Чи потрібні Україні нові вибори, чи слід розглянути можливість ухвалення нової Конституції?
Президент США Дональд Трамп, як і багато інших, висловлює думку, що Україні потрібно провести президентські вибори. Цю позицію він неодноразово озвучував, зокрема в інтерв'ю для видання Politico. Проте, глава Білого дому не вказав, яким чином він уявляє реалізацію цієї ініціативи, адже українське законодавство суворо забороняє проведення виборів під час воєнного стану. Це недолік є лише частиною більшої картини, адже західні політики, свідомо чи ні, часто уникають детального обговорення питання виборів в Україні.
Безсумнівно, питання організації вільних виборів під час війни є надзвичайно важливим, оскільки безпека громадян має бути на першому місці. Проте проблема не обмежується лише організаційними та технічними викликами. Після досягнення миру цих труднощів стане менше, але слід остерігатися передчасних рішень, які можуть призвести до іншої, не менш вагомої проблеми. Існує ризик, що до влади знову можуть повернутися або залишитися ті ж самі знайомі особи з нинішніх чи попередніх правлячих еліт. Це створить вкрай ненадійний фундамент для майбутньої перебудови країни.
Але навіть це - не найсумніше, що може статися з післявоєнною Україною. І говорити про це потрібно вже зараз. Справжня драма полягає в тому, що за формальної зміни владної верхівки в країні може кардинально нічого не змінитися, якщо її, як і раніше, втискуватимуть у "стару добру" пострадянську систему. Косметичні зміни тут не допоможуть.
Дійсно, за роки незалежності Україна пережила вже не одні вибори, і деякі з них, як відомо, проходили невдовзі після справді драматичних подій. Ці кампанії давали чималу надію на оновлення. Досить згадати, на якій хвилі народної підтримки до влади прийшов Віктор Ющенко. Або впевнену перемогу Петра Порошенка. Не кажучи вже про те, що безпрецедентний кредит довіри виборці видали Володимиру Зеленському.
Чи отримала країна вигоду від цього? Куди поділися всі ті мрії та світлі сподівання?
Це запитання не має на меті створення негативу. Лише ті, хто абсолютно байдужий до ситуації в Україні, можуть стверджувати, що зазначені політики повністю виправдали сподівання виборців. Насправді, це зовсім не так, якщо спиратися на результати незалежних соціологічних досліджень, а не на інформацію з телеканалів, що перебувають під контролем.
Звісно, можна зі жалем сказати: Україні просто не пощастило - на її політичному Олімпі не з'явилися свої Марґарет Тетчер, Лех Валенса чи Вацлав Гавел. Але є й набагато відчутніші речі, ніж абстрактне "везіння", від яких безпосередньо залежить рух країни вперед, без нескінченного ходіння по колу. Ідеться про необхідність неупереджено поглянути на саму державну систему, яка відтворює цикли персоналізованої влади і хронічну залежність інститутів від конкретних фігур. Про систему, у рамках якої навіть вибори - уявна квінтесенція демократичного оновлення - можуть виявитися і вже не раз виявлялися лише косметичною процедурою.
Офіційно Україна є парламентсько-президентською республікою. Проте, чи можна всерйоз стверджувати, що президент Зеленський не має фактичної одноосібної влади в країні? Призначення на важливі посади його друзів і прихильників не змінює цієї ситуації. Непотизм, як форма корупції, здатний лише поглиблювати корупційні практики, не приносячи нічого позитивного.
Однак проблема є більш серйозною, ніж просто прихована корупція на високому рівні. Ще зовсім недавно після звільнення Андрія Єрмака, голови Офісу президента, лише ледачий не зауважував, що фактичне управління країною здійснює особа, чия посада не має законодавчого підґрунтя в Конституції. Той факт, що Конституційний Суд України та інші контрольні органи роками це терпіли, вказує не лише на їхню слабкість, а й на глибокий системний провал інститутів.
В чому ж полягає причина цієї проблеми? Конституція, що регулює життя України сьогодні, була створена людьми, які походять з радянського минулого, і базується на негласних правилах, звичаях та уявленнях про владу, що залишилися з часів СРСР. Цей Основний закон, який, до того ж, часто ігнорується, наділяє президента надмірними правами, що охоплюють вплив на судову систему, контроль над силовими відомствами та зовнішню політику. Водночас баланс між гілками влади настільки порушений, що залишається лише дивуватися терпінню "конституціоналістів", які отримують високу зарплату.
Конституційний Суд функціонує виключно у межах закону, що регулює його діяльність. Без офіційних звернень він не має можливості реагувати на порушення? Це зрозуміло. Отже, судді можуть продовжувати отримувати свої значні зарплати. Проте виникає логічне питання: навіщо країні такі "захисники" Конституції та сам закон, якщо вони спостерігають за відвертим порушенням Основного закону і обирають залишатися бездіяльними?
