Справa Дубневича: як формують обвинувачення без наявності доказової бази.
адвокат, відзначений званням заслуженого юриста України
Обвинувальний акт у кримінальному процесі не є вироком чи доказом вини, а виконує лише функцію визначення рамок обвинувачення. Відповідно до вимог статті 291 КПК України, він повинен містити опис фактичних обставин, що підтверджуються відповідними доказами, які знаходяться в матеріалах справи. Однак у практиці органів досудового розслідування існує тенденція розглядати сам факт підготовки обвинувального акта як свідчення доведеності вини. Такий підхід перетворює акт з процесуального документа на інструмент формування громадської думки та може призвести до підміни презумпції невинуватості припущеннями обвинувачення.
Обвинувальний акт в рамках кримінального провадження є підсумковим документом досудового слідства, але його основна мета полягає не в доведенні вини особи, а в чіткому формулюванні обвинувачення. Цей документ готується слідчим і затверджується прокурором, його зміст визначає рамки судового розгляду. Таким чином, суд розглядає не всі матеріали, зібрані під час слідства, а лише ті факти, які були зафіксовані в обвинувальному акті. Це підкреслює важливість якості цього процесуального документа.
Список інформації, що має бути включений до обвинувального акту, чітко окреслений у статті 291 Кримінального процесуального кодексу України. Серед основних елементів — опис фактичних обставин злочину, які прокурор вважає доведеними, правова кваліфікація злочину з посиланням на відповідні законодавчі норми та статті (частини статей) закону України про кримінальну відповідальність, формулювання обвинувачення, а також дані про потерпілого і розмір завданої шкоди.
Відповідно до статті 290 Кримінального процесуального кодексу, після того як обвинувачення визнає, що зібрані під час досудового розслідування докази є достатніми для підготовки обвинувального акта та завершення досудового етапу, на нього покладається обов'язок повністю розкрити матеріали цього розслідування стороні захисту.
Система цих вимог спрямована на те, щоб виключити можливість складання обвинувального акту на основі припущень або суб'єктивних оцінок. Опис має базуватися на фактичних обставинах, які підтверджуються належними та допустимими доказами; в іншому випадку, про обґрунтованість обвинувачення не може йтися.
Отже, відповідно до законодавства, обвинувальний акт є стислим викладом встановлених фактів, які слугують основою для судового аналізу обґрунтованості висунутого обвинувачення.
Проте на практиці, коли закриття справи до складання обвинувального акта та його передачі до суду сприймається як провал для органу розслідування, сторона обвинувачення часто заповнює існуючий вакуум доказів риторичними формулами. Ці узагальнені висловлювання вміло створюють ілюзію наявності доказової бази, хоча насправді вони є лише її симуляцією.
Саме таку практику можна спостерігати у так званій "газовій справі" проти народного депутата Ярослава Дубневича, де правоохоронці назбирали більше 300 томів, але обґрунтованість обвинувачення викликає сумніви.
У "газовій справі" проти народного депутата Ярослава Дубневича обвинувальний акт характеризується значною деталізацією опису організації масштабної схеми. Слідство кваліфікує дії обвинуваченого як організацію (ч. 3 ст. 27 КК) заволодіння природним газом в особливо великих розмірах (ч. 5 ст. 191 КК) та легалізацію доходів, одержаних злочинним шляхом (ч. 3 ст. 209 КК).
Згідно з версією обвинувачення, компанії, що управляли двома теплоелектроцентралями у Львівській області, щорічно подавали недостовірну інформацію до НКРЕКП. Це призводило до встановлення занижених газових тарифів для виробництва теплової енергії і до завищення обсягів газу в контрактах з НАК "Нафтогаз України" порівняно з реальними потребами. Частина отриманого газу використовувалася для виробництва електроенергії, яку продавали на ринку за вищими цінами. Слідство вважає, що через створення такої документальної видимості державі, зокрема НАК "Нафтогаз України", було завдано збитків на суму понад 2,2 млрд грн внаслідок неправомірного використання природного газу на користь підприємств-власників ТЕЦ.
Для підтвердження звинувачень у справі, документ містить детальні схеми "бізнес-групи", описує зв'язки між підприємствами та наводить приклади використання іноземних юридичних механізмів, зокрема трастових структур на Кіпрі, які служили прикриттям для діяльності Дубневича стосовно активів. Обвинувачення стверджує, що управління бізнес-об'єднанням відбувалося саме з приймальні народного депутата, а Дубневич, незважаючи на формальну відмову від частки в бізнесі після обрання до парламенту, залишався де-факто лідером групи, отримуючи інформацію про фінансові потоки та визначаючи напрями їх використання.
Одночасно така конструкція сюжету в основному базується на описових реконструкціях та логічних припущеннях, а не на безпосередніх доказах конкретних дій обвинувачуваної особи. Структура обвинувального акта не спирається на тверді факти, а зводиться до ненадійних описових реконструкцій та логічних допущень, які лише створюють ілюзію обґрунтованості. Присутність загальних формулювань, таких як "делегування повноважень", "визначення механізму" чи "фактичне керівництво", без документальних підтверджень не може вважатися достатньою для допустимості доказів. Відсутність протоколів допитів із чіткими вказівками, електронного листування або підписаних документів вказує на те, що реконструкція подій не підтримується фактичними джерелами інформації, що, у свою чергу, суперечить вимогам статті 291 КПК України.
Таким чином, обвинувальний акт оперує категоріями, що створюють загальну картину масштабної організованої схеми, однак не містять належних індивідуалізованих доказів участі кола конкретних осіб і зокрема Дубневича.
