Віктор Каспрук: Час ядерної безладності: глобальне середовище без нагляду за запасами США та Росії -- Блоги | OBOZ.UA
5 лютого 2026 року офіційно закінчився термін дії Договору про стратегічні наступальні озброєння (СНО-3). Що може знаменувати перехід від епохи "стратегічної стабільності" до стану "ядерної анархії".
Наразі це не що інше, як крах архітектури ядерного контролю. Адже вперше з 1972 року між двома найбільшими ядерними потугами немає жодного юридично зобов'язуючого документа, який би обмежував їхні арсенали. Це означає зникнення стелі на кількість розгорнутих боєголовок (яка раніше становила 1550 одиниць) та носіїв (700 одиниць).
Разом із цим договором остаточно припиняють діяти механізми взаємних інспекцій та обміну даними. В умовах "туману війни" та високої політичної напруги це підвищує ризик помилкової інтерпретації дій опонента, що може призвести до ненавмисної ескалації.
Однією з причин нинішньої ситуації є бажання Вашингтона залучити Китай до переговорного процесу, оскільки його ядерний арсенал стрімко зростає. Росія, в свою чергу, наполягала на необхідності врахування ядерних можливостей Великої Британії та Франції. У підсумку, виникла ситуація, в якій традиційний двосторонній формат контролю виявився недостатнім у сучасному багатополярному світі.
Очевидно, що виникають великі ризики нової гонки озброєнь. Адже за відсутності обмежень сторони можуть почати нарощування кількості боєголовок на існуючих ракетах. Хоча економічні обмеження на Московії можуть дещо стримувати цей процес, політичний тиск усередині обох країн вимагатиме "симетричних відповідей".
Це не означає, що масове виробництво ракет розпочнеться відразу, але вказує на те, що система безпеки, яка протягом більш ніж п’ятдесяти років запобігала глобальним катастрофам, остаточно зруйнована.
Стало очевидним, що світ увійшов в еру "ядерної невизначеності". Відсутність нової угоди означає, що вперше з початку 1970-х років дві найбільші ядерні держави світу не мають взаємних зобов'язань щодо обмеження кількості розгорнутих боєголовок та засобів їх доставки. Це фактично відкриває шлях до нової глобальної гонки озброєнь.
І хоча договір було продовжено у 2021 році, Росія в лютому 2023 року заявила про "призупинення" своєї участі, мотивуючи це підтримкою України Сполученими Штатами.
Відсутність угод між Вашингтоном і Москвою призвела до того, що з завершенням дії договору втрачаються механізми верифікації та інспекцій. Це, в свою чергу, робить військові програми обох держав повністю непрозорими.
А беручи до уваги, що Російська Федерація та Сполучені Штати сукупно володіють близько 90 відсотками всієї ядерної зброї у світі, закономірно виникає питання - що може бути далі, коли відсутні запобіжники ядерного стримування. Позаяк обидві держави вже перебувають у стані інтенсивної модернізації своїх ядерних тріад.
Хоча не слід поспішати з висновками, зараз Російська Федерація активно працює над створенням і тестуванням систем, які президент Путін називає "непереможними". Серед них – гіперзвукова ракета "Орєшнік" з діапазоном до 5000 км і підводний дрон "Посейдон", про успішні випробування якого Москва оголосила у жовтні 2025 року. Незважаючи на те, що російський лідер часто перебільшує, Росія, в співпраці з Китаєм, все ще має можливості для розробки небезпечної зброї, і це не варто ігнорувати.
У свою чергу, Сполучені Штати розпочали реалізацію великої програми модернізації, що включає в себе створення нових підводних човнів, стратегічних бомбардувальників та міжконтинентальних балістичних ракет. Орієнтовні витрати на оновлення та підтримку ядерних сил США в період з 2025 по 2034 рік оцінюються приблизно в 1 трильйон доларів. Якщо Америка готова інвестувати таку величезну суму у свою оборону, чи зможе Росія конкурувати зі Сполученими Штатами, вступивши у ядерну гонку?
Однією з основних причин, чому нова угода досі не була укладена, є намір США залучити Китай до переговорного процесу. Проте Пекін постійно відмовляється брати участь, збільшуючи свій ядерний арсенал швидшими темпами, ніж інші ядерні країни. Президент США Дональд Трамп неодноразово наголошував, що будь-яка майбутня угода повинна враховувати потенціал Китаю. Проте західні аналітики попереджають: якщо США вирішать різко наростити кількість ядерних боєголовок у відповідь на загрози з боку Росії та Китаю, це може спонукати Пекін до ще більш інтенсивного озброєння.
Визначальним чинником гонки озброєнь у 2026 році є те, що вперше за понад 50 років розгортання ядерних боєголовок не обмежене жодними лімітами. А ситуація суттєво відрізняється від часів Холодної війни через появу штучного інтелекту та гіперзвукових технологій, які критично скорочують час на ухвалення рішень про удар у відповідь.
Крім того, Російська Федерація у 2024 році переглянула свою ядерну доктрину, формально знизивши поріг застосування ядерної зброї. А традиційна біполярна модель (США - РФ) остаточно поступилася місцем складній триполярній конкуренції за участю Китаю.
