Альона Луньова висловилася: "Ми воюємо за території, але не бачу готовності боротися за людей".

Адвокаційна директорка Центру прав людини Zmina -- про те, якою має бути інформаційна політика щодо окупованих територій.

Інформаційна стратегія стосовно територій під окупацією охоплює не лише питання того, які повідомлення держава передає населенню, яке живе в таких умовах. Це також включає забезпечення доступу до освіти, різних послуг, консультацій та можливостей зберігати зв'язок з українським суспільством.

Чи існує в Україні узгоджене бачення того, якою повинна бути ця політика? Як зазначає Альона Луньова, адвокаційна директорка Центру прав людини Zmina, проблема починається з відсутності єдиної державної політики: немає конкретного відповідального органу та узгоджених наративів. Внаслідок цього різні державні установи подають суперечливі сигнали, які не сприймаються ані в окупованих, ані у вільних районах країни.

"Детектор медіа" звернувся до експертки, щоб дізнатися, якою повинна бути інформаційна стратегія стосовно окупованих територій та хто несе відповідальність за її реалізацію.

Чи існує в Україні стратегія інформаційної політики стосовно окупованих регіонів?

Розглядаючи, що ми розуміємо під інформаційною політикою, можна виділити комунікації стосовно окупованих територій, комунікації для їх жителів, а також інформацію про ці території. На мою думку, інформаційна політика повинна бути невід'ємною частиною загальної стратегії, спрямованої на вирішення питань, пов'язаних з окупованими регіонами. Проте я маю значні сумніви щодо того, чи формується ця політика у нас свідомо і з урахуванням всіх нюансів.

Мені здається, що загальна політика держави доволі спорадична, хаотична, і подібний стан речей є наслідком ліквідації єдиного органу, який формував цю політику. Зараз її формує Міністерство у справах громад, територій і внутрішньо переміщених осіб. Очевидно, що в назві нема тимчасово окупованих територій.

Ми усвідомлюємо, що політичні рішення стосовно окупованих земель будуть прийматися в цьому міністерстві на основі залишкових принципів. Міністр очолив відомство вже більше місяця, і міністерство є активним учасником у цьому процесі. Проте, чесно кажучи, я не помітила жодної публічної заяви пана Безгіна, що стосувалася б окупованих територій. У пріоритетах Міністерства окупованих територій це питання, принаймні, не відображене в комунікаціях міністра.

У програмі урядових дій є певні аспекти, які стосуються формування політики щодо окупованих територій, але ці питання виглядають досить абстрактно. Схоже, що ми стикаємося з кризою в політиці, що стосується земель, які були захоплені Росією. Можливо, доцільно спочатку обговорити наше загальне бачення цих територій. Адже відсутність чіткого уявлення призводить до нерозуміння того, як ми повинні комунікувати про окуповані регіони і для них.

Ось простий приклад: залучення до відповідальності за діяльність колабораціоністів.

Якщо ми дотримуватимемося юридичних норм, то багато людей на окупованих територіях фактично підпадають під кримінальну відповідальність. Чи будемо ми це обговорювати? Чи прагнемо донести певні наративи? Чи маємо наявні наративи? Чи повинні вони бути основоположними, а потім уже шукати способи їх втілення? На мою думку, наративи повинні бути пріоритетними, а політика стосовно окупованих територій та бачення їхнього майбутнього мають бути визначальними перед формуванням інформаційної стратегії.

Якщо ми звернемося до історії, то можемо згадати, що раніше існували стратегії інформаційної політики, спрямовані на врегулювання наслідків окупації. У 2017-2018 роках були розроблені окремі підходи для Донеччини та Луганщини, а також специфічні стратегії для Криму. Незважаючи на наявність планів дій, які так і не були втілені в життя, ці ініціативи виглядають досить формально і, хоча вони були затверджені, реального впровадження їх не відбулося.

