Україна формувалася під впливом польських концепцій.
20 червня президент Кароль Навроцький опублікував відео, у якому пояснював причини позбавлення Зеленського Ордена Білого Орла, пов'язуючи це рішення із вшануванням УПА українським президентом. Хоча водночас він заявив, що його рішення не спрямовано проти українського народу, на берегах Дніпра саме так це й сприйняли. Українці "об'єдналися навколо прапора", про що свідчили не лише тон висловлювань коментаторів та результати опитувань громадської думки, а насамперед реакція колишніх і чинних українських політиків, зокрема тих, хто перебуває в опозиції до Зеленського. Коли президент України оголосив, що повертає Орден Білого Орла поштою, його приклад наслідували колишні президенти: Кучма, Ющенко і навіть його суперник Порошенко. Водночас аналогічно вчинили деякі українські дипломати, а також генерал Кирило Буданов, нинішній керівник Адміністрації президента, який повернув нагороду, присвоєну йому польською владою. У відповідь частина польських політиків, зокрема Ярослав Качинський та Міхал Камінський, повернули свої українські ордени.
Польська версія "Гри престолів"
У Польщі рішення президента Навроцького викликало неоднозначні реакції. Виборці правих та ультраправих партій позитивно оцінили його кроки, тоді як прихильники чинного уряду та ліві політичні сили висловили змішані почуття. За даними опитування SW Research для порталу Onet, 36,4% респондентів вважають, що це рішення зміцнить міжнародні позиції Польщі, в той час як 31,6% мають протилежну думку, а 32% не визначились із своїм ставленням до цього питання.
Питання ордена швидко стало предметом внутрішніх політичних суперечок у Польщі. Міністр Радослав Сікорський зазначив, що це рішення викликало схвалення з боку Дмитра Медведєва, колишнього президента Росії. Як у польських, так і в українських ЗМІ тривалий час підкреслювалося, що формально Зеленський перестане бути кавалером Ордена Білого Орла лише після того, як польський прем'єр-міністр поставить свій підпис під відповідним президентським указом, що створювало певну дилему для Дональда Туска. Підтримка рішення Навроцького могла б зміцнити позиції президента, але водночас зашкодити міжнародному іміджу прем'єра. У свою чергу, відмова від цього кроку негативно вплинула б на рейтинги Туска та його партії. Українці швидко зорієнтувалися в цій ситуації, що, ймовірно, стало причиною миттєвої реакції Зеленського, який вирішив повернути Орден Білого Орла. Відмовившись від нагороди, він фактично зняв напругу, і польський прем'єр, якого в Україні вважають союзником, більше не опинився у складному становищі.
Рішення президента Навроцького збіглося з проведенням конференції, присвяченої відновленню та модернізації України, яка відбулася 25-26 червня в Гданську. У зв'язку з тим, що один із організаторів заходу був польський уряд, виникли чутки про можливий саботаж з боку президентського оточення. Як повідомляє Onet, однією з основних цілей було спровокувати Зеленського, щоб він не відвідав Гданськ, що могло б свідчити про провал урядової ініціативи. Хоча президент України врешті-решт дійсно не з’явився на конференції, Київ вирішив направити делегацію на чолі з прем'єр-міністром Юлією Свириденко. Це дозволило зберегти дипломатичний статус, рівний польському (також був присутній прем'єр-міністр Туск), і конференція була визнана успішною.
Прокляття особистої інформаційної оболонки.
Невдовзі після спалаху скандалу між Польщею та Україною, особливо в правих середовищах польського медіапейзажу, розпочалися активні дискусії про те, як на цю ситуацію реагують міжнародні ЗМІ та політики. У даному контексті виявився явище, яке можна описати як вибіркове сприйняття, або cherry picking, що передбачає свідомий відбір фактів і даних. Редактор Міхал Колянко з видання Rzeczpospolita зазначив, що Зеленський спровокував "ефект Стрейзанд", коли спроба приховати певну інформацію призводить до її широкого розголосу. За цією логікою, нібито завдяки діям Зеленського та реакції Навроцького, світ дізнався про злочини українського підпілля, що привело до прийняття польської точки зору на ці події.
