"Хоча ми не змогли здобути перемогу у війні, чи буде історія засуджувати нас за це?" Як виходець з Донбасу став міністром УНР, підірвавши Пушкіна.

Коли мої діти прийдуть у цей світ, вони запитають, де я перебував у 2022-му.

Я скажу: "Я вживав усіх зусиль, щоб ви сьогодні жили під українським стягом".

Назарій "Грінка" Гринцевич

Пішов воювати у 18, загинув у Серебрянському лісі 21-річним

Влітку 1900 року один із учителів лісової школи Новоглухова - теперішньої окупованої Кремінної на Луганщині - запросив на вечерю гостей. Серед них був талановитий 18-річний учень Микита Шаповал, уродженець села Серебрянка (Сріблянка) Бахмутського повіту, що стоїть на березі Сіверського Дінця.

"Я багато говорив про Малоросію, - згадував Шаповал в автобіографії, що була опублікована посмертно в Нью-Йорку в 1956 році. - На запитання, що я робив би для блага Малоросії, я відповів: 'Коли настане повстання за незалежність України, я б став на чолі цього руху'. Учитель зацікавлено вислухав мене, але зауважив, що такі слова краще не вживати і що мені слід бути дуже обережним у своїх висловлюваннях."

Рік потому, у 1901-му, Микита Шаповал приєднається до Революційної Української Партії (РУП), заснованої студентами в Харкові. Ця партія, що стала першою українською політичною організацією в межах Російської імперії, на початковому етапі своєї діяльності ухвалить програму "Самостійна Україна", запропоновану Миколою Міхновським.

Ідеї Міхновського, правознавця з Лівобережжя, відомого як "батько українського націоналізму", були опубліковані у формі брошури у Львові в 1900 році. Ці концепції були настільки прогресивними для свого часу, що багато людей вважали їх утопічними, навіть коли у 1917 році розпочалися визвольні змагання.

На початку 20 століття в Україні вже існували підпільні рухи, які прагнули здобути незалежність. У 1904 році в Харкові стався вибух біля пам'ятника Пушкіну, встановленого на честь 250-річчя "возз'єднання з Росією". Одним із ініціаторів та учасників цього акту був Микита Шаповал, котрий на той момент був лише 21-річним.

"Я був певен, що поки в Україні не з'явиться пам'ятник Шевченкові, жоден інший пам'ятник не має права стояти," - згадував він про мотиви свого вчинку від імені організації "Оборона України", перебуваючи в еміграції.

З молодого революціонера-соціаліста Микита Шаповал виріс у соціолога, публіциста, політика. Він був членом Центральної Ради. За різних урядів УНР - міністром пошт і телеграфу, а також міністром земельних справ. Співавтором Четвертого Універсалу, яким проголосили незалежну Україну.

"Українська правда" розкриває історію одного з перших ідейних "самостійників", який з'явився на стику Донецької та Луганської областей. Власне, поблизу лісу, що перетворився на одну з найгарячіших точок фронту в ході сучасної російсько-української війни.

"Серебрянський ліс - це справжня країна чудес. Тут панує свій особливий морок. Лісу, як такого, немає. Вся поверхня вкрита лише піском. А все, що можна побачити, нагадує чорний квадрат Малевича", - говорив у 2025 році боєць "Азову" на позивний "Сирота".

Ліс, який уже не існує, завжди приваблював Микиту Шаповала, що з'явився на світ у 1882 році в селі Сріблянка, з самого дитинства.

"Я проводив час на Дінці, - згадував він. - Щоранку я вирушав у подорож, перепливаючи з друзями на інший, лісистий берег. Там ми проводили цілий день. Іноді я повертався додому за хлібом, а потім знову вирушав на воду. Це були незабутні миті: Дінець, біла гора (крейдова - УП), ліс, човни та байдак."

У вже зрілому віці Шаповал часто пригадував родинні історії, зокрема, як на його хрестинах бабуся Горпина влаштувала "обряд побажань". Вона поклала на малюка величезну сокиру, вимовляючи, що мріє бачити його в майбутньому теслею, адже, на її думку, це була найкраща професія – будувати будинки. Присутні підтримали її думку, проте почали вигукувати, щоб забрали сокиру, адже "плотник" може задихнутися.

Батько Микити Юхим - неосвічений колишній солдат імператорської армії, працював наймитом на млинах, прозябав на шахтах Донбасу. Родина бідувала. Але Микита, який засвоював грамоту і церковно-слов'янські співи, почав здогадуватися, що можна здобути інший світ. Причому в національних, блакитно-жовтих кольорах.

"У Сріблянці я не зустрічав козаків, - писав Шаповал під час еміграції. - Вони зникли. Мій батько, коли був ще дитиною, бачив їх. Вони носили чуби, широкі штани та білі сорочки з відкладними комірами і широкими рукавами, які вже не в моді. Які це були козаки, звідки вони прийшли і куди поділися - залишалося загадкою (...)."

