддає більшу частину зарплати за квартиру, більше допоможе часткова компенсація оренди. Для тих, хто планує залишитися в громаді надовго, потрібні соціальна оренда та довгострокові житлові програми.
Допомога має закінчуватися тоді, коли родина витримує кризу сама
Зараз один із ризиків системи полягає в тому, що позитивний формальний показник можна помилково прийняти за фінальну точку. Людина знайшла роботу, почала отримувати зарплату або втратила право на певну виплату. Водночас вона може продовжувати витрачати більшу частину доходу на житло і не мати жодних заощаджень.
Отже, перехід від гуманітарної допомоги до незалежності повинен здійснюватися поступово.
Після евакуації родині спочатку слід забезпечити стабільність у своїй ситуації. Наступним кроком є виявлення факторів, які утримують її в уразливому положенні. Для деяких основною перепоною може бути питання оренди, для інших – проблеми зі здоров'ям або необхідність догляду за дитиною. Хтось може потребувати допомоги у пошуку роботи або у зміні професії.
Після отримання доходу важливо пройти через перехідний етап. Отримання декількох стабільних зарплат дозволяє погасити борги, врегулювати витрати та поступово накопичити хоча б невеликий фінансовий резерв. Зі зміцненням фінансової ситуації можна поступово зменшувати рівень підтримки.
Цей принцип слід враховувати в державній політиці при визначенні, коли сім'я більше не потребує допомоги. Важливо оцінювати не лише доходи, але й обов'язкові витрати, вартість житла, стан здоров'я, кількість дітей та здатність до праці.
Цей підхід набуває особливої ваги в сучасних умовах, коли все більше внутрішньо переміщених осіб асоціюють своє майбутнє з нинішніми громадами. Згідно з результатами опитування, 67% учасників висловили намір або, принаймні, схильність залишитися в цих місцях не менше ніж на два-три роки.
Для місцевих громад ці сім'ї поступово перетворюються на постійних мешканців. Вони знайдуть роботу в регіональних компаніях, будуть відвозити дітей до навчальних закладів, користуватися різноманітними послугами та витрачати свої заробітки в тих місцях, де проживають.
Як реалізувати індивідуальний підхід для мільйонів внутрішньо переміщених осіб?
Питання в тому, як зробити цей підхід частиною державної системи, а не окремих програм чи ініціатив. Для мільйонів ВПО потрібен механізм, який враховуватиме обставини конкретної родини й водночас працюватиме в масштабі всієї країни. Для цього потрібно вибудувати дворівневу систему, яка поєднає автоматизовану оцінку потреб із можливістю індивідуальної роботи у складніших випадках.
Перший рівень повинен бути загальнонаціональним. Його основою є методологія, цифрові інструменти та уніфіковані правила. Держава визначає критерії, об'єднує доступні дані з реєстрів — інформацію про склад сім'ї, доходи, зайнятість та соціальні виплати — і доповнює їх короткою стандартизованою анкетою, що відображає обставини, які не видно в державних системах. Це дозволить автоматизувати первинну оцінку для більшості громадян, усуваючи потребу в ручному аналізі кожної ситуації соціальними працівниками.
Другий рівень є локальним. На цьому етапі громада формує конкретний шлях для сім'ї. Саме тут можна оцінити реальну доступність житла, дитячих садків, вакантних позицій, а також медичних і соціальних послуг тощо. Якщо автоматизованої оцінки недостатньо або сім'я стикається з кількома факторами вразливості, до процесу залучається кейс-менеджер, який допомагає більш детально визначити потреби та розробити подальші кроки до здобуття незалежності.
Необхідно уникати розробки нової системи з нуля. Вже існують державні реєстри, соціальні служби, центри надання адміністративних послуг (ЦНАП), служби зайнятості, а також місцеві програми. Крім того, активно працюють громадські організації та бізнес. Важливо об'єднати ці ресурси з урахуванням потреб конкретних сімей та уникнути дублювання зусиль. Розпочати можна з пілотного проекту в декількох громадах, де проживає велика кількість внутрішньо переміщених осіб (ВПО): впровадити автоматизовану перевірку наявних даних, єдину оцінку потреб, перенаправлення до доступних послуг, а також залучати кейс-менеджерів лише в тих випадках, коли стандартних рішень недостатньо. Після аналізу отриманих результатів, можна буде розширити цю модель на інші території.
Окремо слід розглянути питання ресурсного забезпечення громад. Неприпустимо покладати на них відповідальність за інтеграцію значної кількості внутрішньо переміщених осіб без належного фінансування, професійних кадрів та сучасних цифрових інструментів. Крім того, обсяг ресурсів повинен відповідати реальному навантаженню: громада, що прийняла десятки тисяч переселенців, потребує значно більшої підтримки.
Одночасно значну частину необхідних ресурсів можна отримати за рахунок ефективної координації фінансування з державного, місцевого та міжнародного рівня, а також оптимального використання вже існуючої інфраструктури. Додатково, громада не зобов'язана самостійно забезпечувати всі послуги: у процес мають бути залучені громадські організації, бізнес-структури, медичні та освітні заклади, які здатні задовольняти конкретні потреби родин.
Ефективність системи слід оцінювати не лише за кількістю наданих виплат, гуманітарних наборів чи консультацій, а за реальними змінами в житті родин. Ключовим показником є те, скільки сімей через 6-12 місяців здатні самостійно покривати свої витрати на житло, харчування, медичне обслуговування та потреби дітей, при цьому маючи фінансовий резерв, щоб уникнути повернення до кризи через непередбачені витрати. Як тільки родина досягає такого рівня стійкості, обсяг отримуваної допомоги повинен поступово знижуватися. Ідеальним результатом має стати ситуація, коли сім’я більше не залежить від постійної підтримки і може самостійно планувати своє життя. Саме на це повинна бути спрямована державна політика підтримки внутрішньо переміщених осіб, якщо ми прагнемо, щоб люди залишалися в своїх громадах, працювали, виховували дітей і будували своє майбутнє.