Логічним кроком є звернення до Верховної Ради, адже вона формально виступає центром представницької демократії в Україні. Проте на практиці український парламент не лише страждає від хронічної фрагментації, а й систематично переходить у режим "ручного" управління. Після парламентських виборів 2019 року, коли партія Зеленського "Слуга народу" здобула значну більшість, стало зрозуміло, що наявність такої домінуючої фракції підриває саму ідею стримувань і противаг. У цій ситуації парламент втрачає свою автономність і стає інструментом для автоматичного затвердження рішень виконавчої влади. Зрозуміло, що подібні дисбаланси слід обмежувати на законодавчому рівні, щоб зберегти інституційний баланс.
У цьому контексті я свідомо не торкатимуся розгорнутого аналізу судової системи України. Зазначу лише, що, враховуючи численні відомі інциденти за участю суддів, можна стверджувати, що "третя" влада залишається в значній мірі корумпованою, а отже, підпорядкованою виконавчій владі. Це робить її нездатною виступати в ролі чесного та неупередженого арбітра.
Державна "архітектура" незалежної України з самого початку нагадувала гібридну конструкцію, де демократичні інституції виконують роль лише зовнішнього вигляду, а не справжніх центрів взаємодії та контролю. Без цього важко говорити про справжню демократію. Тут прихована суттєва системна дилема: сильна влада часто виникає не з демократичного волевиявлення, а з інституційної слабкості. Президент Зеленський мав можливості використовувати цю слабкість на благо країни та суспільства, проте обрав інший шлях — обслуговування інтересів свого найближчого оточення та бізнес-партнерів.
При цьому було б неправильно зводити все тільки до особистості Зеленського. Фундаментальні механізми концентрації влади були закладені задовго до війни. Ідеться не про моральні якості конкретного політика - я їх ніяк не оцінюю, - а про структурний профіль української державності. У його нинішньому вигляді він за будь-якого президента відтворюватиме одні й ті самі вади: слабкий інституційний контроль, розрослу корупційну екосистему й підрив конкурентного політичного середовища.
Це і є уявна "незнищенність" української корупції. Нині боротьба з цим явищем зводиться до поверхневих заходів, які обмежуються розслідуванням окремих кримінальних справ та покаранням винних, якщо їм не вдається втекти за кордон. Хоча такі дії важливі, їх недостатньо. Корупція є перш за все структурною проблемою, що виникає через неясні повноваження, неефективний контроль над ресурсами та відсутність справжньої відповідальності з боку влади.
З огляду на все сказане, важко погодитися з тим, що екстрене проведення виборів саме собою здатне скерувати Україну в русло справжньої демократії й забезпечити ефективне використання коштів, які Захід готовий виділити на відновлення країни. Здається, що до припинення вогню говорити про це передчасно. Але й після нього ситуація принципово не зміниться.
У мирних угодах неодноразово з’являлися пункти, що стосуються виборів, часто з вказівкою на терміни близько 100 днів або трохи більше. Легко передбачити, що станеться після оголошення дати голосування: знову розгорнеться боротьба за фінансування, технологічну перевагу і маніпуляції. У таких умовах вибори неминуче відбудуться в межах тієї ж державної системи. Проте, якщо механізм ухвалення важливих рішень виявляється дисфункціональним, то які нові можливості можуть принести такі вибори? Стара система "перемеле" будь-якого обраного президента, так, як це сталося з Володимиром Олександровичем. Його передвиборчі обіцянки та яскраві слогани сьогодні виглядають недостатньо переконливо на фоні "Міндічґейту" та інших корупційних скандалів, що стосуються його оточення.
Україні необхідний оновлений Основний закон. Не складний і заплутаний текст, в якому навіть досвідчені юристи з високими зарплатами можуть блукати протягом місяців, а документ, який має просту і зрозумілу структуру. Це має бути Конституція, що дозволяє кожному громадянину, без потреби в спеціальних знаннях, зрозуміти, як функціонує влада, де проходять її межі і яким чином вона підзвітна суспільству.
Як орієнтир тут цілком доречно згадати Конституцію Федеративної Республіки Німеччина. Вона створювалася, як відомо, після катастрофічних воєнних подій і тому спочатку була націлена не на зручність влади, а на захист суспільства від її свавілля. У ній жорстко прописані механізми стримувань і противаг, чітко обмежені повноваження виконавчої гілки, а федералізм і сильний парламент унеможливлюють концентрацію влади в одних руках. Це не ідеальний документ, але він працює саме тому, що простий, зрозумілий та інституційно чесний. Заходу слід допомогти Україні створити такий самий Основний закон для неї.
Якщо Україна справді потребує оновленої, не "радянської", а ефективної Конституції, то західні партнери вже зараз повинні вимагати цього від Зеленського і ретельно контролювати весь процес. Це потрібно робити, поки у них ще є важелі впливу, такі як фінансова підтримка та постачання зброї. Згодом, коли ці важелі ослабнуть або зникнуть зовсім, конституційний процес може або зовсім припинитися, або бути використаний для зміцнення влади нового переможця виборів. В результаті Україна знову може опинитися в тій же ситуації.