Проте, в загальному контексті міжнародних медіа, які висвітлювали цю ситуацію, домінував інформаційний стиль, що акцентував на ключових фактах та їх інтерпретаціях, а польсько-український конфлікт навіть не згадувався серед основних тем останніх тижнів. Наприклад, британські видання та онлайн-платформи підкреслювали негативний вплив цієї суперечки на єдність західних країн у боротьбі з Росією. Такі ЗМІ, як Guardian, зайняли досить проукраїнську позицію, не ставлячи під сумнів присвоєння підрозділу ЗСУ назви "Героїв УПА". Французькі медіа дотримувалися подібної наративної лінії, навівши приклад франко-німецького примирення як позитивний приклад для наслідування. У німецькій пресі спостерігалася більша поляризація думок: Frankfurter Allgemeine Zeitung критично оцінювала вшанування Зеленським УПА, в той час як Süddeutsche Zeitung акцентувала на тому, що прем'єр-міністр Туск безпідставно надає перевагу президентському табору у визначенні відносин з Україною, які стали жертвами внутрішньої політики Польщі.
Тему використання історії у внутрішньополітичній конкуренції в Польщі також порушували аналітики і коментатори західних ЗМІ. На сторінках The Bulwark Далібор Рохац припускає, що дії президента Навроцького мали мало спільного з невдалим підписом Зеленського під пропозицією щодо назви військової частини. Натомість він звертає увагу на попередні рішення польського президента, спрямовані проти України, вважаючи, що той перебуває під впливом протрампівського руху MAGA, який не є доброзичливим до України.
Західні політики уникають втручання в історичні суперечки, зокрема польсько-українські, але коли вже це роблять, то керуються переважно інтересами сьогодення та майбутнього, що не узгоджується з підходом табору польського президента і настроями польської правої партії. Під час навчань, що відбувалися в Литві, міністри оборони Німеччини й Литви, Борис Пісторіус і Робертас Каунас, торкнулися цієї теми. Перший з них запропонував "не дивитися виключно в дзеркало заднього виду", а його литовський колега додав, що "дискусії [про історію] повинні вести історики, а політики мають дивитися в майбутнє". Своєю чергою, 27 червня під час зустрічі в Юраті пропозицію щодо посередництва між Польщею та Україною висунув президент Литви Ґітанас Науседа. Він заявив, що "минуле є важливим, але ще важливішим є сьогодення, особливо коли триває жорстока російська війна проти України". Тим часом прем'єр-міністр Естонії Крістен Міхал, який брав участь у конференції в Гданську, зазначив: "Часто буває так, що навіть найкращі друзі мають різні думки з певних питань. Однак важливо те, на що ми дивимося. Якщо ми зосередимося на розбіжностях, вони нас поглинуть. Адже у нас є спільний ворог - Росія. (...) Відсутність президента [Зеленського] не змінює того факту, що ми всі стоїмо пліч-о-пліч з Києвом (...)".
Реакція західних активістів та інтелектуалів на ситуацію також викликає неоднозначність. Відомий історик Тімоті Снайдер, хоча і висловив критику щодо вибору імен-покровителів для підрозділу ЗСУ, проте ще більш різко відреагував на позицію польських учасників дискусії: "Для польських політиків війна за пам'ять є набагато зручнішою, ніж реальна війна. Вони можуть стверджувати: ми маємо рацію, ми невинні, ми знаємо свою історію. Але важливо почати з того, що відбувається сьогодні, а не лише з минулого. Якщо ми це проігноруємо, ми ризикуємо почати з обману. Оцінювати рішення Зеленського про надання підрозділу імені УПА без урахування контексту майже чотирьох з половиною років війни було б хибним. (...) Для українців УПА в основному асоціюється з третім етапом її боротьби - протистояння Червоної армії після 1945 року. Поляки ж пам’ятають перший етап: 1943 рік, коли УПА вбила десятки тисяч поляків на Волині. Забувати про інші етапи історії буде помилково".
