Трамп у конфронтації з Папою Левом.

Фото: EPA/UPG Папа Лев XIV проголошує своє послання Urbi et Orbi в день Великодня на площі Святого Петра у Ватикані, 5 квітня 2026 року. Urbi et Orbi (з латинської – "Місту (Риму) та світу") – це найпрестижніше папське благословення та звернення в Римсько-католицькій церкві. Папа виголошує його з центральної лоджії базиліки Святого Петра двічі на рік: на Різдво і Великдень, а також під час інтронізації.

Іронічність даної ситуації виявляється в тому, що це не просто політична дискусія, а й не лише дипломатичний спір. Це давня історія, яку людство переживає вже протягом двох тисячоліть. Її можна звести до короткого висловлювання, яке часто повторювали богослови та історики християнства: Цезар проти Агнця. У цій формулі прихована дивовижна закономірність історії: Цезар завжди виглядає більш могутнім, але чомусь врешті-решт зазнає поразки.

Історія Заходу пам'ятає ще один момент, який сформував його обличчя. Особливо визначальним став конфлікт XI-XII століть між папою Римським Григорій VII та імператором Священної Римської імперії Генріх IV, відомий як Боротьба за інвеституру. Це протистояння було не просто зіткненням особистих амбіцій двох правителів. Воно стало історичним моментом, коли в західному християнському світі вперше чітко сформувалося усвідомлення існування двох окремих влад -- духовної, яку уособлювала церква, і світської, яку представляв імператор. Це протистояння не поділило світ на переможців і переможених. Воно поділило його на обов'язки.

Політики покликані думати про безпеку держави, про порядок, про рішення, які іноді потребують сили. І в цьому немає нічого ганебного. Держава існує саме для того, щоб захищати своїх громадян. Апостол Павло ще у Посланні до Римлян писав: "Бо не даремно він носить меч: він Божий слуга, месник на покарання злочинця" (Рим. 13:4).

Але церква має іншу місію. Вона не покликана перемагати ворогів. Вона покликана нагадувати про межі перемоги. Саме тому першому Папі було сказано слова, які стали фундаментом християнської традиції: "Поклади меч свій у піхви, бо всі, хто взяли меч, від меча загинуть" (Мт. 26:52).

Америка та Папа: побоювання щодо впливу

Історія відносин між Ватиканом і Сполученими Штатами завжди була складною. Це не союз, який виник природно. Це союз, який формувався повільно -- майже з підозрою.

Країна, сформована з релігійних дисидентів та переслідуваних спільнот, тривалий час ставилася до Папи з обережністю. Принцип відокремлення Церкви від держави, закладений засновниками, забезпечував не лише свободу віросповідання, а й захищав саму державу від можливого впливу духовної влади, а віру — від ризику перетворення на інструмент політичних цілей.

Саме тому протягом тривалого часу відносини між Білим домом і Ватиканом залишалися стриманими і навіть холодними. Для багатьох американців Папа залишався не лише духовним лідером, а й символом зовнішньої влади, яка теоретично могла втручатися у внутрішні справи держави.

Зображення: Національні архіви США. Інавгураційна адреса 35-го президента США Джона Кеннеді, виголошена 20 січня 1961 року.

Цей страх став особливо очевидним у 1960 році, коли президентом Сполучених Штатів уперше було обрано католика -- Джона Кеннеді. У своїй знаменитій промові в Х'юстоні він сформулював принцип, який став програмним для американської демократії: він вірить у таку Америку, де жоден церковний діяч не диктує політику державі, а жоден політик не використовує віру як інструмент влади.

Це була не відмова від віри. Це була спроба захистити її від політики. Саме тому Кеннеді доводилося постійно повторювати просту, але принципову формулу: він -- президент, а вже потім католик.

Історія показала, що цей баланс можливий. Під час Карибської кризи, коли світ стояв за крок до ядерної війни, дипломатичні канали Святого Престолу стали одним із факторів, що допоміг знизити напругу між великими державами. Ватикан не керував арміями і не віддавав наказів. Він робив те, що може робити лише духовна влада -- нагадував політикам про відповідальність за життя людей. Саме тоді стало зрозуміло: Ватикан може бути не лише моральним голосом, а й дипломатичним союзником.

