Політичні новини України та світу

Безліч адрес, але немає єдиного керівника. Хто в Україні несе відповідальність за глобальне українство?

Минулого тижня розпочала свою роботу платформа UAFORYOU, яка стала ще одним ресурсом для українців за межами країни. 19 листопада у Берліні Міністерство соціальної політики організовує форум, присвячений темі Мережі єдності: обговорюватимуться питання її функціонування та залучення українських організацій за кордоном. Держава та громадянське суспільство справді все більше зосереджують увагу на українцях у всьому світі. Проте зростання кількості "єдиних" інструментів ставить перед нами важливе питання: хто нестиме відповідальність за їхню ефективність?

Цього осіннього сезону я протягом десяти тижнів поспіль слухала історії українців з різних куточків світу. Global Ukrainian Identity Workshop, або "Майстерня глобального українства", – це онлайн-ініціатива Амбасади українських сенсів, проєкту, який я заснувала у 2024 році.

Цьогоріч Майстерню невеликим грантом підтримав Мінмолодьспорт. З вересня по листопад у ній взяли участь 350 українців із 49 країн: лідери давніх діаспорних громад; люди, які виїхали на заробітки; ті, кого з дому вигнала війна, і українці з України. У Майстерні виступили громадські діячі, філософи, культурологи, дипломати. Ми з колегою Наталією Орловою також вели публічні діалоги, тобто розмови на складні й гострі теми з відкритими питаннями. Фасилітувати такі діалоги ми навчалися в Нансенському центрі миру і діалогу (Ліллегаммер, Норвегія).

Програма зосередилася на новому осмисленні української ідентичності в умовах, коли за межами країни мешкає майже стільки ж українців, скільки в самій Україні.

Виникає питання: що тримає людину разом з Україною на відстані? Але розмова раз у раз поверталася до держави. Ішлося не про оцінки, а про дуже практичне питання: до кого звертатися. Учителька суботньої школи, волонтерка гуманітарної ініціативи, мама підлітка без паспорта розповідали кожна про своє. І кожна впиралася в одне й те саме: незрозуміло, хто за це відповідає.

Ці висловлювання не представляють собою репрезентативну вибірку. Проте вони узгоджуються з результатами проведених досліджень. Тому я вважаю, що цю тему слід обговорювати публічно.

Ось один випадок. Підлітки, які живуть за кордоном без батьків і перебувають під опікою, не можуть записатися на свій перший український паспорт. Для запису потрібна "Дія" або BankID, а в них цього немає. Порада, яку їм дали, -- написати напряму керівництву Мінцифри.

Ця ситуація наочно демонструє, як все взаємопов'язано. Проблема охоплює кілька галузей: консульське обслуговування, цифрові послуги та захист прав дітей. Тому вона залишається без належного рішення, і вирішити її можна лише шляхом особистого звернення.

Дослідження платформи Strichka підтверджує важливу думку: цю тему не можна прив'язати до конкретного власника. В основі цього дослідження лежать 30 глибоких інтерв'ю з представниками українських організацій, які працюють у 12 різних країнах. Це не репрезентативні статистичні дані, а скоріше свідчення досвіду найбільш активних учасників. Однак, більшість з них не мають ефективних каналів комунікації з українськими державними структурами.

Держава виконує численні завдання, але кожна особа діє самостійно.

Говорити, що держава нічого не робить, несправедливо. Держава робить чимало. Мінсоцполітики готує Стратегію збереження зв'язку з українцями за кордоном та сприяння їх добровільному поверненню і розгортає Мережу єдності. У жовтні уряд затвердив її правила: мережа об'єднає Центри єдності, українські організації за кордоном, консультантів і вебпортал, а координуватиме її Мінсоцполітики.

МЗС має департамент світового українства і Національну комісію з питань закордонних українців. МОН працює з українськими школами за кордоном. Мінмолодьспорт відповідає за політику національної ідентичності.

