У контексті змагання за підтримку Заходу Юлія Навальна, "Дождь" і "Медуза" відтворюють російські імперіалістичні ідеї.
Щодо висловлювань і промов діячки, їхнього висвітлення в "ліберальних" російських ЗМІ, а також про те, чому це може бути ще більш загрозливим, ніж відкрита пропаганда.
Проєкти, ініціативи й інституції, які ідентифікують себе як "російська опозиція" розкидані по всьому світу, особливо по столицях країн по обидва боки Атлантики. Їхня робота має різний спектр. Деякі проєкти не цураються політики та поширюють мрії про "вільну демократичну велику Росію майбутнього" серед іноземців. Є такі, що фокусуються на санкційній роботі або працюють винятково у гуманітарному та правозахисному вимірі. Також у цій екосистемі працюють "Фонд боротьби з корупцією" та дружина Олексія Навального Юлія Навальна.
Смерть Навального 16 лютого 2024 року стала приводом для чергового "відчинення дверей" російському опозиційному руху на Заході. Від Брюсселя до Вашингтона медійники, політики й активісти шукали "інший російський голос". Навальну почали запрошувати на слухання, панелі, ефіри, де вона мала змогу представити свою версію подій у Росії та Україні. На її висловлювання вже реагували в Україні та звинувачували в поширенні імперського наративу. Ситуацію ускладнив випадок із різними версіями мемуарів Навального "Патріот" із відмінностями для російського й іноземного читача.
Аналізуємо ключові тези з нещодавніх виступів Навальної перед міжнародною аудиторією, а також їх обговорення в медіапроектах "Дождь" та Meduza — двох представниках російської опозиції. Виявилося, що ці медіа функціонують як "резонансні камери" для специфічної аудиторії, формуючи емоційно комфортний, моралізаторський, але водночас позбавлений політичних викликів інформаційний простір. У цьому середовищі опозиційний гуманізм замінює глибшу деколоніальну рефлексію.
Мемуари Навального: дві книги в одній.
Восени 2024 року вийшли мемуари Олексія Навального. Міжнародна версія книги, що отримала назву "Patriot", виявилася значно більшою і завершується записами з тюремних щоденників Навального, де він, зокрема, розмірковує про війну Росії проти України. Російськомовна версія, натомість, є коротшою. Враховуючи різницю в обсязі (496 сторінок англійською мовою проти 398-400 російською) та наявність пізніх тюремних записів лише в міжнародній версії, можна припустити, що матеріал було адаптовано для різних цільових аудиторій.
На західному ринку представлена повна версія "еволюції" та антивоєнних меседжів, які ефективно резонують з цільовою аудиторією. У той же час, для російського сегмента підготовлено більш обережний і спрощений варіант, що уникає неприємних питань щодо колективної провини та ставлення до окупації частини України. Таким чином, антипутінський проект реалізує концепцію подвійних сенсів: один рівень сприйняття — для зовнішнього світу, інший — для внутрішньої аудиторії.
Два опозиційні медіа, "Медуза" та "Дождь", представили цю ситуацію як відображення різних редакційних стратегій, а не політичного вибору. Зокрема, "Медуза" у своєму матеріалі акцентувала увагу на технічних нюансах і суперечках в соціальних мережах, зменшуючи значення того, що англомовна версія зберігає пізні антивоєнні записи, на відміну від російської. Головний редактор "Дождя" Тихон Дзядко зазначив, що не вбачає в цьому умислу і навіть поставив під сумнів необхідність включення до книги листів та інтерв'ю з в'язниці.
Проте, на нашу думку, така вибірковість не може вважатися нейтральною — подібний підхід знижує політичну напругу та замінює щиру дискусію з власним суспільством на формат, зручний для зовнішньої аудиторії. Якщо мета полягає в зміні російської громадської думки, то чому антивоєнна позиція Навального передусім адресована західному читачеві, а не тим, хто справді її потребує — російськомовним слухачам?
Що саме доносить до світу Олексій Навальний та Фонд боротьби з корупцією (ФБК)?
Фонд, відомий за кордоном як Anti-Corruption Foundation і очолюваний Олексієм Навальним, має також дві абревіатури для міжнародної аудиторії — ACF та FBK. Ця організація здійснює свою діяльність з офісів у Вільнюсі та Нью-Йорку. ФБК в основному позиціонує себе як ініціатива, що займається адвокацією міжнародних санкцій проти Росії, проведенням антикорупційних розслідувань та протистоянням витратам російського бюджету на військові дії. Проте деякі висловлювання представників Фонду, зокрема Юлії Навальної, іноді можуть суперечити цим основним напрямкам діяльності.