Яскравим прикладом такого альянсу є взаємодія президента Рональда Рейгана та Папи Івана Павла ІІ. У період, коли світ все ще перебував під впливом холодної війни, вони обидва характеризували Радянський Союз як "імперію зла" - не просто як політичний слоган, а як етичну оцінку системи, побудованої на страху та обмані.

Їхня співпраця не була змовою і не була альянсом влади. Вона була прикладом того, як духовний голос і політична рішучість можуть діяти разом, не підміняючи один одного. Рейган відповідав за силу держави. Папа -- за силу совісті.

Цей альянс став одним з важливих чинників, які сприяли швидкому занепаду комуністичного режиму в Східній Європі. Однак результатом цього стала не лише перемога в холодній війні. У 1984 році Сполучені Штати і Ватикан вперше в історії створили повноцінні дипломатичні зв'язки та відкрили свої посольства.

Фото: Радіо Свобода Рональд Рейган під час зустрічі з Папою Іваном Павлом ІІ в Майямі, 1987 рік

Цей досвід ілюструє ключовий аспект сучасної політики. Ватикан має можливість налагоджувати співпрацю з найбільш потужними державами світу, але тільки в тому випадку, якщо така співпраця ґрунтується не на страху, а на етичних принципах.

Коли стіни починають говорити.

Сучасний конфлікт між президентом США та Папою Римським має свої корені в минулому. 17 лютого 2016 року, повертаючись з Мексики, Папа Франциск висловився щодо коментарів тодішнього кандидата в президенти США про будівництво стіни на кордоні, сказавши слова, які швидко розійшлися по всьому світу: "Той, хто думає лише про зведення стін, де б вони не знаходилися, а не будує мости, не є істинним християнином". Він додав, щоб уникнути політичних трактувань: "Я не маю наміру втручатися у вибори. Я лише стверджую, що така позиція не відповідає християнським принципам".

Це була не політична заява і не підтримка опонентів. Це була проповідь -- проста і незручна. Проповідь, яка нагадувала, що моральна мова не завжди збігається з мовою політичної доцільності.

Відповідь прийшла швидко. Всього через кілька днів кандидат висловився словесно, яке більше нагадувало політичний гасло, ніж обґрунтування: "Якби ІДІЛ здійснив напад на Ватикан, Папа лише звертався б до Бога з молитвою, сподіваючись, що президентом буде Дональд Трамп".

Изображение: EPA/UPG Президент Соединенных Штатов Дональд Трамп.

Саме тоді вперше відкрито прозвучала напруга між двома ролями, які Захід століттями намагався тримати в рівновазі. І це був не поодинокий випадок. Уже під час наступних кампаній релігійна риторика стала важливою частиною політичного стилю Дональда Трампа. Він дедалі частіше звертався до біблійної символіки, позиціонував себе як захисника християнської цивілізації, обіцяв "повернути Бога в публічний простір" і дедалі сміливіше заходив у сферу моральних суджень, які традиційно належать не державі, а церкві.

Пік цієї тенденції настав, коли Трамп здійснив крок, що викликав значний резонанс у релігійних колах. У 2024 році він оголосив про продаж своєї версії Біблії під назвою "God Bless the USA Bible", в якій поєднуються Святе Письмо з Конституцією, Декларацією незалежності та іншими ключовими політичними документами США. Для одних це стало проявом патріотизму, тоді як інші вбачали в цьому сигнал про те, що межі між релігією і політикою починають стиратися.

Image source: christianity.com

Після здобуття перемоги на виборах у 2016 році відбулася тимчасова зміна обставин. У Ватикані відбулася особиста зустріч, під час якої розмова набула більш стриманого тону — навіть найвідважніші політики мимоволі знижують голос під величними фресками Мікеланджело. Однак напруга залишалася, просто вона змістилася з рівня висловлювань на рівень ролей.

Саме тому сьогоднішнє публічне протистояння між президентом і Папою не є першим. Його витоки сягають конфлікту між Дональдом Трампом і Папою Франциском у 2016 році -- конфлікту, який тоді здавався епізодом передвиборчої кампанії, але згодом виявився симптомом глибшої тенденції.

