Віктор Каспрук: Мирна гра: які умови можуть змусити Путіна зупинити конфлікт -- Блоги
Угода з Путіним про припинення конфлікту виявляється неможливою. Проте президент США Дональд Трамп наполегливо прагне заохотити Путіна до миру, незважаючи на те, що той явно ігнорує всі мирні ініціативи з боку Вашингтона і Києва. Як довго Трамп планує продовжувати цю безрезультатну "гру в мир", коли щоденно в Україні страждає мирне населення від російських терористичних атак? Варто зазначити, що адміністрація Трампа досі не змогла знайти ефективні важелі впливу на Москву.
На сьогоднішній день проблема Трампа полягає не стільки у відсутності дипломатичних зв’язків, скільки в тому, що Кремль поки що не бачить достатньої мотивації для відмови від конфлікту. Трагічні події 23-24 вересня яскраво це демонструють: після активізації переговорів з Вашингтона Росія знову завдала ударів по Україні, а соратник Путіна Лавров у Раді Безпеки ООН чітко заявив, що Москва не зупинить бойові дії навіть під час ведення перемовин.
Існують ситуації, коли дипломатичні висловлювання перестають виконувати свою роль і стають лише політичною ілюзією. Саме в такому стані сьогодні знаходиться американська стратегія щодо розв'язання конфлікту між Росією та Україною.
Вашингтон знову веде переговори з Москвою. Спеціальні представники Дональда Трампа відвідують Кремль, а адміністрація США підтримує діючий канал для переговорів, обговорюючи нові формати для досягнення мирного врегулювання. Трамп, у свою чергу, продовжує наполягати на необхідності завершення війни через дипломатію. Українська сторона також висловлює готовність до конкретних угод, зокрема щодо припинення атак на енергетичну інфраструктуру.
А що ж робить Москва? У відповідь на нові дипломатичні зусилля Росія продовжує завдавати ударів по Україні. 23 вересня безпілотники з Росії атакували Київ, внаслідок чого загинули люди, десятки отримали поранення, а цивільна та критична інфраструктура зазнала значних пошкоджень. Наступного дня нові удари з боку Росії по Києву та північному сходу України знову призвели до жертв.
А потім у Раді Безпеки ООН Сергєй Лавров поставив крапку над усіма ілюзіями щодо російського бачення переговорного процесу: Москва, за його словами, готова говорити про "стійкий і справедливий мир", але не збирається припиняти бойові дії на час переговорів.
Тут криється основна складність американської дипломатії. Москва готова до діалогу, але відмовляється приймати умови, які перетворюють переговори на засіб для завершення конфлікту. І це не є суперечністю; це цілком продумана стратегія.
Кремль добре усвідомлює, що між "декларацією миру" та "реальним припиненням війни" існує суттєва різниця. Перше забезпечує збереження дипломатичних зв'язків, дозволяє демонструвати світовій спільноті формальну готовність до діалогу, водночас дозволяючи продовжувати військові дії. Друге, натомість, обмежує можливості Москви в справі впливу.
У цьому контексті позиція Росії на даний момент демонструє цілком обґрунтовану з точки зору кремлівської стратегії "логіку": переговори - так, але про припинення бойових дій мова не йде.
І це принципово важливо для оцінки політики Дональда Трампа. Проблема американського президента полягає не в тому, що він недостатньо багато розмовляє з Путіним. Проблема в тому, що самі переговори й досі не перетворилися на дипломатичний важіль. Трамп вперто й безнадійно намагається переконати Путіна домовитися. Але питання полягає в іншому: що змусить Путіна погодитися?
Міжнародні відносини рідко підпорядковуються етичним нормам і моралі. Це особливо помітно у випадку країни, яка протягом більш ніж чотирьох років веде активну війну, страждає від значних втрат і при цьому вперто вважає, що військова агресія може зміцнити її позиції на переговорах.
У даних умовах заклики до миру мають незначний вплив. Необхідно змінити стратегічний підрахунок. Путін повинен усвідомити, що тривалість конфлікту обернеться для Росії більшими витратами, ніж досягнення компромісу.
