Вадим Гриб: Образ коррумпированной Украины все чаще появляется в американских фильмах. Что нам следует изменить? -- Блоги
Вчера я закончил просмотр финальных эпизодов третьего сезона сериала "Левица", который рассказывает о секретных операциях ЦРУ.
Теперь текст представлен на языке оригинала.
І спіймав себе на дуже неприємному відчутті.
У цьому сезоні значна частина подій так чи інакше пов'язана з Україною та російсько-українською війною.
Спочатку все виглядає майже героїчно: зона бойових дій на Донбасі, операція із захоплення високопоставленого росіянина, рої дронів, наземні роботи, робота спецназу. Сучасна технологічна війна, в якій Україна виглядає зовсім не тією армією, якою була ще десять років тому.
Потім з'являється російський посол у США і починає викладати знайому путінську "історичну правду": Україна нібито ніколи не була самостійною державою, це російська територія і так далі.
Здавалося б, звичайний набір російської пропаганди.
Проте далі ситуація починає ставати значно менш приємною.
Коли високопрофесійного агента американської розвідки викрадають, в США починають аналізувати, хто може мати вигоду з цього інциденту. Серед різних версій виникає припущення про Україну: існує думка, що їй може бути вигідно спровокувати США на безпосередню участь у конфлікті.
Продовжуємо з описом України, який звучить досить гірко: країна, що страждає від бідності та корупції, де політичні еліти вміло знаходять способи заробляти значні кошти під час війни, водночас створюючи складні фінансові схеми навколо цих коштів.
Це мистецький проект. Це не слідство, не документальна стрічка і не офіційна точка зору уряду Сполучених Штатів.
Але проблема в іншому.
Якщо такий образ України починає активно з'являтися в американському кінематографі, нам слід задуматися над причинами, чому сценаристи вважають його привабливим і зрозумілим для американської аудиторії.
І найприкріше те, що деякі з цих зауважень не з'явилися без підстав.
Країна четвертий рік бореться за своє існування. Тисячі людей щодня ризикують життям. Військові тримають фронт. Західні партнери надають десятки мільярдів доларів. А державні інституції всередині країни постійно дискредитуються корупційними скандалами, сумнівними кадровими рішеннями та відсутністю персональної відповідальності.
На мою думку, одна з головних причин - кадрова політика.
У мене все більше виникає відчуття, що фактична система прийняття рішень є надзвичайно обмеженою: Зеленський виступає в ролі основного менеджера з міжнародних відносин та публічного обличчя держави, прагнучи здобути підтримку з-за кордону. Водночас, значна частина внутрішньої кадрової політики формується дуже вузьким колом осіб, що оточують владу, серед яких Арахамія займає одну з ключових позицій.
І тут у мене просте запитання.
Чи справді в Україні вже немає людей, здатних очолити державні справи?
Люди, для яких роль на посаді є в першу чергу обов'язком перед країною, а не способом керувати фінансами та призначати "підлеглих"?
Я можу без зусиль згадати кілька осіб, з якими мені випало співпрацювати або з якими я мав нагоду зустрічатися: Василь Грицак, Олександр Шлапак, Анатолій Матіос, Анатолій Макаренко, Сергій Тігіпко, Оксана Маркарова, Ігор Юшко та Михайло Бродський.
Це зовсім інші особистості. Кожен з них викликає питання, з усіма можна вести дискусію, і кожен зробив свої помилки. Я не закликаю надавати їм якісь посади.
Йдеться взагалі не про прізвища.
Йдеться про інший тип державного управління - коли в людини є біографія, професійна репутація, власна позиція та розуміння відповідальності перед державою.
А тепер подивіться, скільки людей, які ще вчора "блищали" на найвищих державних посадах, безслідно зникають одразу після звільнення.
Де вони тепер? Що сталося після їхнього відходу? Які зміни були впроваджені? Які організації залишилися? Яка відповідальність за прийняті рішення?
Тема оборонної промисловості мені дуже знайома, оскільки я маю можливість спостерігати за її роботою зсередини як акціонер одного з підприємств у цій галузі.
У зв'язку з цим у мене виникає безліч запитань щодо того, як була побудована система управління під керівництвом Сметаніна і яку роль у ній відіграє та продовжує відігравати Камишін. Окремо хотілося б дізнатися про причини швидкого зростання Fire Point, а також про використання ресурсів державних оборонних підприємств і про те, хто приймав та контролював ключові рішення в цьому процесі.
На ці запитання мають відповідати не дописи у Facebook, а прозорі державні процедури, аудит і правоохоронні органи.
Так само і з прокуратурою.
Можна скільки завгодно говорити про верховенство права. Але воно починається не з красивих слів і нових вивісок. Воно починається з людей, яким суспільство готове довірити величезну владу.
І тут ми приходимо до найнеприємнішого.
Влада не виникає з нізвідки. Ми самі її обираємо.
Протягом багатьох років ми обираємо не стільки реальних кандидатів, скільки їхній імідж, обіцянки, привабливі відео та вдалі слогани. А потім дивуємося, які особи потрапляють до влади і яким врешті-решт стає наше суспільство.
Можливо, настав час навчитися не лише підбирати слова, а й оцінювати життєвий шлях.
Не слова, а вчинки.
Не телевізійний імідж - а репутація.
Оскільки сьогодні мова йде не лише про рівень влади.
Ми боремося не лише за землі. Ми боремося за те, щоб Україна стала повноцінною європейською країною.
Якщо за межами України нас починають розглядати як країну, для частини еліти якої війна стала засобом наживи, це вже стає питанням національної безпеки.
Можна висловлювати невдоволення щодо американського телесеріалу.
Проте набагато ефективніше було б створити умови, за яких сценаристи не мали б причин для написання подібних сюжетів.