Йдеться не про особисті характери і не про політичні симпатії. Йдеться про межі ролей. Про те, чи може політика користуватися мовою віри, не перетворюючи її на інструмент влади. І чи може церква мовчати, коли віра починає служити політичним цілям, нехтуючи мораллю і забуваючи про милосердя.

Коли етика набирає політичних обертів

Інтерес до Ватикану та вплив Католицької Церкви знову збільшився на тлі нової виборчої кампанії, в якій ключові ролі у команді президента зайняли відкриті католики. Особливу увагу привернула зустріч віце-президента Джей Ді Венса з Папою Франциском у день Великодня, адже саме він став останнім політиком, якого понтифік прийняв перед своєю смертю. Вже наступного дня Папа залишив цей світ.

Фото: Vatican News Віце-президент США Джей Ді Венс і Папа Римський Франциск зустрілися у Ватикані у Великодню неділю, 20 квітня 2025.

З огляду на фізичний стан Франциска, який нещодавно повернувся до Ватикану після тривалої терапії, важко не помітити особливе значення цього жесту. Це не була звичайна протокольна зустріч. Це була спроба підтримати діалог з новою адміністрацією, навіть коли сили людини вже почали знижуватися.

Саме у Ватикані, під час прощання з Папою Франциском, відбулася важлива зустріч між президентами України та Сполучених Штатів. Ця подія стала новим етапом у їхніх відносинах. Історія іронічно склалася так, що священне місце для молитви перетворилося на арену для політичних дискусій — хоча й тихих, що лунали під сводами віри.

Зображення: EPA/UPG Глава України Володимир Зеленський і президент США Дональд Трамп на зустрічі у Ватикані, 26 квітня 2025 року.

Окремим епізодом, який багато хто сприйняв не як курйоз, а як симптом, стала публічна заява президента під час конклаву про те, що було б добре, якби новий Папа був американцем. Ще більший резонанс викликала інша подія -- публікація зображення президента в образі Папи Римського, яка швидко поширилася в інформаційному просторі і стала предметом дискусій у медіа і церковному середовищі. Для одних це був гумор і політичний тролінг. Для інших -- символічне втручання в процес, який у католицькій традиції вважається не політичною процедурою, а духовним актом.

Трамп, Папа та Антихрист

Саме з цієї причини цей випадок варто оцінювати в більш широкому контексті, ніж лише як інформаційний скандал. Тут мова йде не лише про етикет або стиль поведінки. Основною темою є концепція суверенітету. Ватикан є не тільки державою, але й інституцією, чий авторитет формується завдяки незалежності від глобальних політичних впливів.

Конклав дійсно обрав американець, але, ймовірно, найменш зручного для Білого дому. Цей місіонер, що провів більшу частину свого служіння в Латинській Америці, мав глибоке розуміння життя бідних та біженців. Як духовний син Святого Августина, він вирішив розпочати свій понтифікат не з політичних заяв, а із заклику до миру. У своїй першій промові перед курією новий Папа задав тон своєму понтифікату словами, які на той момент звучали як богословські роздуми, а нині сприймаються як антиполітична програма. Він акцентував увагу на тому, що сучасне розуміння Христа часто є неоднозначним, проте церква повинна залишатися вірною Євангелію.

Зображення: EPA/UPG Прихильники США святкують під час оголошення імені нового понтифіка на площі Святого Петра після вибору Папи Лева XIV, Ватикан, 8 травня 2025 року. Дебати щодо меж влади: Сполучені Штати та Ватикан.

Довгий час напруженість між адміністрацією президента і Католицькою Церквою залишалася майже непомітною для широкого загалу. Вона не проявлялася у відкритих конфліктах, але її можна було відчитати між рядками -- у заявах, у жестах, у мовчанні.

Імена і долі. Про що говорить ім'я папи Лева XIV?