Тому, якщо ми говоримо, чи має бути інформаційна політика, -- має, але вона має бути вторинною відносно загалом державної політики щодо окупованих територій, яка має формуватися єдиним суб'єктом, який би координував усіх інших. І вона не має формуватися кожним міністерством, як Бог на душу покладе, як вони там бачать собі ситуацію щодо окупованих територій. Має бути якась рамка, якийсь загальний вектор. Зараз його немає.

А хто в такій ситуації повинен займатися його розробкою?

-- У нас нема суб'єкта, який його формує насправді. Не суб'єкта, якому це десь вписали в положення міністерства. А реального суб'єкта, для якого це було би пріоритетом. Це має бути, звичайно, центральний орган виконавчої влади, який опікується, досліджує питання окупованих територій, займається певним вивченням ситуації, політики Росії, тому що вона безумовно впливає на життя людей в окупації.

Чи існує в нинішньому складі Кабінету Міністрів відомство, яке могло б займатися цим питанням? Чесно кажучи, я не впевнений. Можливо, є хтось, хто візьме на себе цю відповідальність як один із десятка пріоритетів? На мою думку, нам варто переглянути наші загальні підходи до формування політики.

Рано чи пізно виникне необхідність створення окремого міністерства, яке спеціалізуватиметься на питаннях, пов'язаних з наслідками окупації. Або ж це може бути відповідальність на рівні віцепрем'єра, який координуватиме роботу з такими наслідками. Адже фактично в усіх сферах, за які відповідають міністерства, можна спостерігати ці наслідки.

Тож можуть бути різні архітектури, але за поточного складу Кабміну і його розбудови я не впевнена, що є міністерство, яке може на себе взяти й понести цю функцію формування політики. Плюс у нас є такі органи як РНБО, тому що це все одно питання безпеки, наприклад, національної, бо окупація, звісно, несе загрозу національній безпеці. І Офіс президента, відповідно, -- це також суб'єкт на цій мапі. І там нема людини, яка би опікувалася окупованими територіями, там є тільки заступник, який займається регіональною політикою. Але саме окуповані землі теж не є для нього пріоритетом.

Тому мені важко визначити, хто із нинішнього уряду повинен займатися розробкою інформаційної політики. Однак вона обов'язково повинна бути складовою частиною загальної стратегії стосовно окупованих територій.

Якими повинні бути ці наративи, якщо їх потрібно формулювати по-різному: для анексованих територій та для вільних регіонів України?

Інформаційна стратегія повинна бути спрямована на підтримку зв'язків з територіями, що перебувають під окупацією. Першочерговий наратив має бути таким: це наші люди, які стали жертвами війни. Необхідно уникати позиціонування всіх жителів окупованих регіонів як загрози національній безпеці. Також важливо не формувати політику, згідно з якою кожен, хто виходить з окупації, автоматично розглядається як потенційний шпигун на користь Росії.

Мені з наративами доволі складно, тому що мені здається, що вони зараз формуються стихійно, і так, як вони формуються, мені геть не подобається. В нас існує стратегія деокупації, реінтеграції Криму, але про неї всі технічно забули, тому що вона залишається стратегічним документом без плану дій на виконання. І вона не була оновлена після 2022 року.

Отже, насправді, ми не маємо остаточних наративів, які б усталилися протягом більше ніж 12 років окупації. Наразі ці наративи не просто переформульовуються, а виникають стихійно. Кожне міністерство, яке було змушене розробляти політику з приводу певних аспектів окупованих територій, формує свої підходи відповідно до власного бачення ситуації.

Очевидно, ще є якийсь шматочок цієї політики в Мінмолоді. Є шматочок цієї політики в Міносвіти. Очевидно, є шматок політики, який, наприклад, стосується евакуації. З прифронту це робить МВС. Міністерство юстиції свій шматок роботи робить із реєстрації актів цивільного стану. СБУ, безумовно, робить частину свою, яка стосується безпеки. І безумовно, кожен із цих суб'єктів робить це так, як вони бачать, відповідно до одного закону про окуповані території.

