Стратегія, яку Європа все ще не розробила — чому Україні варто взяти на себе цю ініціативу.
Ми звикли говорити про війну мовою фронту: скільки квадратних кілометрів втрачено, де проходить лінія бойового зіткнення сьогодні і чим вона відрізняється від учорашньої. Але ЛБЗ - це насамперед симптом, а не хвороба. Лінія, яка рухається, - це відсутність повного контролю над власною територією, і саме в цьому й полягає природа війни, яка вже перевершила за тривалістю обидві світові війни минулого століття. Питання, яке варто ставити зараз, - не "коли закінчиться війна", а "яку Європу ця війна залишить після себе, і хто буде її архітектором".
Моя теза проста: суб'єктність України і суб'єктність Європи - це не два паралельні процеси, а один і той самий процес. Європа не отримає нової безпекової архітектури, оминаючи Україну. І Україна не отримає повноцінної перемоги, якщо буде чекати цю архітектуру від когось іншого.
Військовий аспект: єдина держава, що здатна забезпечити власну оборону.
Сьогодні Україна є єдиною країною в Європі, яка на практиці демонструє здатність вести та вигравати окремі битви сучасної війни: дронової, гібридної, високотехнологічної та виснажливої. Ця компетенція не є притаманною жодній армії НАТО, навіть найбільшим з них. Вона не піддається купівлі за гроші чи відтворенню через навчання — така майстерність формується виключно в умовах реальних бойових дій.
Тому й закінчення війни не може виглядати як заморожений конфлікт заради збереження статус-кво. Реалістична рамка завершення - капітуляція росії з виплатою репарацій Україні. Але тут криється незручна правда: перемога України і розпад росії потрібні, по суті, тільки самій Україні. Європа й США цього бояться - не тому що симпатизують росії, а тому що не мають плану на "день після" для ядерної держави, яка розвалюється. Звідси - обережність, затягування, компромісні формули. Україні варто це розуміти не як зраду партнерів, а як прогалину в їхній стратегії, яку саме Україна може і повинна заповнити власними пропозиціями.
Поряд з активними бойовими діями розгортається ще одна, гібридна війна, за яку досі ніхто не взяв на себе відповідальність. Більше п'яти тисяч випадків використання дронів над об'єктами в Європі свідчать про те, що це вже не просто окремі випадки провокацій, а частина традиційної війни, яку Європа поки що не бажає визнавати відкрито.
Демографічна ситуація: плата, яку потрібно буде внести після здобуття перемоги.
Стратегія, яка не враховує демографічні фактори, залишається лише теоретичною конструкцією. Одиннадцять мільйонів громадян покинули країну, а ще вісім з половиною мільйонів мешкають на територіях, що перебувають під окупацією. Тринадцять мільйонів пенсіонерів вже сьогодні потребують підтримки. Цілі райони і села опинилися без чоловіків працездатного віку.
Це не питання майбутнього - це питання, яке визначає, наскільки Україна взагалі здатна буде утримати економічну самостійність після перемоги. Будь-яка стратегія, яка не відповідає на питання "хто повернеться, коли і на яких умовах", залишається декларацією.
Демографічні тенденції впливають на здатність України підтримувати свою армію, економіку та політичну незалежність у перспективі 10-15 років. Відсутність стратегії відновлення людських ресурсів може призвести до того, що навіть військова перемога обернеться на стратегічну невдачу.
Економіка: баланс між злиднями та величезними інвестиціями
Економічний шлях України після війни нагадує роздоріжжя, а не просту лінію. Один з можливих напрямків веде до бідності та постійної залежності від зовнішніх фінансових допомог. Інший, навпаки, відкриває можливості для значних інвестицій, відновлення країни та формування нового економічного статусу. Вибір між цими шляхами визначається не лише макроекономічними факторами, а й двома ключовими аспектами: результатами війни та позицією України у переговорах щодо свого майбутнього.
Існує два можливі шляхи розвитку подій. Перший — це бідність та поступове виснаження ресурсів. Другий — значні інвестиції, але тільки в разі перемоги та чіткої позиції України. Інвестори не наважаться вкладати кошти в країну, де лінія фронту нестабільна, а політична ситуація є невизначеною. Економічна незалежність України формується не через отримання грантів, а завдяки контролю над територією, забезпеченню безпеки та встановленню чітких правил гри.
На сьогоднішній день бюджет значною мірою залежить від партнерських субсидій. Питання податкової незалежності — чи може Україна забезпечити пенсійну систему та виконати соціальні зобов'язання самостійно — є не лише фінансовим питанням, а й питанням державного суверенітету. Держава, яка не в змозі забезпечити свої потреби, завжди залишатиметься під впливом зовнішніх рішень, а не контролюватиме власні.