"Путін — це не вся Росія", а "мільйони прагнуть миру" — ці фрази стали початковими акцентами практично кожного значного виступу представників ФБК та інших діячів. Ці тези активно цитуються як у закордонних ЗМІ, так і в державних установах Європи та Північної Америки. У парламентських залах їм дарують оплески, а в кулуарах обговорюють угоди на фінансування "іншої Росії". Проте, якщо глибше проаналізувати цю риторику та те, як російські медіа у вигнанні розглядають слова опозиціонерів, стає помітно, що їхні ідеї переплітаються з російською пропагандою.
Саме з цих тверджень і з'являються політичні вимоги до Заходу. У листі до інституцій ЄС за 10 вересня 2025 року Юлія Навальна закликала не запроваджувати повну заборону на туристичні візи для громадян Росії, повторивши, що "Путін -- це не Росія, а російські громадяни -- не винуватці війни". Вона також писала, що тиск на всіх громадян Росії не може вплинути на думку керівництва держави та її президента, ігноруючи те, що політика будь-якої країни є наслідком волі її громадян: підтримки, безпосередньої участі або мовчазної згоди.
Незважаючи на переконання Навальної в наявності "демократичного російського суспільства" та його свідомої позиції проти війни, факти свідчать про інше. Згідно з даними опитування "Левада-Центру" у квітні 2025 року, рівень підтримки Путіна серед населення Росії досяг 87%, а підтримка військових дій в Україні становила 75%. Навіть якщо взяти до уваги страх респондентів, самоцензуру та специфіку російської соціології, ці цифри свідчать про широку підтримку війни та агресивної політики влади. Лояльність до президента і схвалення війни тісно пов’язані, що суперечить аргументам Навальної.
Справжня ситуація з підтримкою Путіна та війною повинна впливати на розгляд будь-яких запитів про винятки для росіян за межами їх країни. Наприклад, у зв'язку з листом, що надійшов 3 вересня 2025 року, прем'єр-міністру Канади від Юлії Навальної, Іллі Яшина та Володимира Кара-Мурзи, в якому вони просять про прийом росіян з опозиційними поглядами, яких депортують зі Сполучених Штатів. Яшин висловився про цей лист наступним чином: "Основна мета нашого звернення полягає в тому, щоб Канада проявила гуманність і почала приймати антивоєнних росіян, яких висилають зі США, попередивши Білий дім про своє бажання. Ми хочемо, щоб ці люди не потрапляли до Росії, де їх чекають тюремні умови, а мали можливість отримати справедливість і притулок у Канаді".
Звернення з проханням не відправляти особу назад у місце, де їй загрожують тортури, є цілком виправданим і відповідає принципу недопущення вислання. Проблема виникає, коли гуманітарний акт розглядається як консульський виняток, а не як форма індивідуального захисту. Коли в порядок денний вводиться окремий коридор для громадян країни-агресора, рішення мимоволі переходять з правового поля в сферу політичних переваг.
Окрім того, цим намагаються скористатися не лише біженці. Політика, що базується на відкритих зверненнях від знаменитостей замість дотримання стандартних процедур, може призвести до обхідних шляхів, які ігнорують важливі безпекові фільтри. Це створює несправедливість як для тих, хто дійсно потребує захисту, так і для суспільств, які готові його надати.
Раніше виникло питання про перерозподіл державних коштів на користь російських медіа, які перебувають у вигнанні. Під час свого виступу в Європарламенті 5 червня 2025 року Юлія Навальна висловила сумнів щодо виділення 5,5 мільйона євро для "Радіо Свобода" та запитала, чому не передбачено аналогічної підтримки для російськомовних ЗМІ, що функціонують за межами Росії. Це сталося на тлі перетворення гуманітарної ініціативи на вимогу фінансувати опозиційні медіа за рахунок європейських платників податків.
У сучасній Росії "ліберальні" медіа та політична "опозиція" виконують декоративну функцію, допомагаючи Кремлю імітувати існування демократії. Вони створюють відчуття, що всередині країни є динаміка та рух, однак ідея так званого "русского міра" нікуди не зникає з риторики опозиціонерів, а просто звучить м'якше.