На даному етапі американська політика зіткнулася з серйозним викликом. Якщо Вашингтон має намір досягти дипломатичного вирішення конфлікту, Москві необхідно усвідомити не лише можливі переваги від укладення мирної угоди, але й реальні ризики, які вона понесе в разі її відмови.
Це яскравий приклад класичної логіки примусової дипломатії: ефективність переговорів залежить не тільки від наявності спільних інтересів, але й від того, що відмова від угоди має суттєві наслідки для обох сторін.
Поки що Кремль демонструє, що не вважає цю ціну достатньою. Тому російська "дипломатія" дедалі більше нагадує продовження війни іншими засобами.
Москва має можливість обговорювати "основні причини конфлікту", наполягати на врахуванні своїх геополітичних інтересів, домагатися особливого статусу анексованих територій, ставити під сумнів українську незалежність і водночас підтримувати військовий тиск. Така стратегія дозволяє Кремлю вести переговори з позиції сили, а не шукати шляхи до компромісу.
Для України така ситуація створює критично небезпечну асиметрію. Коли американська адміністрація може сприймати переговори як дипломатичний інструмент, для України вони мають зовсім інший зміст. Адже в умовах, коли російські напади не припиняються, переговори стають не просто формальністю. Це години, дні та місяці, під час яких мирні українці продовжують втрачати життя.
23 вересня ця суперечність виявилася практично символічно. В той час, коли дипломати з усього світу зібралися в Нью-Йорку для обговорення шляхів досягнення миру, російські дрони завдали удару по Києву. Українські посадовці повідомили про численні жертви та поранених, а також про руйнування залізничної та інших видів інфраструктури. Це є реальна ціна дипломатичної затишшя, якщо за ним не стоїть механізм, який змушує виконувати досягнуті угоди.
Отже, Україні недостатньо просто чути з Вашингтона про те, що "мир можливий". Нам потрібна чітка відповідь на набагато більш конкретне запитання: які наслідки виникнуть, якщо Москва знову відмовиться від переговорів? Проте в Білому домі досі не готові надати відповідь на це питання.
Якщо після чергової відмови Росії від припинення вогню розпочинається новий етап переговорів, а не посилення тиску, Кремль отримує ясно виражений сигнал: відмовлятися вигідно. Це те, чого американська дипломатія не повинна дозволяти. При цьому було б помилково зводити ситуацію лише до особистих стосунків Трампа і Путіна. Це питання має значно глибші корені.
Дональд Трамп, очевидно, прагне продемонструвати, що саме Сполучені Штати здатні завершити найбільшу війну в Європі з часів Другої світової. Для нього це питання не тільки України. Це питання американського глобального лідерства, здатності Вашингтона домовлятися з великими державами і демонструвати результат там, де попередні адміністрації не змогли його забезпечити.
Проте геополітика має непередбачувану рису: вона не завжди коригується відповідно до політичного графіку 47-го президента США. Путін не зобов'язаний сприяти Трампу в показі його дипломатичних досягнень.
Протилежно. Якщо російська влада вважає, що продовження військових дій може зміцнити її позиції, вона використовуватиме переговори для здобуття додаткового часу, створення розколу в західному альянсі, тиску на Україну та пошуку більш вигідних умов для майбутньої угоди.
Показовою є й позиція Кремля напередодні останніх дипломатичних контактів. Російська сторона заявляла, що передумов для переходу до повноцінного мирного переговорного процесу немає, водночас декларуючи готовність залишатися відкритою до переговорів.
Для Кремля це є надзвичайно вигідна дипломатична схема: Росія офіційно не відмовляється від ідеї миру, проте й не приймає жодних зобов'язань, здатних призвести до припинення конфлікту.
Це ставить Вашингтон перед вибором, який ставатиме дедалі гострішим. Або Сполучені Штати продовжують переконувати Москву дипломатичними аргументами, або дипломатія починає спиратися на значно жорсткішу систему стимулів і стримування. Що більш логічно.
У цьому контексті важливо не змішувати "жорсткість" з відмовою від дипломатії. Навпаки, найуспішніша дипломатія є тією, що підкріплена реальною силою.