Не можна ігнорувати й ризики, пов'язані з імпульсивними рішеннями кремлівського лідера, який тепер, безумовно, ще більше налякає західні країни своїм ядерним арсеналом.
У 2026 році світ вступив у "третю ядерну еру", яка характеризується фрагментацією, меншою передбачуваністю та домінуванням транзакційного підходу ("право сильного") над правилами міжнародного права.
Таким чином, можемо стверджувати, що настає переломний момент сучасної геополітики. Адже ми спостерігаємо демонтаж архітектури безпеки, яка раніше вибудовувалася десятиліттями. Третя ядерна ера - це не просто повернення до страху часів Холодної війни, це докорінна зміна самої парадигми ядерного стримування.
Якщо Перша ера відзначалася змаганням між США та СРСР, а Друга була часом нерозповсюдження та локальних криз, то Третя ера визначається багатополярним стримуванням. У цьому контексті виникає триполярна динаміка, коли Сполучені Штати вперше в історії повинні одночасно стримувати двох рівнозначних ядерних суперників — Росію та Китай. Це породжує "проблему трьох тіл", де дії однієї зі сторін можуть автоматично порушити стратегічну рівновагу між іншими двома.
Існує ризик залучення до цього процесу регіональних акторів. Бар'єр для приєднання до "ядерного клубу" стає все нижчим. Амбіції Ірану, а також реакція Саудівської Аравії та Південної Кореї формують мережу локальних ядерних конфліктів, які ігнорують глобальні норми.
У цьому контексті постає питання ядерного шантажу як методу. Ядерна зброя вже не виконує лише роль стримування агресії, а перетворилася на "захист" для ведення звичайних агресивних війн. На жаль, це стало реальністю, яку вдалося впровадити Росії під час конфлікту в Україні.
Ще одна серйозна проблема полягає в тому, що відбувається руйнування гарантій. В результаті Будапештський меморандум та подібні документи, що мали забезпечити "гарантовані гарантії", починають сприйматися як звичайні "папірці". Це спонукає багато країн до думки, що єдиним надійним способом зберегти свій суверенітет є наявність власної ядерної зброї.
Цілком зрозуміло, що союзи та альянси все більше стають не основою цінностей, а практичними інструментами. Питання надання або ненадання "ядерної парасольки" вже не є непорушною нормою колективної безпеки, а перетворюється на предмет переговорів. Україні вкрай важливо вже сьогодні визначити свою стратегію в умовах, що склалися. Без "ядерної парасольки" з боку НАТО та Сполучених Штатів, ми опинимося у ще більш уразливому становищі перед агресивними діями Росії.
Чи знову Росія опиниться в програшній позиції в ядерній гонці з США? Відповідь на це питання залежить від багатьох чинників, з яких ключовим стає Китай. Без підтримки Пекіна Москва майже напевно поступиться США. Однак, якщо Китай долучиться до цієї гонки озброєнь, ситуація стане більш складною і неоднозначною.
Як видно, Російська Федерація вже витрачає значну частину свого валового внутрішнього продукту на військові дії проти України. Участь у масштабній гонці озброєнь із США, економіка яких у кілька разів перевищує російську, може призвести до повторення сценарію 1980-х років, коли СРСР зіткнувся з економічним крахом через нездатність підтримувати технологічну конкуренцію на рівних умовах.
У будь-якому разі, для Кремля ядерна зброя відіграє ключову роль у його зовнішній політиці. Проте, якщо Сполучені Штати вирішать усунути обмеження на кількість, вони зможуть значно швидше збільшити арсенал активованих бойових одиниць, враховуючи більшу кількість можливостей для їх розгортання на власних носіях, зокрема на підводних човнах з ракетами Trident II.
У суто технічному плані Росія готова до гонки "тут і зараз". Проте в стратегічній перспективі вона перебуває у значно слабшій позиції. Якщо Америка залучить увесь свій промисловий та фінансовий потенціал, Росія знову ризикує програти через економічну неспроможність підтримувати паритет з США.
Можна стверджувати, що сучасний світ опинився в обставинах, де єдиним фактором, який стримує ядерний конфлікт, виступають "відповідальність та розсудливість" керівників, а не норми міжнародного права. Росія використовує завершення СНО-3 як засіб ядерного тиску, в той час як Сполучені Штати змушені шукати баланс між стратегічним стримуванням Росії та зростаючим впливом Китаю.
Нова гонка озброєнь уже не просто можлива - вона фактично розпочалася в технологічній площині, а тепер переходить у стадію кількісного накопичення арсеналів без будь-яких зовнішніх обмежень. Де такі інституційні запобіжники, як міжнародне право поступилися місцем силовому паритету.
Варто визнати, що ми вступили в епоху стратегічної невизначеності, залишивши позаду час прозорості та стабільності. Тепер накопичення військових потужностей визначається не рівновагою сил, а здатністю економіки підтримувати технологічний прогрес в умовах реального часу. Отже, яке місце зможе зайняти Україна в цьому новому глобальному контексті?