Значно пізніше, через кілька років, я дізнався, хто були ці козаки, а також про те, що наше село Сріблянка слугувало зимовим притулком для запорожців.

З автобіографії Микити Шаповала:

У нашій родині спілкувалися виключно українською. Сріблянка, що розташована далеко від цивілізації, на відстані 30 верст від повітового міста Бахмута і близько 50 верст від шахт, була оточена степами, річкою Дінець та лісами. Тут панувала чиста, красива і мелодійна українська мова. "Салдацький язик" (російська мова - УП) не мав жодного впливу. Село існувало в своєму власному психічному просторі.

Коли хтось згадує про мій "прекрасний український стиль", я відчуваю вдячність до нащадків Запоріжжя, які колись представляли Сріблянку. Це були чорняві, високі, активні, балакучі та співучі люди, що вміли зачаровувати своєю красномовністю, перебуваючи в кайданах праці та ізоляції від інших соціальних світів, залишаючись на рівні своєї примітивної свідомості, що витягнута з глибини століть. Вони жили, навіть не усвідомлюючи, ким насправді є.

Ознайомтесь також: Медведчуки XIX століття. Як етнічні українці заклали основи геноцидних концепцій для Путіна.

Навчаючись на спеціальності "лісовий кондуктор" у Кремінній, молодий Микита одного дня натрапив на твір Костомарова "Богдан Хмельницький". Хоча з цього тритомника він отримав безліч нових знань, у ньому не було чіткої ідеї про відмінність України від Росії. Здавалося, що автор вважає "Україну та Росію одним і тим же".

"Лише 'малороси' не здатні або слабо володіють російською мовою. Бути культурною особистістю означає стати справжнім руським," - зазначав про імперський гранд-наратив Шаповал.

Через кілька років після випуску з державної лісової школи він закладе вибухівку під новий пам'ятник Пушкіну в Харкові. Але перед цим, у 1901 році, він зіткнеться з явищем, яке не було помітно в його рідному Сріблянці – з забороною української ідентичності.

Провівши кілька тижнів у Коробівці, що нині є частиною Золотоніського району Черкаської області, майбутній підривник та політичний активіст зробить зупинку у місцевого педагога Жирового.

"Він молодий, а жінка його в півтори рази старша і ревнива, - розповідав потім Микита Шаповал. - Він навчив мене співати під гітару: "Весна іде, тепло несе, Дніпро широкий розіллється... Та не для мене теє все". Вона мені вподобалась якимось мелянхолічно-сумним інтелігентським настроєм. Я помітив, що це не народня пісня".

"Одного разу ми почали обговорювати заборонені пісні, - продовжував згадувати Шаповал. - Жировий поділився зі мною рядками: 'А вже літ із двісті, як козак в неволі, понад Дніпром ходе, викликає долю'. Це викликало в мені величезний інтерес, і я попросив його заспівати мелодію. Він відповів, що це неможливо. Чому? Бо заборонено. Хто забороняє? Державою. Чому? Тому що... ця пісня про українофілів."

А хто такі українофіли? Це люди, які "мріють" відокремити Малоросію від Росії. Чому потрібно відокремлювати? Вони прагнуть відновити гетьманщину. Але не таку, як описував Шевченко, а зовсім іншу. Як би я не намагався дізнатися більше, мені не вдалося отримати жодної чіткої відповіді (...). Я сказав Жировому, що також вважаю себе "українофілом", але не зміг зрозуміти, чому саме.

З автобіографії Микити Шаповала:

У Прилуках, після Різдвяних свят, в жіночій гімназії з’явилася новина: на стінах розмістили наказ від начальниці, який категорично забороняє гімназісткам спілкуватися "по-малоросійському" і використовувати навіть окремі слова з цієї мови. Мої знайомі гімназістки розповіли мені про це. Я запропонував ідею: "Якщо так, давайте в усьому говорити тільки по-малоросійському. Прогуляємося по Александровській вулиці і будемо вголос спілкуватися так!" Що, вас лякає ця думка? А, ви боїтеся, що вас виключать з гімназії? Добре, тоді ось що: "Я буду йти і голосно спілкуватися по-малоросійському - мене не виключать. А ви просто говоріть тихенько, щоб ніхто не чув".

Ознайомтеся також з матеріалом: "Надайте їм підтримку. Їхні збройні сили змушені покладатися виключно на власні сили". Які думки висловлювалися щодо України в США століття тому?

У ніч на 31 жовтня 1904 року мешканці Харкова були розбуджені гучним вибухом. Біля пам'ятника Пушкіну, встановленого лише кілька місяців тому на Театральній площі, стався вибух вибухового пристрою. Сам бюст залишився практично неушкодженим, лише частина постаменту відкололася. Вікна в сусідніх будинках були розбиті.