Ось МОН заявляє: "Ми повинні залучити молодь, тому пропонуємо пільгові умови для вступу та різноманітні курси", -- Мінсоцполітики додає: "Для молоді, яка переселилася, передбачено 50 000 гривень на старт, а також курси та соціальну підтримку". Водночас Служба безпеки України наголошує: "В'їзд на територію України для осіб з окупованих територій можливий лише після нашої перевірки (і це нормально). Проте будь-які зауваження з нашого боку можуть стати причиною відмови у видачі посвідчення на повернення в Україну. Крапка".

Чи є можливість поєднати ці елементи двох політик? Який наратив ми в результаті створюємо? З одного боку, існує наратив, що молодь і люди з окупованих територій — це наші, тому виїжджайте. Ніхто відкрито не заявив: "Це не наші люди, вони зрадники, нехай залишаються там". Однак варто зазначити, що наратив формується не лише через висловлювання, але й через рішення, навіть якщо вони не супроводжуються словами.

Проте у мешканців окупованих територій, включаючи мене, виникає відчуття, що кожна така особа може становити загрозу для національної безпеки. Наразі ми спостерігаємо ініціативи щодо впровадження системи перевірки за допомогою поліграфа для тих, хто займає публічні посади, і є вихідцем з цих регіонів. Хоча це може здаватися не пов’язаним з окупованими територіями, минулого липня ми стали свідками перевірок детективами НАБУ та САП, коли використовувалася риторика про "російські сліди", якщо у когось є родичі, які залишилися в окупації.

Усе це формує альтернативний наратив, в якому мешканці окупованих територій сприймаються як потенційні ризики та загрози. Виникає враження, що ми не маємо інших способів реагувати, окрім як вводити обмеження, проводити перевірки або використовувати поліграф. Особисто мені важко визначити, як слід сприймати цю ситуацію. Чи це наші співгромадяни, чи вони становлять загрозу?

Можна багато говорити про те, що ці люди — наші, але дії держави свідчать про інше. В нас можуть виникати абсолютно протилежні твердження, які насправді мають стосуватися одного і того ж питання. Служба безпеки України, безперечно, відіграє важливу роль у запобіганні російському впливу та реагуванні на нього. Проте необхідно мати узгоджене й чітке бачення з акцентом на безпеку, яке б підкреслювало, що нам потрібні ці люди з тимчасово окупованих територій. Це, на мою думку, є найпростішим і водночас важливим посилом, який міг би суттєво допомогти, навіть якби його озвучив президент у своєму вечірньому зверненні.

Чи справді ці люди важливі для нас? Це не просто риторичне питання, а серйозне зауваження щодо складної демографічної ситуації в Україні. Якщо держава готова витрачати багато зусиль, хоча б на папері, щоб залучити тих, хто виїхав за кордон, то люди з окупованих територій, на жаль, залишаються поза увагою.

У жодній з наших стратегій вони не фігурують. Ця категорія осіб викликає інтерес у Служби безпеки України, і на це є об'єктивні причини. Можливо, такі ж питання розглядають і інші установи, яким законодавчо визначено займатися цією групою, як, наприклад, Міністерство освіти і науки. Раніше це міністерство протистояло визнанню освітніх сертифікатів, отриманих на тимчасово окупованих територіях, та спрощеним умовам вступу. Хоча вони опиралися, зрештою було ухвалено закон, який змусив їх діяти у відповідності до нових вимог.

Відновлюючи обговорення теми наративів, вважаю, що ми стикаємося з очевидною кризою в політиці та уявленнях про мету нашої боротьби за окуповані регіони. Перш за все, потрібно звернути увагу на людей, які мешкають на цих територіях. Ми ведемо боротьбу за землі, але мені здається, що готовності відстоювати права і життя людей там не спостерігається.