У день, коли Путін був переобраний, Навальна організувала акцію протесту під гаслом "Полудень проти Путіна". У своєму відеозверненні вона закликала прихильників трохи постояти в чергах, а потім повернутися додому. Однак важко вважати цю подію справжнім політичним актом. Це була скоріше символічна дія без реального впливу, яка легко вписується у картину високої явки та стабільності. Режим отримує дані про присутність, опозиція відчуває свою причетність, а правила гри залишаються незмінними. Після акції Навальна назвала всіх учасників "переможцями" у своєму відеозверненні, подякувавши їм за участь у протесті.
У даному випадку спостерігаємо прояви конкурентного авторитаризму, в якому інституції намагаються наслідувати елементи демократичної конкуренції, але правила цієї гри вигідні лише для еліти. "Опозицію" допускають лише в тій мірі, в якій це необхідно для підтримки враження конкурентності. У цьому контексті "Полудень проти Путіна" стає ідеальним форматом для системи, що забезпечує масову видимість без ризику для влади.
Навальна взаємодіє з міжнародною спільнотою, уникаючи тих, чиї міста зазнали обстрілів та російської окупації. На Web Summit у Лісабоні українські активісти активували сирену під час виступу політичної діячки. Вона була вражена, коли українці запитали її, чи підтримує вона війну проти України, та відповіла, що їхній спільний ворог один, і не варто шукати недруга серед російської опозиції.
У такій формі подачі відповідальність стає нечіткою, а важливі питання щодо ролі російського суспільства в підтримці агресії, деокупації та кордонів 1991 року залишаються поза увагою. Єдність без відтінків може виступати як потужний емоційний жест, але вона не пояснює концепцію справедливого вирішення цієї ситуації в майбутньому.
Питання Криму є одним із таких. Під час виступу на Suomi Areena у Фінляндії цьогоріч вона сказала, що півострів юридично належить Україні, а фактично контролюється Росією, і назвала тему складною навіть для української влади через масову російську паспортизацію. Це формулювання відсуває норми міжнародного права та перетворює питання деокупації на сукупність технічних перепон. Такі ж тези у своєму висвітленні слів Навальної повторюють і два названі вище російські "ліберальні" медіапроєкти.
Однак, вживаючи термін "складність" для опису ситуації, ми фактично легалізуємо існуючий стан речей. Якщо основною ідеєю є мир, то вона повинна мати чітке наповнення: повернення кордонів 1991 року, виведення російських збройних сил, встановлення справедливості та виплата репарацій.
Навальна як "спадкоємиця високоморальної Росії" у матеріалах телеканалу "Дождь"
Телеканал "Дождь", відомий також як TV Rain, ставить себе в ряди незалежних російськомовних медіа. У 2022 році він функціонував з офісами в Амстердамі та Ризі, але після скасування ліцензії латвійським регулятором через серйозні порушення, такі як демонстрація карти Росії з Кримом і заклики до підтримки мобілізованих росіян в ефірі, телеканал змушений був закрити своє представництво в Латвії. Це було розцінено як загроза національній безпеці країни. Крім того, "Дождь" також потрапляє під критику за виправдання дій російських військових.
З моменту публікації мемуарів Навального і до 16 жовтня "Дождь" опублікував дев'ять новин, які стосуються його дружини або згадують її ім'я. Усі дев'ять матеріалів мають переважно позитивну або позитивно-нейтральну тональність. У них Навальна показана як моральна лідерка, яка "продовжує справу чоловіка"; смілива антипутінська діячка, здатна "говорити від імені росіян, що не підтримують війну", та впливова постать у західних політичних колах. Критичного аналізу її слів, позицій або формулювань немає, навіть коли вони містять суперечливі чи двозначні вислови щодо України.
Медіа виступає як представник російської "ліберальної" діаспори, прагнучи відновити російську присутність у європейському публічному дискурсі після 2022 року. У своїх матеріалах телеканал, свідомо чи підсвідомо, зменшує значення українського досвіду війни, акцентуючи увагу на "росіянах, які виступають проти війни".
Через фрейминг, тобто вибіркове висвітлення певної теми або особи з огляду, "Дождь" вибудовує такі рамки сприйняття Навальної:
Навальна постійно згадується у матеріалах "Дождя", середня частота її появи складає 1-2 рази на місяць у новинному потоці. Це забезпечує її стійку присутність у суспільному дискурсі, навіть коли політична активність відсутня.