У листівках, які були виявлені в місті в той самий час, з підписом "Самостійна Україна - Оборона України" йшлося про таке: "Нехай вже наші кошти, які були вилучені московським урядом та панством, витрачаються на різні пам'ятники, але, шановні москалі, залиште їх у себе і не показуйте нам! Адже цим ви спонукаєте нас до помсти за всі ваші добродійства. Шевченко – наш Великий Поет, а Пушкін – ваш, тож кому ж швидше слід встановити пам'ятник в Україні?!"

Організатори акції зазначали: "Пушкін був повністю представником московського народу". Вони також підкреслили, що "цей московський письменник неправдиво зображував в своїх творах образ нашого патріота Гетьмана Івана Мазепи". Вони попередили, що якщо на території підросійської України продовжуватимуть забороняти українську мову, пресу та навчання, подібні прояви протесту триватимуть, як зазначено у зверненні "Оборони України".

Пізніше Микита Шаповал згадував, що відозву написав він: "Це був мій перший літературно-політичний твір. Підписав його од імені нашого "комітету", який ми назвали "Оборона України".

За словами Шаповала, його до активних дій спонукали селянські повстання 1902 року, що відбулися на Полтавщині та Харківщині і були жорстоко придушені владою. Він відчував невдоволення з приводу нестачі енергії в українському русі серед інтелігенції, що змусило його обрати радикальні методи боротьби.

"Я мріяв про "виступ", - розповідав він. - Тому в Харкові, будучи у війську, я нишком приймав участь в підготовці зривом динамитом "всіх російських пам'ятників". Однієї ночі цей "зрив" провели я, Олександр Шевченко і Сергій Макаренко.

Динаміт я отримав завдяки брату Дорошу, який працював на шахтах. Інструктором у нас був Олександр Шевченко, студент останнього курсу Технологічного Інституту, а згодом інженер. Цей вибух викликав чималий шум, але виявився невдалим: вибуховою хвилею лише відкололися шматки мармуру і утворилася тріщина, проте пам'ятник залишився на своєму місці.

З автобіографії Микити Шаповала:

Я був неприємно здивований, коли вперше зустрів українця з Галичини, Осипа Шпитка, і зрозумів, що не можу зрозуміти його мову. Тоді в мене виникло враження, що, можливо, хтось із нас не є справжнім українцем, або ж ми, жителі Наддніпрянщини, занадто піддалися впливу русифікації.

З незадоволенням щодо українського руху я зіткнувся ще в 1903 році. Тоді, перебуваючи в Прохоровці, я познайомився з В.П. Науменком, який ідентифікував себе як "мінімаліст". Мене вразило, що хтось із його сім'ї спілкувався російською мовою. Від цього моменту в мені зародилися глибокі національні почуття, і я почав думати про "відплату за Шевченка", зокрема про знищення російських пам'ятників.

Читайте також: "Часи вакханалії та штурмування грошей". Як корупція знищила українську державність у 1919-1922 роках

В кінці березня 1917 року, коли в Петрограді вже було повалено царське правління, юрист Микола Міхновський запросив своїх друзів на обід у готелі "Прага" в Києві.

Міхновський, що вважав армію "основним аргументом державності", вже організував перші українські військові віча в столиці, а також провів перший всеукраїнський військовий з'їзд. Він заснував Організаційний комітет для формування армії та військово-політичний клуб на честь наказного гетьмана Павла Полуботка.

Серед запрошених на вечерю у "Празі" був Микита Шаповал. Підполковник Армії УНР Вартоломій Євтимович у своїх споминах пізніше згадував, що після палкої промови Міхновського, який озвучував свій план дій, Шаповал хотів щось сказати, але завмер, ледь стримуючи сльози.

"Коли раніш про подібні речі всі ми тільки мріяли, то Міхновський поставив їх перед нами на землю як те конкретне завдання, що маємо його виконати", - пояснював Євтимович загальний емоційний стан.

Міхновський зазначав, що ситуація Тимчасового уряду в Петрограді є нестійкою і що не варто покладатися на "єдиний фронт з Московщиною". Він вважав, що жодна московська влада, навіть найдемократичніша, ніколи не прийме Україну як щось більше, ніж просто колонію. Тому важливо активізувати українську агітацію серед населення, зосередитися на формуванні власних збройних сил та встановлювати відносини з Центральними державами.

Після того, як "самостійники", визначились, що і як треба робити далі, багато що пішло не так - від подій на фронтах Першої світової до внутрішньої ситуації в Росії та Україні, де умови почали диктувати більшовики.

Центральна Рада, очолювана Грушевським, спершу дотримувалася курсу "пацифізму" та прагнула автономії в рамках "великої демократичної Росії". Проте, зрештою, вона ухвалила Четвертий Універсал, який проголосив незалежність. Серед основних авторів цього важливого документа був член Центральної Ради Микита Шаповал.