Доки це не зруйнується і не відбудеться певне переосмислення того, навіщо нам потрібні люди і все це, нам буде важко сформувати єдині наративи. Проте, з іншого боку, важливо активно комунікувати всередині країни та спростовувати міфи, що стосуються окупованих територій.

Інформаційна політика насамперед стосується взаємозв'язків. Росія вживає всіх можливих заходів, щоб ці зв'язки розірвати. Проте зв'язки — це не лише комунікаційні продукти. Вони також присутні в послугах, які доступні людям, у дистанційних консультаціях, а також в освіті, яку дитина може отримати, перебуваючи на окупованих територіях.

Але ж є й інший бік проблеми. І тут є величезний внесок громадських організацій, правозахисників, які фіксують жахливі речі, що відбуваються на окупованій території. Наприклад, мілітаризація, індоктринація дітей, примусова паспортизація, насильницькі зникнення, примусовий призов тощо. Але ми ж не говоримо, як це впливає на людей. Насправді, у нас немає досліджень про це.

Я не можу надати наукове обґрунтування щодо впливу пропаганди на дітей. Проте я спостерігаю за тими дітьми, які покинули свої домівки, бажаючи залишитися тут, незважаючи на те, що виросли на окупованих територіях, таких як Донеччина чи Крим.

Тому нам потрібно говорити про те, що окупація не незворотно деформує людину.

Колись на одному заході я дізналася про "незворотно деформованих" людей, що живуть на окупованих територіях, і це змусило мене замислитися про наше стереотипне уявлення, що всі мешканці таких зон є абсолютно пропагандистськи налаштованими. Вважаю, що важливо досліджувати наш власний досвід, зокрема досвід німецької окупації, адже це невід'ємна частина історії України.

Окупація не робить людей "порченими", позбавленими можливості бути справжніми українцями лише через те, що вони пережили цей досвід. Можемо також згадати наших батьків, які пройшли через радянське правління, що було надзвичайно мілітаризованим. Пропаганда та індоктринація дітей тоді було поширене явище. Проте наші батьки змогли подолати ці виклики і сьогодні живуть в незалежній Україні. Це підкреслює, що важливо більше звертати увагу на історичні паралелі і розуміти, що окупація не є вічним тавром.

На вашу думку, яким чином медіа можуть допомогти пояснити, що не всі жителі окупованих територій є колабораціоністами?

Перш за все, варто створювати розповіді про тих, хто залишив рідні місця. Особливо вражаючими є історії молоді, адже на їхніх плечах не лежить відповідальність за рішення, прийняті їхніми батьками. Вони не мали можливості вибрати, погоджуватися чи заперечувати окупацію.

На мою думку, досвіди молоді, які, пок leaving вік 18 років, залишають рідний Сімферополь — місто, де вони провели все своє життя і пережили окупацію з шести років, — свідчать про важливість розуміння та вивчення того, як окупація справляє вплив на людей.

Бо в мене є така гіпотеза, що через агресивну пропаганду Росії люди на окупованих територіях, які не підтримують цих російських поглядів, просто закриваються, вони йдуть у внутрішню еміграцію.

Я спостерігаю це у своїх знайомих та родичів. Вони не діляться своїми думками, їхнє коло спілкування досить вузьке, і лише з кількома людьми вони обговорюють свої почуття. В загальному ж, ніхто ззовні не здогадується про їхню проукраїнську позицію, адже висловлювати її може бути небезпечно.

Ми не спостерігаємо акцій протесту чи жовто-блакитних прапорів у Сімферополі або Джанкої через те, що там немає людей, які підтримують Україну. Причина в тому, що, по-перше, їх переслідують.

По-друге, мова йде про людей, які живуть в умовах тривалої окупації. Я не вважаю коректним використовувати термін "новоокуповані" території, оскільки їхній статус вже давно не новий. Окупація триває майже п’ять років. Тепер немає поділу на "старі" чи "нові" – є лише окуповані території з 2014 року та з 2022-го, і всі вони перебувають під тривалою окупацією.