Політика: тріщини в Європі і розкол усередині країни
Ситуація виглядає надзвичайно тривожно. У Франції на сцені політики виступає Ле Пен, в Німеччині активізується AfD, а в урядах Болгарії та Словаччини з'являються проросійські елементи. Водночас в Польщі загострюється антиукраїнська риторика. Усе це створює цілком реалістичний сценарій для формування проросійської фракції в Європейському парламенті. НАТО не демонструє готовності до активних дій, а США поступово зменшують військову присутність у Європі. Безпекова підтримка, на яку раніше можна було покладатися, поступово ослаблюється.
Але намічається розкол і всередині самої України - між тими, хто воював, і тими, хто ні, особливо на рівні регіонів. Ветерани, які повертаються, часто натикаються на опір місцевих еліт, які за роки війни зміцнили власні позиції у тилу. Це та тріщина, яку не видно з Брюсселя чи Вашингтона, але яка може виявитися небезпечнішою за будь-яку зовнішню загрозу, якщо її не визнати і не почати лікувати зараз.
Ось джерело зла та питання, яке визначає структуру світового порядку.
Чи зникне загроза з боку Росії, Ірану та Північної Кореї після завершення активних бойових дій в Україні? Чи залишиться Китай основним суперником для Сполучених Штатів, незважаючи на події в Європі? Від того, як будуть відповіді на ці питання, залежить не лише майбутнє Європи, а й глобальна структура безпеки на багато років уперед.
Ядерний шантаж все частіше стає інструментом, який використовують як Росія, так і, ймовірно, Північна Корея. NATO досі не має однозначної відповіді на питання: чи визнає альянс цей виклик системним, а не просто окремими випадками залякування? Які нові альянси, не обов'язково пов'язані з НАТО, можуть сформуватися у відповідь на таку відсутність готовності?
Перетворення інституцій: НАТО, ЄС та незручна реальність, яку ігнорують.
НАТО виявляє свою нездатність в умовах сучасних конфліктів: безпілотники курсируют над військовими об'єктами, ракети проникають у повітряний простір держав-учасниць, а адекватної реакції не спостерігається.
Сучасна структура НАТО виявилася неефективною у контексті сучасних конфліктів, не через нестачу ресурсів, а через відсутність досвіду та рішучості. Україну не приймають до альянсу, хоча саме її військові можливості визначають нову безпекову реальність у регіоні. Європа вже має країну з бойовим досвідом, якого немає у жодного члена альянсу, але ця країна залишається за межами процесу ухвалення рішень.
Європейський Союз також не проявляє поспіху в питанні членства, усвідомлюючи величезні виклики, що можуть виникнути внаслідок інтеграції України – від економічних аспектів до аграрних проблем. Це не є проявом лицемірства, а скоріше розумним, хоча й непростим рішенням.
З цього випливає логічний висновок: новий військовий союз поза формальним НАТО - не гіпотеза, а ймовірний сценарій. Не заміна альянсу, а відповідь на виклики, яких стара архітектура просто не бачить чи не хоче бачити.
Стійкість як альтернатива демократичним цінностям: новий аспект європейської безпеки.
Ми вступаємо у етап, коли основним критерієм прогресу перестає бути демократичність процесів, а стає стійкість країн. Військові, демографічні, гібридні та енергетичні виклики стають ключовими факторами змін, а не абстрактні принципи, викладені в основоположних угодах.
У цій новій ситуації Україна не може дозволити собі залишатися в режимі очікування. Один із небагатьох реальних інструментів впливу, що є в її розпорядженні, полягає в розробці власної стратегії для Європи, а не лише для себе. Необхідно створити план, який визначає, хто стане учасниками нової коаліції безпеки, окреслює перспективи нових військових альянсів і їхні місця для країн, готових інвестувати в стабільність, а не лише говорити про це.
Суб'єктність не дають - її беруть, формулюючи порядок денний раніше за інших. І якщо Україна не запропонує цю стратегію першою, її запропонує хтось інший - можливо, без урахування українських інтересів.
Стійкість стала ключовою цінністю в процесах розвитку Європи сьогодні. Виклики, що постають, виступають основним стимулом для трансформацій. В цій ситуації Україна не повинна залишатися пасивним гравцем у чужих іграх. Їй необхідно зайняти проактивну позицію.
Не чекати, поки Брюссель, Берлін чи Вашингтон "дозволять". Формувати коло майбутніх учасників нової коаліції: країни, які вже розуміють російську загрозу; країни, яким потрібні українські технології; країни, для яких статус-кво означає повільну капітуляцію.
Якщо Україна визнає свою силу - у військовій, технологічній та політичній сферах - вона перестане шукати місце в чужих структурах. Натомість ці структури почнуть формуватися навколо неї.
© Денис Богуш, 2026
Блог автора - матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