Прихильники України, які мають великий вплив у соціальних мережах, як-от Пекка Калліоніємі, фінський дослідник, що відстежує пропагандистську діяльність прихильників Росії на Заході, розкритикували польського президента за його підтримку проросійського Віктора Орбана під час виборчої кампанії в Угорщині та за суперечливе вето щодо закону про SAFE. На цьому тлі нагадування про те, що серед кавалерів Ордена Білого Орла досі є, зокрема, італійський фашист, російська імператриця та її фельдмаршал, на руках якого кров багатьох тисяч польських цивільних, створює незручний для Навроцького контекст.
Спроби виправдати дії деяких історичних фігур, зокрема Муссоліні, з боку прихильників президента Польщі, використовуючи різноманітні логічні аргументи та хитромудрі пояснення, лише ускладнюють ситуацію. Також недоречним є твердження, що російська імператриця та італійський диктатор не можуть бути позбавлені Ордена Білого Орла через їхню смерть. По-перше, закон не забороняє цього, а по-друге, в історії вже були прецеденти, такі як позбавлення ордена Virtuti Militari Леоніда Брежнєва, колишнього лідера СРСР.
Україна - це не просто околична земля.
Усередині цих питань криється певний підхід до сприйняття України, який залишається актуальним у польських політичних обговореннях з 90-х років. Цей підхід базується на уявленні, що Польща виконує функцію єдиного містка між Україною та Заходом, вважаючи, що Україні потрібна Польща значно більше, ніж навпаки. Варшава в такому контексті сприймається як захисник Києва в рамках Європейського Союзу та НАТО.
У цій концепції Україна сприймалася як об'єкт міжнародної політики, що могла потрапити під вплив Москви чи Заходу, через Польщу. Проте, внаслідок подій 2014 року, коли відбулася Революція гідності та почалася російсько-українська війна, ситуація докорінно змінилася. Російська інвазія в 2022 році ще більше прискорила процес здобуття Україною суверенітету.
Парадоксально, але саме війна зробила Україну однією з найважливіших держав Східної Європи. Наразі Україна має найбільшу сухопутну армію на континенті, якщо не брати до уваги Росію. Київ налагодив прямі відносини з Берліном, Парижем, Лондоном і Вашингтоном. Більше того, Україна вміє протистояти партнерам там, де ті переступають її межі, як це було у випадку тиску з боку Дональда Трампа.
Наразі Україну розглядають як партнера майже всі європейські держави, а також впливові геополітичні гравці з інших континентів. Здатність України понад рік протистояти російській агресії без фінансової та матеріально-технічної підтримки з боку США, а також нарощувати власні спроможності щодо завдання ударів по Росії у глибині її території в одних викликає повагу й визнання, а в інших, як засвідчує стан польської публічної дискусії, - заздрість і побоювання.
Влітку 2023 року в експертних колах, що займаються військовими питаннями, все частіше звучали думки про те, що "Україна перевершує свої можливості". Це стосувалося країни, яка успішно відбивала атаки російських військ і вже пережила першу зиму під ударами, які знищували енергетичну інфраструктуру. У цій складній ситуації українці почали активно розширювати свою присутність в Африці та на Близькому Сході, намагаючись протидіяти російському впливу в цих регіонах.
Цього року виник новий контекст, оскільки Україна почала регулярно наносити удари по території Росії, що призвело до енергетичної кризи в цій країні. Захід був шокований також операцією "Павутина", яка відбулася 1 червня 2025 року та завдала значних втрат російській стратегічній авіації, що входить до складу ядерної тріади. У червні 2026 року Україна висунула семиденний ультиматум своєму союзнику Кремля - Білорусі. Наприкінці цього терміну Олександр Лукашенко, ймовірно, наказав відключити передавачі, які підтримували російські авіаудари по Україні, і публічно заявив російському послу, що не дозволить втягнути свою країну у війну проти Києва. Ці дії, здійснені без узгодження із західними партнерами, ще більше підкреслюють суб'єктність України та зміцнюють її політичні позиції.