Отже, існує безліч адрес, але немає власника, який би відповідав за підтримку зв'язку між Україною та українцями в усьому світі.

Мережа єдності представляє собою важливу ініціативу, спрямовану на створення єдиного центру для вирішення певних питань. Проте її повноваження обмежуються лише одним міністерством, а основні напрямки визначаються завдяки процесу повернення. Найбільш виразним цифровим сервісом цієї мережі стала платформа "Додому", яка допомагає користувачам розробити індивідуальний план повернення. Питання освіти дітей, консульські послуги та політика ідентичності залишаються в компетенції інших установ.

Кожне міністерство сприймає особу крізь призму своїх завдань. Для одного це потенційний вклад у повернення, для іншого — необхідність отримання консульських послуг, для третього — учень у навчальному закладі, а для четвертого — носій національної ідентичності та посол України в країні проживання. Особа та громада переживають ці ролі водночас, проте з боку держави відчувається нестача координації.

Без єдиного керівника політична ситуація часто зазнає змін. Наприкінці 2024 року Міністерство національної єдності представило концепцію Центрів єдності — великих державних просторів, які мали б включати консульські та банківські послуги, мовні курси та кафе. Проте приблизно через пів року це міністерство було об'єднано з Мінсоцполітики, і згодом було оголошено, що консульські послуги у центрах надаватися не будуть. Тим часом у Варшаві, починаючи з вересня 2024 року, функціонує UA HUB — простір, створений спільно українською громадою та бізнесом. Тут є українське кафе, класи для навчання української мови, а сам хаб активно розвивається завдяки партнерствам з підприємствами. Те, що держава лише планувала, громада вже реалізувала.

Те саме видно і в цифрових інструментах. UAFORYOU -- "єдина платформа" для українців за кордоном з мапою понад 700 організацій, які, за словами ініціаторів, пройшли перевірку за участю дипломатичних представництв. Створила її громадська Асоціація інноваційної та цифрової освіти. Водночас Мінекономіки запускає кар'єрну платформу Back2Impact Ukraine, вже працює громадська платформа Strichka, а приватний застосунок Dovkolo Club збирає рекомендації місцевих послуг для українців у різних країнах.

Отже, українська організація, що діє за межами країни, може опинитися принаймні у трьох різних "перевірених" списках: на карті UAFORYOU, яка була перевірена дипломатичними установами, у Мережі єдності, де учасники приєднуються на основі угод з державним оператором, а також у переліку освітніх центрів, верифікованих Міністерством освіти і науки. Кожна з цих ініціатив має свою важливість. Проте, разом вони створюють нову проблему: кількість платформ і списків зростає, і залишається незрозумілим, хто за цим всім координує.

Виникає й питання довіри: громади хочуть знати, хто збирає дані про них, з ким ними ділиться і хто за це відповідає. Немає інстанції, яка бачила б усю картину і домовлялася про спільні правила.

Чому тільки відновлення — а не обмеження?

Коли немає спільного власника, порядок денний визначається відомством, яке має найбільший пріоритет. На сьогодні це добровільне повернення. Демографічні втрати вражають, тому цю логіку можна зрозуміти. Проте аналітичні звіти Інституту фронтиру, які порівнюють досвід Хорватії, Ірландії, Франції та Польщі, свідчать про те, що повернення є дорогим і майже незворотним рішенням. Людина приймає його лише тоді, коли має достатній запас належності, знань та зв'язків. В іншому випадку програми повернення стають звичайним інструментом для трудової міграції. Отже, спочатку має бути зв'язок, і цей зв'язок має бути стабільним, а повернення може стати його наслідком.