Це залишає свій слід. У людей виробляються різні тактики для подолання труднощів. Однією з таких тактик є мовчання, яке стає засобом фізичного збереження.

Отже, медіа повинні висвітлювати ці стратегії виживання, ділитися розповідями людей, які, незважаючи на всі труднощі, змогли зберегти або навіть розвинути свою українську ідентичність.

Необхідно роз'яснити, які дії вживає Росія щодо тих, хто демонструє українську ідентичність. Варто також підкреслити, яку ціну доводиться сплачувати за українство в умовах окупації, адже бути українцем у Львові абсолютно не те ж саме, що в Мелітополі. Ціни національної ідентичності можуть суттєво відрізнятися, і в деяких випадках можуть коштувати життя. Тому важливо аналізувати ці різні вибори та їх наслідки.

Держава покладає всю відповідальність за окупацію на особу. Якщо у тебе є документи, видані окупантами, це означає, що влаштуватися на роботу в тебе не вийде, і про освіту можна забути. Наявність таких документів несе безліч негативних наслідків для людини. Але чи справедливо звинувачувати її в цьому? Адже вона не винна в тому, що отримала окупаційні документи. Винуватцем є окупант, який замість українських паперів видає лише документи, що підтверджують окупацію.

Однак держава не має можливості безпосередньо покладати цю відповідальність на Росію. Які дії вона здійснить у зв’язку з тим, що Росія видає документи, пов'язані з окупацією, або примушує людей оформляти паспорти? Проте ЗМІ можуть, принаймні, висвітлювати цю ситуацію як частину системної політики. Важливо продемонструвати, як російська сторона змушує людей отримувати російські паспорти.

Небагато людей усвідомлюють, що російський паспорт не є результатом вільного вибору. Для тих, хто вирішив працювати в окупаційних структурах, можливо, це і виглядає як свобода вибору. Однак тут питання не лише в паспорті, а в тому, що ці люди обрали шлях служби в окупаційних адміністраціях на керівних позиціях.

Підкреслюю: я не вважаю, що люди, які не займають керівні позиції, повинні потрапити до в'язниці через це. Наприклад, Аксьонов має російський паспорт, що, безсумнівно, є фактом, але справа не лише в паспорті, а в його діях на займаній посаді.

Тому необхідно зазначити, що в Росії існує чітко визначена політика, яка спрямована на порушення прав людини. Всі випадки таких порушень стали частиною цієї політики.

А також хочу висловити свої думки щодо спротиву. Всіх дуже вразили розповіді про "Жовту стрічку", проте я рішуче не погоджуюсь із позицією редакції Kyiv Independent та інших колег, які стверджують, що спротив — це лише обов'язок спеціалізованих структур.

У нас є серія роликів, яка називається "Всі, хто хотіли -- поїхали!". Ми спробували поговорити з людьми, які залишилися в окупації, і через мультик розповісти їхню історію. І там є історія жінки, яка працює в автомагазині у Криму. Вона свій спротив демонструє через одягнення квітки маку 8 травня.

Працюючи в магазині, вона уважно стежить, чи з’явиться ще хтось із подібною квіткою, адже це свідчить про те, що ця людина близька їй. Це також є формою спротиву. Принесення квітів до пам'ятника Тарасу Шевченку або до меморіалу жертв геноциду кримськотатарського народу – це важливий вчинок. Не можна зводити спротив лише до дій, спрямованих на підрив колаборантів. Спротив має багато облич. Ми повинні підтримувати людей, пояснювати їм загрози, але й водночас плекати їхній дух.

Спротив був із 2014 року і триває, бо людям некомфортно жити в окупації. І не всі вони можуть виїхати. На жаль. І, до речі, чи держава зможе щось зробити з цими людьми, які виїхали? Це також велике питання. І велика відповідальність. Медіа мають величезну роль, але 0,3% публікацій у медіа про окуповані території -- це про щось говорить.