Серед деяких польських політиків та аналітиків виникають занепокоєння, що Україна прагне забрати у Польщі звання "лідера Міжмор'я / Середньо-Східної Європи". Однак, навіть якщо це справді так, це звання більше є риторичною вигадкою, ніж реальністю.
Використання історичних тем у польських виборах, а також риторики про "невдячність українців" чи нібито змову між Німеччиною та Україною, викликає у багатьох українських політиків занепокоєння щодо стабільності Польщі як сусіда. Погрози щодо можливих блокад на кордоні або обмежень на транзит озброєнь для Збройних Сил України викликають у простих українців обурення. Важко зрозуміти, який сенс і який результат мають такі погрози, адже українське суспільство витримало не одну зиму під напруженим російським вогнем. Чи може в такому випадку польський шантаж, що стосується реконструкції аеропорту під Жешувом, справді зламати його? Це, принаймні, виглядає як наївне припущення.
Відсутність стратегічного бачення
У польському обговоренні можна виявити парадокс, який стає все більш очевидним. З одного боку, багато політиків підкреслюють стратегічну важливість України. Вона повинна слугувати буфером між Польщею та російською загрозою, утримуючи на своїй території військові ресурси Кремля, а також виступати важливим ринком для польських товарів і простором для розширення польського бізнесу. З іншого боку, частина політичної еліти діє так, ніби сподівається на повний крах Української держави. Це веде до висновку, що немає сенсу прагнути до добрих відносин із Києвом, планувати довгострокову співпрацю або дотримуватися укладених угод.
Це призводить до відсутності чіткої стратегії. У публічних дебатах Польщі одночасно існують суперечливі погляди на ті ж самі питання. Наприклад, в економічній сфері поширюються заяви про нібито величезну загрозу, яку Україні становить польському сільському господарству. Це підтверджують, зокрема, висловлювання Пьотра Згожельського з Польської народної партії, які містять значно перебільшені твердження про повне спустошення країни на Дніпрі та низьку якість продукції українського сільського господарства. Схожа ситуація спостерігається і в оцінці реальних можливостей української армії. З одного боку, в соціальних мережах можна почути зневажливі оцінки, що применшують здатність Збройних Сил України, а з іншого - з’являються заяви про те, що Україна нібито загрожує Польщі війною.
Не можна також приховати, що провідні польські політичні сили часто поступалися місцем у дискусії про Україну радикальним колам, а також алгоритмам соціальних мереж, які підігрівають сильно негативні емоції. До речі, за частину цієї антиукраїнської діяльності в інтернеті відповідають російські спецслужби. Це призвело до створення антиукраїнського наративу з величезним охопленням, а отже, до формування поглядів значної частини польського суспільства, що в кінцевому підсумку впливає також на електорат політичних партій мейнстріму.
З іншого боку, доцільно запитати самого Зеленського та його команду про їхнє бачення майбутніх відносин України з Польщею. Незважаючи на наміри, очевидно, що погодження президента України на надання спеціальному підрозділу назви "Героїв УПА" призведе до суперечок у стосунках між двома країнами.
Кожна чергова суперечка щодо УПА - це не лише суперечка про історію. Насамперед це випробування нашої здатності зрозуміти, що Україна вже не є об'єктом політики інших держав. Вона є самостійним і впевненим гравцем, який керується власними національними інтересами, а насамперед - державою, що намагається вижити у війні з регіональною ядерною потугою. На жаль, як це вже бувало в історії, найбільшу вигоду з усього цього скандалу отримує Кремль. У нас залишається запитання: чи знайдуть у собі волю польські й українські керівники, щоб вийти із цього глухого кута?
Переклад з польської мови.
Цей матеріал був опублікований в рамках співпраці між ZAXID.NET та польським виданням Nowa Europa Wschodnia.
Унікальна назва статті: Україна вийшла за межі польських уявлень.