Є й друга причина. Жодна з чотирьох країн не працює зі своїми громадянами за кордоном як з однорідною масою. Хорватія, наприклад, пропонує культурні програми далекій історичній діаспорі та прагматичні економічні стимули новій хвилі трудових мігрантів. Українська політика зв'язку, як зазначає Інститут фронтиру, досі була орієнтована переважно на історичну діаспору як на "спільноту збереження ідентичності" і майже не розрізняла людей за досвідом, тривалістю перебування чи намірами.

Є кого розрізняти. Українці, які живуть за межами країни, формують принаймні п’ять суттєво різних груп, кожна з яких має свої потреби та причини для підтримання зв'язку з Україною.

Історична діаспора складається з нащадків емігрантів XIX і XX століть, які часто не мають українського громадянства. Хоча вони не мають наміру повертатися на батьківщину, у них є власні організації, школи та зв’язки з політичними діячами своїх країн. Тому їм необхідно партнерство, а не опіка.

Трудові мігранти 1990-х і 2000-х років є "невидимою", як зазначає Інститут фронтиру, хвилею, що вже кілька десятиліть існує між двома державами. Для них зв'язок з Україною в першу чергу означає документи, пенсії та права, які залишаються дійсними навіть за межами країни.

Особи, які покинули країну після 2014 року та отримали безвізовий режим, зазвичай виїжджали для роботи, навчання або в складі родини. Найефективніше їх залучати через професійні спільноти, освітні програми та спільні ініціативи.

Вимушені мігранти після 2022 року -- переважно жінки з дітьми, багато хто з них досі живе в проміжному стані між "повернуся, якщо буде безпечно" і "житиму і там, і тут". Крім житла й безпеки, їм потрібні довіра і розмова без осуду за виїзд.

Діти та молоді люди, що виховуються за межами України, часто не мають можливості повноцінно пізнати доросле життя в рідній країні. Їх прив'язують не стільки обов'язки, скільки освіта, друзі та перспективи, які відкриваються перед ними.

Кожна з цих категорій має свої особливі зв’язки з Україною та причини для їх підтримки. Для кожної з них необхідний свій підхід. У зв’язку з цим дослідники радять замість простого питання "повернувся чи ні" розглядати різні рівні присутності в житті країни: фінансовий, інформаційний, родинний, освітній, виборчий, а також фізичний.

Особа, яка не планує повернутися в найближчі роки, має можливість залишатися активною в Україні через різні альтернативні шляхи, якщо держава це забезпечить.

Політика ідентичності ставить акцент на питання "чому важливо бути українцем". У той же час, політика зв’язків повинна розглядати інше запитання: "яким чином я можу залишатися частиною України, перебуваючи за кордоном". Ця політика повинна враховувати складність і багатогранність даної теми.

Що необхідно

Можна висловити думку, що новий орган лише збільшить бюрократичні процедури. Я з цим згодна: нова структура, так само як і свіжі державні ініціативи, не вирішать існуючих проблем. Вже існують школи, організації та культурні й гуманітарні проекти українців за кордоном, багато з яких були засновані жінками. Одна з учасниць дослідження Інституту національної стійкості та безпеки зазначила: "Держава далеко, а діти потребують допомоги тут і зараз. Тому ми все робимо власними силами".

Дослідники стверджують, що немає необхідності створювати інфраструктуру з основ: замість цього її слід визнати, узгодити та зміцнити.

Робоча група IDEM "Світове українство: нові виміри ідентичності", яку я очолюю, назвала розпорошеність державної комунікації одним із ключових розривів. Тому потрібен не ще один орган, а один мандат:

* одна особа, що відповідає за комунікаційну політику на урядовому рівні, з повноваженнями координувати дії інших.

Одна система, в якій освіта, самосвідомість, послуги та відновлення виступають складовими єдиної політики.

* стабільність, що витримає зміни на посаді міністрів.

Адреса для всесвітнього українства не завжди повинна бути фізичним місцем. Вона може також бути віртуальною, проте за цією адресою повинна стояти особа з повноваженнями, готова відповісти на повідомлення.

Читайте також