Першим сигналом стала позиція американських єпископів. Конференція католицьких єпископів США не раз висловлювала стурбованість щодо міграційної політики, підкреслюючи простий принцип: держава має право контролювати свої кордони, але не повинна жертвувати людською гідністю. Це не було виступом проти влади, а скоріше нагадуванням про межі, які визначаються не лише законами, а й моральними цінностями.

Заява військового архієпископства США викликала значний резонанс на фоні обговорень щодо можливого застосування сили в Гренландії — регіоні, що раптово перетворився на не лише географічну, а й етичну проблему. Архієпископ Тімоті Пол Броліо, що представляє інтереси американських військових, нагадав про принцип, сформульований після Нюрнберзького процесу: військовий зобов'язаний служити своїй країні, але водночас не має права ігнорувати власну совість.

Зображення: Військово-морська академія США. Архієпископ Тімоті Броліо здійснює службу в каплиці академії.

Формально це була пастирська настанова. Фактично -- сигнал: навіть у часи геополітичних амбіцій існують межі, які визначаються не картами, а совістю людини.

Саме тому наступний етап напруженості виник в контексті війни. Перед початком конфлікту з Іраном Міністерство оборони США почало створювати моральний наратив війни — наратив, у якому політичні рішення формулювалися в майже богословських термінах. У публічному просторі з'являлися виступи та брифінги, на яких конфлікт описувався як сутичка цивілізацій, історичне протистояння між добром і злом, а іноді — як подія з майже апокаліптичними наслідками.

Особливу увагу викликала роль міністра оборони США Піта Гегсета — політика, якого медіа часто описують як католика з виразними радикальними поглядами. Можливо, саме ці обставини спонукали Папу в його суботньому виступі висловити жорстке зауваження: "Рівновага в людському роді серйозно порушена. У розмовах про смерть навіть згадують святе Ім'я Бога, Бога життя. У такій ситуації зникає спільнота братів і сестер з єдиним..."

Це не було політичним запереченням; це було богословським попередженням. Коли війна починає використовувати мову віри, існує небезпека, що віра перетвориться на знаряддя конфлікту.

Першим відкритим сигналом напруження став жест -- дистанція Папи від урочистостей з нагоди 250-річчя Сполучених Штатів. Це рішення багато медіа трактували як демонстрацію незалежності.

Остаточним же поворотом стала проповідь у суботу 11 квітня та реакція очільника Білого Дому. Здавалося б варто було б не реагувати на слова Трампа, але тут роль відіграли медіа, і поїздка Папи до Африки. Відповідаючи на критику, Папа Лев зазначив у відповіді журналістам: "Я не політик і не хочу вступати з ним у суперечку. Я не думаю, що посланням Євангелія можна зловживати, як це дехто робить. Я й надалі голосно виступаю проти війни... Я не боюся адміністрації Трампа..."

Зображення: EPA/UPG Папа Лев XIV говорить до вірян, стоячи у вікні свого офісу в Апостольському палаці у Ватикані, 6 квітня 2026 року.

Досить тривалий час у суспільстві обговорювалося, яку позицію займуть католицькі прихильники президента. І саме в цей момент віцепрезидент, який відкрито вважає себе практикуючим католиком, наважився дати уроки не лише політичного аналізу, а й теології Папі Римському, звинувачуючи його в нібито непорозумінні принципу справедливої війни. Ця теологія, заснована на працях Святого Августина, який є духовним покровителем Понтифіка, і в якій сучасний Папа є експертом.

Поширення Дональдом Трампом зображення себе в образі Ісуса Христа стало не просто епізодом інформаційної війни, а подією, яка змусила навіть його вчорашніх союзників говорити значно обережніше. Йшлося про згенероване штучним інтелектом зображення, де президент поставав у ролі Христа-цілителя -- того, хто торкається хворого і дарує зцілення. Саме цей образ у християнській традиції пов'язаний не з владою, а з милосердям і спасінням, тому реакція виявилася настільки гострою.

Фото: Truth Social Зображення Дональда Трампа в образі Ісуса, що спричинило скандал

Зокрема, протестантська авторка та журналістка Меган Башем відкрито охарактеризувала таке зображення як "недопустиме богохульство" і висловила сумніви щодо доречності подібних висловлювань від політичного лідера. Консервативний пастор Дуг Вілсон, який раніше проводив служби для військовослужбовців у Пентагоні, також зазначив, що його потішило побачити, скільки віруючих одразу засудили це зображення як неприйнятне.

