Виктор Каспрук: Игра в мир: что должно произойти, чтобы Путин остановил войну -- Блоги
С Путиным договориться о прекращении войны не удается. Но президент Соединенных Штатов Дональд Трамп упорно пытается побудить Путина к миру, несмотря на то, что тот откровенно игнорирует любые мирные предложения Вашингтона и Киева. Как долго Трамп собирается еще играть в эту вечную "игру в мир", когда в Украине ежедневно гибнет от российских террористических ударов мирное население? Ведь администрация Дональда Трампа до сих пор так и не смогла найти рычаги влияния на Москву.
Конечно! Вот уникальная версия вашего текста: "Следующий фрагмент представлен на оригинальном языке."
Наразі проблема Трампа полягає не у відсутності дипломатичних контактів, а в тому, що Кремль поки не бачить достатньої ціни за відмову від миру. Трагічні події 23-24 вересня це добре ілюструють: після переговорної активності Вашингтона Росія знову завдала ударів по Україні, а поплічник Путіна Лавров у Радбезі ООН прямо заявив, що Москва не припинятиме бойові дії навіть на час переговорів.
Існують моменти, коли дипломатичні формули перестають бути дипломатією і перетворюються на політичну декорацію. В такій точці сьогодні опинилася американська стратегія завершення російсько-української війни.
Вашингтон знову перемовляється із Москвою. Спецпредставники Дональда Трампа їздять до Кремля, американська адміністрація підтримує переговорний канал, обговорюються нові формати припинення вогню, а сам Трамп продовжує переконувати, що війна має бути завершена дипломатичним шляхом. Україна зі свого боку демонструє готовність до конкретних домовленостей, зокрема щодо припинення ударів по енергетичній інфраструктурі.
А що робить Москва? У відповідь на чергові дипломатичні ініціативи Росія завдає нових ударів по Україні. 23 вересня російські дрони атакували Київ, унаслідок чого загинули люди, десятки були поранені, пошкоджено цивільну та критичну інфраструктуру. Наступного дня нові російські удари по Києву та північному сходу України знову призвели до загибелі людей.
А потім у Раді Безпеки ООН Сергєй Лавров поставив крапку над усіма ілюзіями щодо російського бачення переговорного процесу: Москва, за його словами, готова говорити про "стійкий і справедливий мир", але не збирається припиняти бойові дії на час переговорів.
Саме тут криється основна проблема американської дипломатії. Москва готова до діалогу, але не приймає умови, які перетворюють переговори на засіб для завершення конфлікту. Це не є суперечністю; це частина їхньої стратегії.
Кремль чудово розуміє різницю між "говорити про мир" і "зупинити війну". Перше дозволяє зберігати дипломатичний канал, демонструвати міжнародній аудиторії формальну готовність до переговорів і водночас продовжувати військовий тиск. Друге позбавляє Москву одного з головних важелів впливу.
У цьому контексті позиція Росії на сьогодні виглядає цілком зрозумілою в рамках кремлівської стратегії: ведення переговорів - так, але зупинення військових дій - ні.
Це є критично важливим для аналізу політики Дональда Трампа. Проблема не в тому, що американський президент недостатньо спілкується з Путіним. Головна складність полягає в тому, що ці переговори досі не стали ефективним дипломатичним інструментом. Трамп наполегливо намагається переконати Путіна досягти згоди. Але справжнє питання полягає в тому, що може змусити Путіна піти на компроміс?
Міжнародна політика рідко працює за принципом морального переконання. Особливо тоді, коли йдеться про державу, яка вже понад чотири роки веде повномасштабну війну, платить за неї величезну ціну і при цьому продовжує вважати, що військовий тиск може покращити її переговорну позицію.
У цій ситуації заклики до миру не мають значного впливу. Необхідно змінити стратегічний підхід. Путін повинен усвідомити, що продовження конфлікту обернеться для Росії більшими витратами, ніж досягнення компромісу.
