Україна не має права формувати своє майбутнє, виходячи з бажань Путіна.
Справжній мир не настане, коли Москва оголосить про припинення вогню. Він виникне в той момент, коли Москва усвідомить, що війна більше не дозволяє їй диктувати, яким шляхом піде Україна.
Геополітичне майбутнє України повинно грунтуватися на принципах міжнародного права та її власній активності в міжнародних справах, а не на ресурсних можливостях Російської Федерації, яка веде війну на виснаження. Цей виклик має вирішальне значення для стабільності глобальної системи стримування, адже його наслідки сформують основи міжнародних відносин на багато років уперед, незважаючи на поточні події на фронті.
Адже йдеться про те, хто має право визначати стратегічний курс України, сама Україна як суверенна держава чи московський режим, який намагається нав'язати Києву власне бачення майбутнього силою зброї. Навколо цього питання сьогодні має формуватися не лише українська дипломатія, а й нова європейська система безпеки.
Безсумнівно, що агресія Росії щодо України з самого початку не зводилася лише до боротьби за певні території. Хоча територіальний аспект конфлікту має величезне значення для Путіна, він не є єдиним політичним контекстом цієї війни.
Кремль має на меті значно більше: обмежити суверенне право України самостійно формувати свою зовнішню політику, систему безпеки, економічну модель і цивілізаційний вибір. У цьому контексті ракети, дрони, танки, окупація територій, енергетичний шантаж та військовий тиск виступають як інструменти єдиної більшої стратегії – зберегти за Російською Федерацією можливість впливати на ключові рішення української держави.
Тому головне стратегічне завдання для України зараз не лише, як вистояти у війні. Воно полягає в тому, як позбавити Москву можливості використовувати силу для визначення українського майбутнього. Це набагато складніше завдання, ніж домогтися припинення вогню, але саме воно відрізняє стійкий мир від чергової паузи між двома фазами війни.
Зупинка бойових дій сама по собі не є свідченням закінчення російської політики тиску. Історичний досвід міжнародних конфліктів яскраво показує, що мирні угоди можуть слугувати лише етапом для перегрупування сил, якщо основні причини конфлікту залишаються без вирішення.
Коли після припинення вогню Московія зберігає здатність погрожувати новим вторгненням, блокувати економічний розвиток, дестабілізувати політичну систему або нав'язувати Україні зовнішньополітичні рішення під загрозою застосування сили, то така ситуація не є повноцінним миром. Це лише інша форма війни, менш інтенсивна, але політично не менш небезпечна.
Враховуючи ці обставини, українське сприйняття миру повинно охоплювати набагато ширше поняття, ніж просто формула "Росія перестала стріляти". Мир має означати таку безпекову архітектуру, яка унеможливлює для Москви використання її військової переваги, ракетних запасів або загрози нового вторгнення як інструментів політичного домінування над Україною. Іншими словами, істинний мир полягає не лише в припиненні вогню, а в забезпеченні відсутності можливості повернення до політики сили як ефективного методу вирішення українських питань.
У цьому контексті принципово важливо розділяти поняття "припинення війни" і "припинення російської можливості вести війну проти України". Перше може бути досягнуте політичною домовленістю. Друге потребує довгострокової трансформації всієї системи української та європейської безпеки. Україна повинна стати державою, напад на яку не відкриває агресору політичного вікна можливостей, а створює для нього неприйнятні військові, економічні та політичні наслідки.
З цього випливає основний принцип майбутньої стратегії України: безпека не може базуватися на добрій волі Москви. Україні не слід очікувати, коли кремлівський лідер "зрозуміє свою помилку" в агресії або добровільно відмовиться від зазіхань на суверенітет сусідніх держав.
Державна стратегія повинна базуватися на зовсім іншому принципі: Росія не повинна мати можливості нав'язувати Україні свої рішення, навіть якщо в Кремлі знову з'явиться спокуса це реалізувати.
А це означає, що майбутня українська безпека повинна спиратися на три взаємопов'язані компоненти - власну військову спроможність України, довгострокову підтримку її союзників та інституційну інтеграцію України в європейський безпековий простір.
Жоден з цих елементів не може функціонувати в ізоляції. Власна армія без надійних стратегічних партнерів зазнає постійного тиску з боку значно сильніших держав. Зовнішні гарантії без потужної оборонної системи в Україні можуть виявитися недостатньо ефективними. Водночас політична інтеграція без реальної військової та економічної стабільності буде ненадійною.
Україна повинна зосередитися не тільки на тому, щоб витримати нові атаки з боку Росії, але й на створенні умов, які зроблять такі агресії стратегічно неефективними. Це передбачає розвиток оборонно-промислового комплексу, систем протиповітряної та протиракетної оборони, безпілотних технологій, засобів далекобійного стримування, кібернетичних можливостей, розвідувальної діяльності, захищених енергетичних мереж та надійної критичної інфраструктури.
Адже сучасне стримування це не тільки кількість військових і танків. Це здатність держави швидко відновлюватися після удару, продовжувати функціонувати під час війни й переконувати потенційного агресора, що ціна нового нападу буде для нього неприйнятною.
Проте питання безпеки України не може бути розглянуте як виключно внутрішня проблема. Якщо Росія має можливість силою визначати майбутнє України, це свідчить про те, що силова політика фактично переважає над міжнародним правом в самому серці Європи. У такій обстановці під загрозою опиняється не лише Україна, але й основоположний принцип, згідно з яким кордони та політичний статус європейських країн не можуть змінюватися шляхом силових дій.