У цих публікаціях присутні певні інформаційні стратегії та маніпуляції. Наприклад, автори використовують вибіркову емпатію, акцентуючи увагу на співчутті до росіян, які протестують проти війни, але при цьому ігнорують співчуття до українців, які страждають від агресії. Також у цих матеріалах спостерігається евфемізація війни, коли її називають інакше, наприклад, "конфліктом", замість терміна "війна".
Юлія Навальна виступає як ключова постать "ліберальної імперії" в матеріалах "Медузи".
Meduza — це онлайн-видання, яке стверджує, що є незалежним, і розташоване в Ризі. Видання неодноразово піддавалося критиці за свої матеріали та позицію стосовно України та українців. Зокрема, мова йде про PR-акцію, що включала використання фотографій постраждалих від війни українців без їхнього дозволу, а також про публікації, в яких цитуються російські пропагандисти без відповідних запобіжних заходів. Також зауважена практика використання кремлівських географічних назв і виконання вимог російської влади для продовження діяльності. Незважаючи на це, іноземні медіа, як про "Дождь", так і про Meduza, подають інформацію в переважно позитивному світлі.
У добірці статей, що висвітлюють діяльність Юлії Навальної, з моменту виходу мемуарів Навального "Медуза" фактично представляє її як ключову фігуру "нової опозиції". У переважній більшості публікацій Навальну характеризують як рішучу та "європейську" альтернативу Путіну, яка символізує "втрачені можливості Росії".
Цей текст демонструє риси імперіалістичного гуманізму — російської політичної концепції, у якій "справжня Росія" виступає контрастом до "недоброго царя", але не заперечує саму ідею російського домінування. Відтворюючи висловлювання діячки без жодних сумнівів, видання закріплює концепцію відновлення імперії "з людським обличчям".
У матеріалах "Медузи" 2024 року, опублікованих після виходу мемуарів Навального, Юлія постає в образі вдови, яка "продовжує справу свого чоловіка". Проте всього через кілька місяців видання починає формувати нову перспективу, в якій вона виступає як незалежна політикиня. Цитуючи, наприклад, висловлювання Навальної про її готовність балотуватися на пост президента Росії, але "тільки в умовах свободи", "Медуза" зміщує акцент з актуальних проблем Росії на можливості "нормальної Росії" в майбутньому. Як сама Навальна, так і видання, висвітлюючи її заяви, популяризують концепцію, що вона є частиною "морально чистої" еліти, здатної перетворити Росію на "демократичну" державу.
У більшості публікацій "Медузи" можна спостерігати виразне розмежування між "справжнім народом Росії" (громадянами, опозиційно налаштованими) та "режимом Путіна". Така риторика відзеркалює імперську модель "жертовного народу", що прагне дистанціюватися від відповідальності за агресію імперії. У цьому і полягає основна суперечність "опозиційного імперіалізму": засудження насильства без критики його кореневих причин.
У статті "Война", опублікованій 12 вересня 2025 року, розглядається ситуація, яка не стосується Навального прямо, проте згадки про нього присутні. "Медуза" створила довгий емоційний матеріал, в якому відсутня критика колоніальної природи російської агресії. Війна представлена як "спільна трагедія", а не як системний акт колоніалізму.
"Медуза" використовує три основні методи для легітимації фігури Навальної. По-перше, це цитатна акцентуація, де автори включають прямі цитати політичного діяча у заголовках та початкових абзацах матеріалів. Такий підхід покликаний створити відчуття безпосереднього контакту з "автентичним голосом" опозиції. Далі, "Медуза" представляє Навальну як міжнародно значущу особистість, висвітлюючи її участь у Мюнхенській конференції з безпеки, виступи на американському шоу The Late Show зі Стівеном Кольбером та отримання премії Магнітського. Це формує образ визнаної лідерки на світовій арені. Крім того, "Медуза", подібно до "Дождя", емоційно позиціонує Навальну як жертву: вона постає як моральна спадкоємиця загиблого чоловіка, що надає її втраті легітимності. У своїх матеріалах "Медуза" зазвичай не піддає критиці висловлювання Навальної, навіть коли вона вживає традиційні російські імперські мотиви, згадуючи про "наш народ".
Після загибелі Олексія Навального видання "Медуза" перетворює його дружину на символ моральної, жіночої та емоційної сили, покликаної об’єднати "гідних росіян". Цей образ представляється не тільки в політичному контексті, а й у месіанському аспекті. Це не просто політична позиція, а етико-релігійна історія, де Навальна постає як вдова-мучениця.
