Вадим Гриб: Корупційний імідж України знаходить своє відображення в американському кінематографі. Що варто переосмислити? -- Блоги

Учора подивився останні серії третього сезону "Левиці" - американського серіалу про спецоперації ЦРУ.

Я зловив себе на думці про дуже неприємне відчуття.

У цьому сезоні значна частина подій так чи інакше пов'язана з Україною та російсько-українською війною.

На початку все сприймається майже як епічна історія: зони конфлікту на Донбасі, операція з затримання високопрофільного російського військового, рої безпілотників, наземні роботи, дії спецпідрозділів. Це сучасна війна з використанням технологій, в якій Україна постає зовсім не такою армією, якою вона була лише десять років тому.

Після цього на сцену виходить російський посол в США і розпочинає озвучувати звичні для Путіна "історичні факти": Україна, мовляв, завжди була частиною Росії і ніколи не мала статусу незалежної країни.

Здавалося, це просто типовий комплект російської пропаганди.

Але далі стає значно неприємніше.

Коли в США стає відомо про викрадення високопрофесійного агента розвідки, в країні починають активно обговорювати можливі мотиви цього злочину. Серед різних версій виникає і припущення щодо України: нібито, їй може бути вигідно спровокувати пряму участь Сполучених Штатів у конфлікті.

Далі лунає опис України, який справляє особливо гірке враження: це бідна і корумпована держава, де політичні еліти навчилися заробляти значні суми під час війни, створюючи при цьому складні схеми навколо цих фінансів.

Це мистецький проект. Це не слідство, не документальне кіно і не офіційна думка уряду США.

Але проблема в іншому.

Якщо подібний образ України вже стає частиною масового американського кіно, нам варто хоча б замислитися, чому сценаристи вважають його переконливим для американського глядача.

І найпечальніше те, що деякі з цих зауважень не з'явилися без причини.

Країна вже четвертий рік веде боротьбу за своє виживання. Щодня тисячі громадян наражаються на небезпеку. Військові захищають територіальні рубежі. Західні союзники виділяють величезні суми, що перевищують десятки мільярдів доларів. Водночас державні структури всередині країни постійно стикаються з дискредитацією через корупційні скандали, сумнівні кадрові призначення та відсутність індивідуальної відповідальності.

На мою думку, однією з основних причин є політика в сфері управління кадрами.

У мене все більше виникає відчуття, що справжня система прийняття рішень дуже обмежена: Зеленський виступає як головний управлінець зовнішньої політики та публічного іміджу країни, прагнучи залучити міжнародну підтримку. При цьому значна частина внутрішньої кадрової політики формується вузьким колом осіб, що оточують владу, де важливу роль займає Арахамія.

Ось у мене виникає одне просте питання.

Чи справді в Україні вичерпалися державні діячі?

Люди, для яких зайняття посади є, перш за все, обов'язком перед країною, а не способом маніпулювати фінансовими ресурсами та призначати своїх людей.

Я можу швидко згадати кількох осіб, з якими мені пощастило працювати або з якими я мав нагоду зустрітися: Василь Грицак, Олександр Шлапак, Анатолій Матіос, Анатолій Макаренко, Сергій Тігіпко, Оксана Маркарова, Ігор Юшко та Михайло Бродський.

Ці особи кардинально відрізняються одна від одної. Кожен з них може викликати питання, з кожним можливі суперечки, і кожний має свої власні промахи. Я не закликаю надавати їм якісь посади.

Мова не йде про імена.

Йдеться про інший тип державного управління - коли в людини є біографія, професійна репутація, власна позиція та розуміння відповідальності перед державою.

А зараз зверніть увагу на те, скільки осіб, які вчора займали найвищі державні позиції, раптово зникають безслідно після свого звільнення.

Де вони поділися? Що залишилося внаслідок їхньої діяльності? Які зміни були впроваджені? Які організації створено? Яка відповідальність за прийняті рішення?

Тема оборонної промисловості мені дуже дорога, оскільки я маю можливість бачити цю сферу зсередини, виступаючи акціонером одного з оборонних підприємств.

Отже, я маю безліч запитань стосовно того, як була сформована система управління за участю Сметаніна, а також про роль, яку відіграє Камишін у цьому процесі. Окремою темою є швидкий розвиток Fire Point, а також питання використання ресурсів державних оборонних підприємств і тих осіб, які ухвалювали і контролювали відповідні рішення.

На ці запитання мають відповідати не дописи у Facebook, а прозорі державні процедури, аудит і правоохоронні органи.

Те ж саме стосується й прокуратури.

Можна скільки завгодно говорити про верховенство права. Але воно починається не з красивих слів і нових вивісок. Воно починається з людей, яким суспільство готове довірити величезну владу.

І тут ми приходимо до найнеприємнішого.

Влада не виникає спонтанно. Її формуємо ми самі через свій вибір.

Ми роками голосуємо за образ, обіцянку, красивий ролик, вдале гасло. А потім дивуємося тому, кого ці люди приводять у владу і якою в результаті виявляється держава.

Можливо, настав час навчитися обирати не лише слова, а й життєві історії.

Не слова - а вчинки.

Не образ на екрані, а саме репутація.

Оскільки сьогодні мова йде не лише про рівень управління.

Ми боремося не лише за землю. Наша боротьба спрямована на те, щоб Україна стала повноцінною європейською країною.

Якщо за межами України нас починають сприймати як державу, для якої війна стала інструментом збагачення для певної частини еліти, то це вже стає питанням національної безпеки.

Можна обурюватися американським серіалом.

Проте значно ефективніше забезпечити умови, за яких сценаристи не матимуть потреби створювати подібні сюжети.