Тайвань: Чи загрожує війна і які справжні події відбуваються насправді?
Якщо поглянути на обстановку в Тайвані з холодним розумом, можна помітити, що наразі йдеться не про підготовку до збройного конфлікту, а про традиційну політичну боротьбу за долю острова. У цій боротьбі Китай використовує не військову силу, а дипломатичні засоби.
З 7 по 12 квітня 2026 року лідер Гоміньдану, найзначнішої опозиційної партії Тайваню, Чжен Лівень, здійснить візит до Китаю за запрошенням Сі Цзіньпіна. Офіційно це буде партійна зустріч між Комуністичною партією Китаю та Гоміньданом, проте насправді це є складовою частиною великої стратегії Пекіна, спрямованої на посилення свого впливу на Тайвань.
Китай відмовляється спілкуватися з теперішньою тайванською владою, яку вважає прибічниками незалежності, натомість активно взаємодіє з опозиційними силами. Це стало частиною його традиційної стратегії — фокусуватися не на державних інституціях, а на політичних групах, підприємцях та елітах. Щоб усвідомити важливість цього підходу, варто заглибитися в особливості внутрішньої політики Тайваню.
Після виборів 2024 року жодна з політичних партій не змогла здобути більшість. Правляча Демократична прогресивна партія отримала 51 місце з 113, тоді як Гоміньдан має 52 мандати. Тайванська народна партія, яка займає нейтральну позицію між Китаєм і США, володіє ще 8 місцями. Таким чином, нинішня влада на Тайвані функціонує як уряд меншості, а парламент перебуває під контролем опозиції. Китай, враховуючи цю ситуацію, робить акцент не на військових діях, а на політичному переосмисленні балансу сил. Його стратегія ґрунтується на простій ідеї: якщо курс Тайваню можна змінити через вибори, економічні та політичні трансформації — війна втрачає сенс.
Це справді ключовий аспект. Адже війна є для Китаю надто затратним і небезпечним варіантом: - можливість введення санкцій, - загроза конфлікту з США, - негативний вплив на економіку, - перешкоди в торгівлі. Тому Пекін обирає стратегічний підхід: спочатку встановлює економічну залежність, потім налагоджує політичні зв'язки, а згодом поступово змінює громадську думку. По суті, це модель "поступового зближення".
Іншим суттєвим аспектом є оборонний бюджет Тайваню. У країні вже кілька разів виникали труднощі з узгодженням збільшення витрат на армію, зокрема через суперечки, пов'язані з закупівлею американської зброї. Ці проблеми також вигідні Китаю, оскільки підкреслюють внутрішні суперечності в Тайвані.
Проте існує і фактор, який грає проти Пекіна. Соціологічні дослідження останніх років свідчать про те, що більшість населення Тайваню вже не ідентифікує себе як китайці, а вважає себе справжніми тайванцями. Крім того, підтримка ідеї об'єднання з Китаєм залишається на низькому рівні. Це є ключовою проблемою для Китаю.
Отже, нині ми спостерігаємо не стільки підготовку до агресії, скільки боротьбу за виграш часу. Китай застосовує досить зрозумілу стратегічну формулу: якщо Тайвань можна отримати мирним шляхом, то так і буде зроблено. Це передбачає здійснення тиску без переходу до збройного конфлікту, активні політичні комунікації, економічні заохочення, співпрацю з опозиційними силами та вплив на виборчі процеси.
Якщо провести паралель, то це дуже нагадує те, як росія намагалась працювати з Україною до 2014 року -- через політику, економіку і еліти. Тільки Китай діє значно терплячіше.
Отже, основне питання, що постає сьогодні, формулюється не як: чи відбудеться війна за Тайвань, а скоріше: чи зможе Китай змінити політичний напрямок Тайваню настільки, щоб конфлікт виявився зайвим.
На даний момент Пекін орієнтується саме на цю стратегію.
Віктор ЯГУН