На даному етапі американська політика стикається з ключовим викликом. Якщо Вашингтон прагне до дипломатичного завершення конфлікту, Москва повинна усвідомити не тільки можливі переваги від мирної угоди, але й істотні втрати, які можуть виникнути у разі відмови від неї.
Це класичний приклад примусової дипломатії: переговори ефективні не лише тоді, коли є предмет для обговорення, але й коли відмова від укладення угоди має значні наслідки.
На даний момент Кремль показує, що не вважає цю ціну прийнятною. Таким чином, російська "дипломатія" все більше перетворюється на продовження конфлікту іншими способами.
Москва має можливість обговорювати "глибинні причини конфлікту", наполягати на врахуванні своїх геополітичних інтересів, домагатися особливого статусу для анексованих територій, ставити під сумнів суб'єктність України і в той же час підтримувати військовий тиск. Така стратегія надає Кремлю можливість вести переговори з позиції сили, а не шукати шляхи до компромісу.
Для України така ситуація створює смертельну асиметрію. Коли американська адміністрація сприймає переговорний процес як інструмент дипломатії, для України це не просто абстрактний діалог. Це години, дні та місяці, під час яких мирні українці продовжують страждати і гинути від російських атак.
23 вересня ця суперечність виявилася практично символічно. Поки світові дипломати зібралися в Нью-Йорку для обговорення шляхів досягнення миру, російські дрони завдали удару по Києву. Українська влада інформувала про жертви та поранених, а також про атаки на залізничну та іншу інфраструктуру. Це ілюструє реальну вартість дипломатичної паузи, якщо за нею не існує механізму примусу до дотримання угод.
Отже, Україні недостатньо лише почути від Вашингтона, що "мир можливий". Україні важливо отримати чітку відповідь на набагато конкретніше запитання: які будуть наслідки, якщо Москва знову відмовиться від переговорів? Проте, у Білому домі досі уникають надання відповіді на це питання.
Якщо після чергової відмови Росії від припинення вогню розпочнеться новий етап переговорів, а не збільшення тиску, Кремль отримає чіткий сигнал: відмови вигідні. Це неприпустимо для американської дипломатії. Водночас, не варто зводити цю ситуацію лише до особистих стосунків між Трампом і Путіним. Це питання має набагато більш складний характер.
Дональд Трамп, очевидно, прагне продемонструвати, що саме Сполучені Штати здатні завершити найбільшу війну в Європі з часів Другої світової. Для нього це питання не тільки України. Це питання американського глобального лідерства, здатності Вашингтона домовлятися з великими державами і демонструвати результат там, де попередні адміністрації не змогли його забезпечити.
Однак геополітика має неприємну рису: вона не завжди коригується відповідно до політичного графіку 47-го президента США. Путін не зобов'язаний сприяти Трампу у досягненні дипломатичних успіхів.
Навпаки, якщо російська влада вважає, що може зміцнити свої позиції через тривалість конфлікту, вона скористується переговорами для здобуття додаткового часу, створення розбрату в західній коаліції, тиску на Україну та пошуку більш вигідних умов для майбутньої угоди.
Важливою є позиція Кремля напередодні недавніх дипломатичних зустрічей. Росія наголошувала, що наразі немає підстав для переходу до всебічного мирного переговорного процесу, водночас підкреслюючи свою готовність залишатися відкритою до діалогу.
Для Кремля це є надзвичайно вигідна дипломатична схема: Росія офіційно не відмовляється від мирних переговорів, але й не приймає жодних зобов'язань, які могли б призвести до завершення війни.
Ця ситуація ставить Вашингтон у становище, яке дедалі більше загострюється. З одного боку, Сполучені Штати можуть продовжувати намагатися вплинути на Москву через дипломатичні засоби, а з іншого — перейти до більш рішучих заходів, які ґрунтуються на серйозніших механізмах заохочення та стримування. Це виглядає більш раціонально.
У цьому контексті важливо розрізняти "жорсткість" і відмову від дипломатичних зусиль. Насправді, найуспішніша дипломатія ґрунтується на потужній підтримці.