Здобуття влади гетьманом Павлом Скоропадським стало одним з перших великих розчарувань для соціаліста Шаповала. Наприкінці 1918 року він активно брав участь в організації повстання проти гетьманського режиму, що було підсилене Федеративною грамотою Скоропадського. Після виїзду за кордон Шаповал почав критикувати і Симона Петлюру, зокрема за його зовнішньополітичні рішення та за перехід до позицій дрібнобуржуазних інтересів.

З лекцій Микити Шаповала в Сполучених Штатах наприкінці 1920-х років:

Москва настійно продовжує свою колонізацію України, але робить це підступно і обережно. Під виглядом підтримки українського пролетаріату, Росія відправляє великі групи робітників з Тульської, Калужської та інших областей до Донецького (Донбас) і Криворізького регіонів, тобто в центри видобутку вугілля та металургійної промисловості.

Москва активно проводить свою політику, прагнучи з таємними намірами сформувати російську більшість у регіоні. Вже зараз в Донеччині українців лише 27%, тоді як росіян – 61%. Через масову міграцію робітників російська сторона намагається закріпити свою домінуючу позицію в Донбасі, щоб згодом скористатися "правом національного самоозначення" і проголосити цей край частиною "русского мира". Таким чином, Україна ризикує втратити свій єдиний центр вугільної промисловості, що призведе до її постійної економічної залежності від Росії.

Українські політичні діячі активно обговорюють теми "братерства", "Леніна" та "Радянського Союзу" та інші подібні питання, в той час як Москва безперешкодно захоплює ключові регіони та основи української економіки, зокрема Донбас.

Ознайомтеся також з темою: Вогняні розстріли, блокада населених пунктів і тиск на родичів. Яким чином здійснювалася мобілізація та покарання ухилянтів більше ста років тому.

Навесні 1919 року, коли більшовики панували в Києві, Микита Шаповал знаходився у Станиславові, нині відомому як Івано-Франківськ. 13 березня він записує в своєму щоденнику: "Дізнався про Орлика. Гетьман став емігрантом. Не одному з нас, можливо, судиться пережити таку ж долю. Бідні українські патріоти! Їм належить любити порожнечу".

Скепсис Шаповала щодо успіху УНР зміцнювала внутрішньополітична боротьба в момент, коли справи на фронті були кепські. Самого Шаповала влада ЗУНР фактично вижене далі, в Європу.

"Господи, яка жахлива ситуація, - записує він 28 березня. - Всі один одного звинувачують, підозрюють, шпионять, а Україна страждає. Через наше історичне безладдя, всепроникний авантюризм, корупцію, недоброчесність та егоїзм. Як важко спостерігати за моральним занепадом нашого суспільства!"

Ось ще один запис зі Станиславова від 1 квітня 1919 року: "Місцеві жителі вживають алкоголь у надмірних кількостях. У ресторанах звучить російська мова. Примирення не видно на горизонті. Люди грабують один одного, що призводить до зростання взаємної недовіри та конфліктів. Україна опинилася в небезпечному становищі".

3 липня 1921 року вже у Празі Микита Шаповал констатує: "Українство розклалося остаточно. Фракційки, групи, одиниці - озлоблені, несамовиті, клеветницькі, інтригантські, ніхто нікому ні в чому не вірить. Україна автоматично одержить ту долю, яку дадуть їй сусіди, Росія. Що буде там - те буде на Україні. Навіть федерації не буде - я в цьому переконаний".

У 1927 році, підводячи проміжні підсумки революції, до її десятої річниці Микита Шаповал висловив думки, цілком зрозумілі більшості тільки тепер, у 2026-му. На дванадцятому році російсько-української війни.

Розпад Російської імперії в 1917 році, а з ним і шанс на створення незалежної держави, заскочили українців зненацька. Невеликий прошарок "самостійницької" інтелігенції не зміг запалити своїми ідеями основну масу населення. А сама еліта не змогла дійти згоди в головному питанні: покладатися на власну армію чи сподіватися на братські обіцянки Москви.

"Ми брали участь у битві, але чи справді мали шанси на перемогу? - розмірковував Шаповал. - Вся сила була на боці Москви. Ми усвідомлювали це, але все ж вирішили боротися: нехай нас розб'ють, нехай Москва йде через наші тіла, але в Україні мають з'явитися горді люди, готові до боротьби, а не ті, хто лише скиглить у рабстві. Замість нас тисячі, зрештою, стануть мільйонами повстанців."

Внаслідок усіх цих обставин ми відважилися на безнадійний спротив Москві. Хоча ми не мали шансів виграти цю війну, чи наважиться історія засудити нас за те, що ми підняли зброю проти агресії московських військ у нашій країні?