Отже, питання майбутнього України стає водночас і питанням майбутнього Європи. Після цієї війни європейська безпека не може повернутися до старих принципів, які передбачали, що економічна взаємозалежність сама по собі зупинить Росію, а дипломатичний діалог зможе контролювати її ревізіоністські прагнення. Ця модель виявилася неефективною. Нова європейська система безпеки повинна ґрунтуватися на необхідності стримування, готовності до оборони, технологічній перевазі та швидкій реакції на загрози.
У цьому контексті потужна Україна не є загрозою для безпеки Європи, а навпаки, становить один із її основних компонентів. Збройні сили України, оборонна промисловість, досвід боротьби з російською агресією та здатність суспільства до мобілізації вважаються стратегічними активами для всієї Європи. Україні слід перейти від статусу країни, яку Європа підтримує в обороні, до ролі одного з основних виробників європейської безпеки.
Водночас Україні варто уникати небезпечної ілюзії, що тільки військова перемога автоматично вирішить усі стратегічні виклики. Завершення війни відбувається не лише на фронті. Формування майбутнього залежить також від економічної стабільності, ефективності державних інститутів, дотримання верховенства права, боротьби з корупцією, розвитку людського потенціалу, повернення громадян, модернізації країни та її інтеграції в європейські структури. Сильна держава — це не лише та, що може вести війни, але й така, яку важко зламати в політичному, економічному та соціальному аспектах.
Отже, основною реакцією на російську стратегію повинно стати не безкінечне очікування нових атак, а активне посилення українських позицій. Якщо мета Москви полягає у підтримці постійної невизначеності щодо України, то адекватною відповіддю з боку Києва має стати чітке і рішуче визначення власного геополітичного курсу.
Якщо Кремль має намір утримувати Україну в стані невизначеності між війною та миром, то Україні потрібно посилити свою інтеграцію з Європою. У відповідь на спроби Росії зберегти контроль над українськими рішеннями, Україні слід створити таку архітектуру міжнародних відносин, де російське вето буде неможливим.
Це є ключовим завданням для дипломатії. Українські дипломати повинні спілкуватися зі світовою спільнотою не лише акцентуючи на необхідності отримання підтримки у війні, але й підкреслюючи спільні стратегічні інтереси. Україна відстоює не лише свою територіальну цілісність. Вона захищає принцип, згідно з яким жодна потужніша країна не має права визначати зовнішню політику сусіда, формувати його політичну систему або визначати його майбутнє.
Таким чином, всі наступні переговори щодо завершення конфлікту повинні аналізуватися не лише через призму припинення військових дій, але й з точки зору здатності України зберігати незалежність у своїй політиці на довгострокову перспективу. Угода, яка надасть Україні формальний суверенітет, проте водночас дозволить Росії продовжувати шантаж, не є вирішенням проблеми. Вона лише відсуває її на майбутнє.
Справжній мир має відповісти на просте, але фундаментальне питання: що станеться, якщо Росія через кілька років знову вирішить, що Україна повинна змінити свій політичний курс? Якщо відповідь полягає в тому, що Україна знову залишиться сам на сам із загрозою вторгнення, то нинішній конфлікт насправді не буде завершений.
Коли Україна здобуде необхідну власну оборонну потужність, стабільні міжнародні зв'язки, інтегровану економіку та визначене місце в європейській системі безпеки, тоді війна перестане бути засобом формування її майбутнього.
Основна стратегічна різниця між миром і паузою полягає в тому, що пауза надає сторонам можливість для роздумів, тоді як мир трансформує баланс сил. Пауза може бути обірвана новим ударом, але справжній мир робить застосування сили безглуздим, адже жодна ракета більше не матиме влади над умовами.
Україна не повинна формувати своє майбутнє, орієнтуючись на бажання Путіна. Їй слід зосередитися на бажаннях українського народу та визначити, які інституції можуть забезпечити реалізацію цього вибору.
Це не заперечує необхідності переговорів із Росією. Навпаки, сильна позиція на переговорах виникає тоді, коли інша сторона розуміє: відмова від компромісу не дає їй можливості повернутися до ефективного військового примусу.
Зрештою, стратегічна мета України повинна бути викладена якомога ясніше: Росія може мати свої інтереси, армію, зовнішньополітичні цілі та власне сприйняття світу, але їй не слід мати змогу нав'язувати Україні своє майбутнє через силу.
Це і є справжня суть українського суверенітету. Це не лише можливість мати національний прапор, кордони та державні структури, а й здатність вільно обирати свій власний історичний шлях. Якщо після війни Україні вдасться зберегти цю можливість, тоді всі її жертви не будуть даремними, і основна політична мета, яку Росія ставила перед собою, буде повністю нівельована.
Майбутнє України не повинно залежати від дальності російських ракет, кількості окупованих територій або політичних амбіцій Кремля щодо продовження конфлікту. Воно має формуватися на основі здатності українського суспільства, держави та її партнерів забезпечити незворотність суверенного вибору України. Лише тоді Росія втратить найважливіший інструмент своєї агресивної політики — можливість впливати на думки світу та самої України, переконуючи, що її майбутнє визначається рішеннями Москви.
Справжнє та стійке мирне врегулювання не може бути зведене лише до декларативної відмови Росії від військових дій. Суть реального миру полягає в тому, щоб Москва повністю втратила можливість військовим шляхом впливати на геополітичний курс України. Вибір України та її європейських партнерів повинен зосередитися на позбавленні Кремля важелів силового тиску, що стане основним пріоритетом для довгострокової стратегії.