Санкції, обмеження російських енергетичних доходів, військова підтримка України, посилення протиповітряної оборони, зміцнення європейської безпеки, координація із союзниками та чітка перспектива подальшого підвищення ціни війни - все це не альтернативи переговорам. Це те, що може зробити переговори результативними.
Україна це усвідомлює. Тому вона не відмовляється від дипломатичних зусиль, але підкреслює, що процес деескалації повинен бути взаємним. Київ оголосив про свою готовність зупинити атаки на енергетичну інфраструктуру, якщо Росія вчинить так само.
Це важлива позиція. Адже одностороннє припинення вогню не є справжнім миром, а лише тимчасовою зупинкою, якщо інша сторона не вживає подібних заходів.
Значення слів Лаврова в ООН виходить далеко за межі чергового дипломатичного обміну звинуваченнями, оскільки вони демонструють межу нинішньої російської готовності до переговорів. Москва хоче обговорювати майбутній порядок, не відмовляючись від інструменту, за допомогою якого вона намагається цей порядок нав'язати.
Для президента США Трампа настав вирішальний момент. Йому потрібно чітко визначити, що він вважає справжнім миром. Якщо під миром він має на увазі лише угоду про тимчасове припинення вогню, то Москва може скористатися цим часом для перегрупування, відновлення своїх ресурсів та підготовки до нового етапу конфлікту.
Якщо під миром розуміти стабільний політичний устрій, що запобігає повторенню конфліктів, то необхідно врахувати зовсім інші аспекти: забезпечення безпеки для України, механізми моніторингу виконання угод, відповідальність за їх порушення, питання щодо окупованих регіонів та створення довгострокової архітектури безпеки в Європі.
Виникає ключовий геополітичний парадокс: Трамп бажає досягти швидкого результату, тоді як Путін готовий витрачати час. Однак Україна не має можливості зволікати. Саме ця асиметрія в сприйнятті часу може суттєво вплинути на подальший розвиток дипломатичних переговорів.
У Вашингтоні переговори розглядаються як важливий інструмент міжнародної політики. У Кремлі ж вони використовуються як засіб для зміни співвідношення сил у Європі. Для України це питання, що стосується її фізичного існування як держави та добробуту суспільства.
Отже, стратегія США не повинна зводитися лише до пошуку компромісу, прийнятного для Москви. Необхідно сформувати такі обставини, які спонукатимуть Росію серйозно оцінити наслідки свого небажання співпрацювати. В іншому випадку, "гру в мир" може затягнутися на невизначений термін.
Наступний етап переговорів. Новий виток пропозицій. Чергова реакція Росії на "суттєві причини". Ще один раунд обговорень. Нова атака. Ще один дипломатичний саміт. А всюди – українські міста, звуки сирен, зруйновані споруди, загиблі мирні жителі.
Тому сьогодні важливо не лише дізнатися, чи прагне Дональд Трамп завершити конфлікт. Безумовно, він цього хоче. Куди важливіше інше питання: чи готовий президент США адаптувати стратегію, якщо Путін відмовиться дотримуватися мирних умов?
Не можливо змінити позицію Кремля лише словами. Реальний прогрес можливий тільки тоді, коли російські лідери усвідомлять, що тривання конфлікту більше не приносить їм вигоди, ніж його завершення. Це вже не лише дипломатичний дискурс, а питання сили, витрат, часу та стратегічної рішучості.
На даний момент Москва показує, що для неї переговори не є синонімом закінчення війни. Тепер Вашингтону потрібно зробити вибір, який вплине не лише на долю поточного дипломатичного процесу, але й на майбутню структуру безпеки всього європейського континенту.
Якщо Трамп прагне залишити слід в історії як президент, який поклав край цій війні, йому знадобиться вжити більше заходів, ніж просто переконувати Путіна приєднатися до мирних переговорів.
Трампу доведеться зробити так, щоб російський диктатор усвідомив: вихід із переговорного процесу є цілком можливим. Проте уникнути відповідальності за подальшу ескалацію конфлікту вже не вийде. Саме з цього моменту дипломатія перестає бути грою в мир і стає реальною політикою миру.
