Як уникнути залежності від США або Китаю: японський підхід до економічної стабільності.
Епоха, в якій уряди могли ігнорувати зв'язок між торгівлею та комерцією, а геополітику і владу вважати окремими сферами, добігає свого завершення. Останні кілька років митні збори, контроль експорту, санкції, стратегічно важливі мінерали та ланцюги постачання стали важливими інструментами державної політики, які потужні економіки світу використовують у напруженій боротьбі за міжнародний порядок, вплив на ринки та торговельні маршрути. Цей процес отримав назву геоекономіка – застосування економічних засобів для досягнення політичних та стратегічних цілей. Хоча економіка завжди була невід'ємною складовою геополітики, сьогодні, в умовах монопольного або, принаймні, олігопольного контролю над основними виробництвами, ресурсами, транспортними шляхами та портами, масштаб змін набуває нових обрисів. Ми живемо в світі, який дедалі більше розділяється через стратегічну конкуренцію між США та Китаєм, неконтрольовану агресію Росії, а також системну демографічну кризу, що, за винятком Африки та Індії, охопила більшість інших регіонів.
У таких обставинах виникає важливе питання: яку стратегію виживання та розвитку повинні обрати країни, які стикаються з нестачею ресурсів, скороченням та старінням населення, а також агресивними діями сусідніх держав? Японія є яскравим прикладом намагання знайти баланс у складній ситуації, коли уряд країни, намагаючись зберегти стабільність, використовує різноманітні форми економічної політики, балансуючи між власними інтересами та тиском з боку США, Росії та Китаю.
Розгляньмо спершу тих, хто стоїть за сучасним хаосом. Китай майстерно використовує свої унікальні виробничі можливості та доступ до свого величезного ринку як інструмент політичного та економічного впливу. Пекін ніколи не залишав економічне планування на розсуд ринкових сил. Його п'ятирічні плани та промислова стратегія спрямовані не лише на досягнення зростання, але й на отримання стратегічних переваг, зокрема на створення в Азії економічного порядку, що може обмежити незалежність країн, які залежать від Китаю.
Однак економічний примус аж ніяк не є монополією Китаю. Сполучені Штати також розширюють власний арсенал примусових засобів, особливо після повернення президента США Дональда Трампа до влади у січні 2025 року. І хоча Вашингтон, попри дедалі більшу залежність від мит і санкцій, усе ще підтримує модель економіки, де провідну роль відіграють ринкові сили та приватні компанії, на зовнішніх ринках діють політичні засоби. Адміністрація Трампа дедалі частіше також розглядає доступ до американського споживчого ринку як геополітичний важіль, і має рацію: у США модель зростання заснована на споживанні.
Затиснута між цими двома гігантами, Японія намагається дотримуватися третього підходу -- забезпечення економічної безпеки в умовах помірного зростання і збереження гармонійного розвитку суспільства.
На противагу зростаючій залежності Сполучених Штатів від мит і моделі економічного розвитку, що контролюється державою, яка характерна для Китаю, Японія дотримується підходу, що акцентує на тісній співпраці між державою та приватним сектором. Токіо усвідомлює, що бізнес не може самостійно впоратися з сучасними геополітичними викликами. Його стратегія спрямована на збереження активної участі країни в глобальній економіці, а також на зміцнення внутрішньої і зовнішньої стійкості.
Це передбачає вибіркову диверсифікацію ланцюгів постачання критично важливих матеріалів та продуктів харчування без наміру повного розриву торговельних зв'язків з політичних причин. Крім того, це означає підтримку багатосторонніх торговельних механізмів, таких як Всеосяжна та прогресивна угода про Транстихоокеанське партнерство та Регіональне всеосяжне економічне партнерство, а також угоди Японії про економічне співробітництво з Європейським Союзом.
Японія також інвестує в інфраструктуру та взаємопов'язаність у Південно-Східній Азії та Індії, пропонуючи альтернативи китайській ініціативі "Один пояс, один шлях". Токіо зміцнює партнерство зі США, Австралією та Індією у сфері критично важливих мінералів, щоб зменшити залежність від Китаю. У галузі передових технологій Японія залучила Taiwan Semiconductor Manufacturing Co. до будівництва напівпровідникових заводів у Кумамото і водночас вкладає значні кошти в Rapidus -- японський проєкт із виробництва чипів наступного покоління всередині країни. Корпорація Kioxia спільно з SanDisk інвестує 1,8 трлн єн у будівництво нового виробничого комплексу на своєму заводі в місті Кітакамі (префектура Івате). Запуск виробництва заплановано на 2029 рік. На нових потужностях масово виготовлятимуть сучасні мікросхеми пам'яті, щоб задовольнити стрімке зростання світового попиту на інфраструктуру для штучного інтелекту. Зверніть увагу -- це саме той продукт, дефіцит якого виник у зв'язку з будівництвом нескінченних дата-центрів.