Після акції українських активістів у Лісабоні, що зірвали виступ Навальної, "Медуза" подає її реакцію як "миротворчу". Висловлення діячки на цю подію — "ворог у нас один" — є відлунням російської концепції "братніх народів". Ця фраза згладжує межі між агресором і жертвою, перетворюючи війну на "трагедію, що торкнулася всіх". Такий підхід не лише позбавлений політичного контексту, але й несе колоніальний характер: він ігнорує українську суб'єктність, а "мир" подається як повернення до "спільного простору". Тому "Медуза", незважаючи на свою опозиційність, повторює ту ж логіку, що й державна пропаганда, але з інакшим відтінком.
Інтерв'ю Юлії Навальної, яке вона дала для "Дождя", було також опубліковане "Медузою". У цьому інтерв'ю Навальна поєднує особисті історії (життя з Олексієм, його голодування, реакцію дітей на втрату батька) та свої політичні погляди (позиція щодо війни, уявлення про справедливий кінець конфлікту, ставлення до Путіна, думки про внутрішні суперечки в опозиції). "Медуза" представила цю розмову у форматі "основних цитат".
У цьому інтерв'ю Навальна позиціонує себе одночасно як член родини, яка зазнала втрати (для емоційної ідентифікації з аудиторією); як політикиня, що веде переговори та зустрічається з міжнародними лідерами (для підвищення своєї легітимності на світовій арені); а також як моральний коментатор війни (з метою мобілізації підтримки західної спільноти). Такий багатогранний підхід дозволяє їй звертатися як до російської діаспори, так і до західної аудиторії. Проте в інтерв'ю не порушуються питання про конкретну політичну програму її дій — відсутні згадки про реформи, репарації чи статус Криму. В результаті, емоційна складова інтерв'ю приховує брак її антиколоніалістського бачення.
Фонд боротьби з корупцією (ФБК), Олексій Навальний, а також медіа-ресурси "Дождь" і "Медуза" виступають невід'ємними складовими російської опозиційної структури, формуючи єдиний ідеологічний наратив. У цьому наративі гуманізм і антипутінізм маскують відсутність справжнього антиімперіалізму. Такий дискурс дозволяє ліберальному сегменту суспільства зберегти відчуття моральної переваги, не заглиблюючись у розуміння та переосмислення імперської природи Росії. Концепція "іншої, доброї Росії" продовжує стару імперську логіку, але в новій упаковці, що привертає увагу міжнародної спільноти.
Обидва аналізовані російські "опозиційні" медіаресурси функціонують у межах однієї морально-політичної парадигми. Вона визначає основні засади висвітлення проблем Росії: кого цитують у матеріалах (російських діячів, а не українських аналітиків чи колоніальних критиків), про що говорять (про мораль, біль, свободу, але не про відповідальність), яким є тон подачі (емпатичний до росіян, дистанційований від української позиції). У результаті формується замкнене інформаційне середовище, де всі його учасники -- журналісти, експерти й читачі -- взаємно підкріплюють одне одного в переконанні, що "справжня Росія" -- не агресивна імперія, а країна-жертва.
Медійні платформи, такі як "Медуза" і "Дождь", разом із опозиційними політиками на кшталт Навальної, Яшина та Кара-Мурзи, створюють синергетичну екосистему. У цій системі їх цитують як "єдиний голос совісті", тоді як самі вони посилаються на ці медіа як "глас правди". Аудиторія активно споживає цей контент і відтворює його, нехтуючи альтернативними поглядами, зокрема українськими чи постколоніальними. Висловлюються лише ті думки, що узгоджуються з позицією Навальної та її однодумців, в той час як критичні голоси щодо імперіалістичної та колоніальної Росії практично не представлені в матеріалах "Дождя" та "Медузи".
Ця екосистема також виконує важливу психологічну роль: після поразки опозиції в Росії та початку війни з Україною медіа на кшталт "Медузи" створюють емоційно безпечне середовище, в якому "ліберальна" аудиторія може відчувати себе на стороні історичної справедливості. Це свого роду колективне заспокоєння, але не політична рефлексія, яка в даній ситуації є вкрай необхідною. Як наслідок, ці медіа в більш тонкий спосіб відтворюють старі імперські моделі — вони стали більш гуманізованими, європеїзованими та морально прийнятними. Тому вплив такої риторики може виявитися навіть небезпечнішим, ніж відкрита пропаганда.