Санкційні заходи, обмеження доходів Росії від енергетики, військова допомога Україні, посилення системи протиповітряної оборони, укріплення безпеки в Європі, злагоджені дії з союзниками та ясна перспектива подальшого зростання вартості війни — все це не є заміною переговорам. Це ті умови, які можуть зробити переговори ефективними.
Україна це розуміє. Саме тому Україна не відмовляється від дипломатії, але наполягає на тому, що деескалація має бути взаємною. Київ заявив про готовність України до припинення ударів по енергетичних об'єктах за умови аналогічних дій Росії.
Це принципова позиція. Оскільки одностороннє припинення вогню - це не мир. Це пауза, якщо інша сторона не бере на себе аналогічних зобов'язань.
Значення слів Лаврова в ООН виходить далеко за межі чергового дипломатичного обміну звинуваченнями, оскільки вони демонструють межу нинішньої російської готовності до переговорів. Москва хоче обговорювати майбутній порядок, не відмовляючись від інструменту, за допомогою якого вона намагається цей порядок нав'язати.
Для президента США Дональда Трампа настала вирішальна хвилина. Йому потрібно зрозуміти, як саме він визначає поняття миру. Якщо миром вважається лише угода про тимчасове припинення бойових дій, то Москва може скористатися цією паузою для перегрупування, відновлення своїх ресурсів і підготовки до наступного етапу конфлікту.
Якщо розглядати мир як стабільну політичну систему, яка запобігає виникненню нових конфліктів, то необхідно врахувати зовсім інші аспекти: забезпечення безпеки для України, створення механізмів контролю за дотриманням угод, визначення відповідальності за їх порушення, вирішення питання окупованих територій, а також формування довгострокових основ європейської системи безпеки.
Виникає ключовий геополітичний парадокс: Трамп бажає отримати швидкі успіхи, тоді як Путін готовий до тривалого очікування. Проте Україна не має можливості зволікати. Ця різниця в ставленні до часу може суттєво вплинути на хід дипломатичних переговорів.
Для Вашингтона переговори - один із інструментів глобальної політики. Для Кремля - інструмент боротьби за зміну європейського балансу сил. Для України - питання фізичного виживання держави та суспільства.
Таким чином, стратегія Сполучених Штатів не повинна зводитись лише до виявлення компромісного рішення, прийнятного для Москви. Необхідно сформувати такі обставини, які змусили б Москву серйозно оцінити можливі наслідки відмови. В іншому випадку, "гра в мир" може перетворитися на безкінечний процес.
Чергові переговори. Чергова пропозиція. Чергова російська відповідь про "корінні причини". Черговий раунд консультацій. Чергова атака. Черговий дипломатичний саміт. А між усім цим - українські міста, сирени, зруйновані будинки, загиблі цивільні.
Саме тому сьогодні питання полягає вже не в тому, чи хоче Дональд Трамп закінчити війну. Очевидно, що хоче. Питання значно жорсткіше: чи готовий президент США змінити правила гри, якщо Путін відмовиться грати за правилами миру?
Вибити мир з Кремля лише словами неможливо. Його можна досягти лише тоді, коли російські лідери усвідомлять, що продовження конфлікту виявляється менш вигідним, ніж його припинення. Це вже не просто дипломатичні переговори. Це питання сили, витрат, часу та стратегічної рішучості.
На даний момент Москва показує, що для неї ведення переговорів не є синонімом закінчення війни. Тепер Вашингтон має ухвалити рішення, яке вплине не лише на сьогоднішні дипломатичні зусилля, а й на майбутню структуру безпеки в усій Європі.
Якщо Трамп прагне залишити свій слід в історії як президент, який завершив цю війну, йому потрібно вжити більш рішучих заходів, ніж просто переконати Путіна взяти участь у мирних переговорах.
Трампу доведеться зробити так, щоб російський диктатор усвідомив: вихід із переговорного процесу є цілком можливим. Проте уникнути відповідальності за подальшу ескалацію конфлікту вже не вийде. Саме з цього моменту дипломатія перестає бути грою в мир і стає реальною політикою миру.