Значна частина тягаря цієї стратегічної перебудови лягає на компанії. Корпоративні ради директорів, колись порівняно відокремлені від зовнішньої політики, стають передовою геоекономічного суперництва. Упродовж десятиліть транснаціональні компанії оптимізували ланцюги постачання задля ефективності, нижчих витрат і доставки "точно вчасно", часто недооцінюючи геополітичні ризики. Тепер Вашингтон і Пекін змушують їх поряд із прибутковістю зважати на стійкість і національну безпеку, прораховувати всі потенційні вузькі місця у регіонах імовірних конфліктів.
Японський підхід до міжнародних відносин частково формується впливами з боку Китаю та зусиллями Сполучених Штатів, які намагаються реорганізувати світову економіку на свою користь. Незважаючи на те, що окремі елементи цієї стратегії можуть виглядати не зовсім вдалими, основний консенсус у Вашингтоні залишається стабільним, незалежно від політичної адміністрації. Економічні зв’язки у сферах торгівлі, технологій, критично важливих мінералів і безпеки дедалі більше мають формуватися між країнами, що поділяють спільні стратегічні інтереси. Вашингтон фактично вимагає від держав чітко визначити свої орієнтири у питанні, з ким вони бажають будувати своє майбутнє. Це нагадує історичну битву при Секігахарі, де армії Заходу та Сходу змагалися за право на одноосібне правління Японією. Попри стратегічну перевагу за всіма показниками, армія Заходу зазнала поразки, оскільки командувач Сходу уклав угоду з частинами коаліції противника, які в критичний момент перейшли на його бік.
Для таких партнерів США, як Японія, глобальна конкуренція створює складні виклики, пов'язані з необхідністю балансування інтересів. Токіо має намір зайняти місце за столом переговорів під час формування нового економічного ландшафту Сполученими Штатами. Однак Японія не може дозволити собі безпідставно провокувати сусідів. Географічні реалії непідконтрольні: Китай, Росія та Північна Корея становлять загрозу для безпеки всього регіону Східної Азії, а традиційні механізми стримування, що підтримували баланс, поступово зникають. Це має особливе значення, адже, розглядаючи компанії на кшталт TSMC, NVIDIA та ASML, стратегічні позиції Японії залишаються серйозно недооціненими. Японські виробники контролюють приблизно 90% або більше в деяких категоріях обладнання для напівпровідників, а також займають дуже сильні позиції в секторах напівпровідникових матеріалів та промислових роботів. Серед ключових компаній, які варто враховувати в контексті стратегічного виробництва, є FANUC, Kawasaki, Mitsubishi Electric у сфері промислових роботів; SUMCO, яка спеціалізується на кремнієвих пластинах; SR, що займається фоторезистами та напівпровідниковими матеріалами; Disco, що виробляє обладнання для різання і шліфування пластин; Advantest, який відповідає за тестування напівпровідників; а також THK, Nidec та інші, що працюють у галузі високоточної механіки. Цей перелік далеко не є вичерпним.
Отже, геоекономічна стратегія Японії повинна інтегрувати пріоритети США з її власними національними інтересами, при цьому враховуючи регіональні виклики. Японія має зберігати стратегічну автономію як від Вашингтона, так і від Пекіна, а також сприяти формуванню більш багатополярної економічної структури в Азії. Це допоможе обмежити можливості Китаю використовувати торгівлю та інвестиції як засоби політичного тиску.
Для цього необхідно зміцнювати відносини з Індією та Південно-Східною Азією, які можуть слугувати економічною противагою. Це означає поглиблювати зв'язки з Південною Кореєю, Австралією та Новою Зеландією, а також міцніше закріплювати Європейський Союз в економічній і безпековій архітектурі Індо-Тихоокеанського регіону. Японія також може сприяти прагненню Америки відродити внутрішню промисловість, не жертвуючи власними економічними інтересами.
Світ після війни, що характеризувався безперешкодною глобалізацією, поступово зникає. На його місці виникає жорсткіша реальність, де домінують конкурентні економічні блоки, захищені технології та різноманітні ланцюги постачання. Для Японії основною проблемою стає не вибір між ізоляціонізмом та залежністю, як це було раніше, а створення стабільного багатополярного економічного середовища, в якому країни середнього рангу зможуть зберігати свою автономію. При достатній концентрації зусиль і рішучості можна подолати навіть найскладніші перешкоди. У новій епосі геоекономіки Японії, а також іншим країнам середнього рівня, знадобиться саме така комбінація стійкості, цілеспрямованості та стратегічної волі.