Після потужної хвилі негативних відгуків, повідомлення було оперативно видалено. Сам Трамп негайно уточнив, що це був лише жарт, що зображення не містило жодного релігійного підтексту і його неправильно зрозуміли.

Між Трампом у ролі Папи та Трампом, зображеним як Христос, минуло близько року — року напруги, обережності і, зрештою, відкритого конфлікту. Цей рік став періодом, коли символи перестали бути іронічними і перетворилися на чіткі заяви.

У той же час, паралельно з цими подіями, Папа Лев XIV здійснює свою подорож по Африці — експедицію, яка все більше набуває не лише релігійного, а й політичного характеру. Саме в цьому віддаленому регіоні, далеко від європейських столиць і американських ЗМІ, проповідь понтифіка починає містити все більше критичних зауважень на адресу політиків та моральних основ їхніх рішень.

Під час свого візиту до Камеруну Папа Франциск відкрито виступив проти світових керівників, які витрачають величезні кошти на війни, зазначивши, що сучасний світ все більше "зазнає руйнувань від нечисленних тиранів". Він також висловив критику на адресу політиків, які використовують релігійні мотиви для обґрунтування військових конфліктів, закликавши до "різкої зміни вектору". Однак він не назвав жодного конкретного лідера на ім'я.

Проте зміст його висловлювань був зрозумілий кожному.

Коли влада починає маніпулювати символами віри, вона неминуче зіткнеться з їхнім істинним значенням. І саме в цьому контексті конфлікт виходить за межі лише США та Ватикану. Адже там, де знаки перетворюються на доводи, завжди постає питання: хто понесе відповідальність за наслідки цих дій.

Зображення: EPA/UPG Україна: коли конфлікт перетворюється на дійсність

У сучасних дебатах щодо Ірану виникає спокуса сприймати його або як виключно агресора, або ж як повністю жертву. Обидві ці точки зору є надто спрощеними для складної реальності. Іран — це країна, яка одночасно зазнає впливу міжнародної системи та сама формує ризики для неї.

Проте український досвід висвітлює нові аспекти ситуації. Для нас Іран — це не просто політичний гравець, а також активний учасник війни. Його роль є суттєвою, не символічною і не опосередкованою. Іран проявляється через надання зброї, технологій та супутніх наслідків. Саме тому сприймати Іран виключно як жертву не дозволяють дві ключові обставини: українська реальність та перспектива його ядерної програми, що перетворює регіональний конфлікт на глобальну загрозу.

І в цьому контексті виникає непросте, проте важливе питання: чи здатен заклик до миру бути ефективним, якщо не бере до уваги справжні ролі учасників конфлікту?

Є давня помилка людства — розпочинати діалог про мир з тих місць, де панує спокій, а не з тих, де вже відчувається біль. Це може створити враження мудрості, але не завжди сприяє справедливості.

Україна стала місцем, де світ уперше побачив нову форму війни. Вона почалася не з декларацій і не з ультиматумів, а з технологій, які перетворилися на зброю. Саме тут стало зрозуміло: конфлікт, який інші ще називали кризою, насправді вже є війною.

Тут стало зрозуміло, що бездіяльність перед злом не здатна його зупинити. Вона лише надає йому більше часу для розквіту. Тому сьогодні важливо говорити про мир не з позиції сили, а з позиції страждання. Не з огляду на страх перед майбутнім, а з усвідомленням відповідальності за теперішній момент.

І в цьому сенсі Україна стала не лише жертвою війни, а й точкою морального орієнтиру для світу, який знову вчиться розрізняти: співчуття і сліпоту, мир і капітуляцію, милосердя і байдужість. Бо мир -- це не відсутність війни.

Світ – це система, де зло не отримує нагороди, а істина не підлягає покаранню.

Саме тому справедливість у світі не виникає там, де її лише оголошують.

Він розпочинається в момент, коли визнають реальність війни.