Це може викликати небезпеку заміни предмета доказування описовими елементами ("narrativisation") замість фактично підтверджених даних, що суперечить як нормам національного процесуального законодавства, так і вимогам стандарту "поза розумними сумнівами", закріпленого в практиці Європейського суду з прав людини.
Однією з основних недоліків досліджуваного обвинувального документа є застосування логічної помилки non sequitur ("не слідує"), коли на підставі загальних фактів корпоративного впливу робиться висновок про організацію злочинної діяльності.
Так, у тексті обвинувального акта фігурують формулювання на зразок "делегував повноваження", "делегував управління" "визначав загальний механізм", "залишався фактичним керівником", "маскував здійснення управлінської діяльності". Зрештою слідство робить висновок, що "Дубневич Я.В. не просто організовував вчинення злочину, а виступав його ключовим ініціатором та стратегом, контролюючи кожен етап реалізації злочинної схеми". Ці фрази виконують функцію опису ролей обвинуваченого, що необхідно для кваліфікації за ст. 27 КК України (співучасть). Однак вони не підкріплені документальними чи процесуально зафіксованими доказами. Відсутні як протоколи свідчень, де зафіксовані прямі розпорядження, так і електронне листування чи управлінські документи, що свідчать про його участь у конкретних діях.
В результаті, доказова структура має формальний характер. Обвинувачення спирається на загальний вплив політичної особи на бізнес-середовище та робить автоматизований висновок щодо організації злочину. Такий висновок не відповідає вимогам статті 91 КПК України, що визначає обставини, які повинні бути доведені у кримінальному процесі, і не відповідає критерію доказовості "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt), який затверджений практикою Європейського суду з прав людини (справи Козинець проти України від 06.12.2007 (заява №75520/01) та Сергій Савенко проти України від 24.10.2013 (заява №59731/09)).
Отже, у рамках кримінального процесу силогізм "контролював -- отже, організував" є не лише помилковим, але й являє собою класичний приклад non sequitur — інтелектуальної пастки, що замінює необхідність встановлення причинно-наслідкових зв'язків зручною презумпцією вини. Особливу небезпеку така логіка має, коли вона застосовується у підсумкових процесуальних документах, які визначають межі судового розгляду. Подібні конструкції, перенесені у сферу доказування, не тільки знижують обґрунтованість звинувачень, але й можуть призвести до фактичного змішування правових категорій з припущеннями.
Ще одним суттєвим недоліком обвинувального акта у "газовій справі" є застосування терміна "підміна тези" (substitution thesis), що передбачає заміну фактичних доказів на риторичні формулювання, які стосуються внутрішнього психічного стану обвинуваченого.
Зокрема, документ містить типові фрази на кшталт "усвідомлював", "мав намір", "вирішив", "прийняв рішення". Ці формулювання подаються як беззаперечні факти, хоча у матеріалах справи немає жодних підтверджень. Відсутні протоколи допитів із прямими цитатами, кореспонденція чи інші документи, які могли б зафіксувати реальні наміри чи ухвалення рішень. Замість цього, обвинувачення надає суду власну інтерпретацію внутрішнього стану особи.
Такий підхід суперечить основоположним принципам Конституції. Зокрема, стаття 62 Конституції України чітко забороняє базувати звинувачення на припущеннях. Намір, як необхідний елемент суб'єктивної сторони злочину, повинен бути доведений виключно на основі об'єктивних даних, таких як протоколи допитів, листування та фінансові транзакції. Ці дані мають підтверджувати мету дій і внутрішнє ставлення особи до їх здійснення, а не через декларативні формулювання з боку обвинувачення, такі як "усвідомлював" чи "вирішив".
Практика Європейського суду з прав людини також підтверджує, що заміна доказової основи суб'єктивними оцінками з боку обвинувачення є недопустимою. Наприклад, у справі Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine (Заява № 42310/04) Суд підкреслив, що державні органи не мають права спиратися на припущення або вузькі тлумачення, які не мають об'єктивних підтверджень.
Таким чином, замість представлення фактів, що підтверджуються доказами, обвинувачення в даній ситуації висуває концептуальне тлумачення намірів підозрюваного.
Такий підхід має негативний вплив на рівновагу процесуальних прав учасників, трансформуючи обвинувальний акт з джерела доказів на риторичний інструмент.
У обвинувальному акті особливу увагу привертає використання схем, діаграм та інших графічних елементів. На перший погляд, вони надають враження структурованості та серйозності представлених доказів. Однак у юридичному контексті такі візуалізації не є самостійними доказами. Їхня роль є допоміжною: вони сприяють кращому сприйняттю та поясненню обставин, але не можуть замінити фактичні дані.
У звинуваченні проти Я. Дубневича представлені схеми, які демонструють структуру бізнесу його компаній, а також їхні взаємозв'язки і підпорядкованість. Однак ці зв'язки не свідчать про вчинення злочину. Крім того, в документі відсутні відповідні посилання на документи або інші джерела, що підтверджують, що ці зв'язки реалізувалися через конкретні кримінально значущі дії (такі як доручення, укладені угоди або проведені фінансові операції). Матеріали справи також не містять подібних доказів.
Отже, даний підхід виконує роль пояснення, проте не надає доказової ваги. Перенесення ілюстрацій у контекст доказування виступає прикладом помилки "форма замість змісту": візуально приваблива подача матеріалу видається за підтвердження суті (факту). З точки зору процесуальної економії, така форма подання може мати значний психологічний ефект, але не наближає суд до встановлення істини.
Цей метод суперечить основам кримінального процесу, зокрема вимогам статей 84 та 85 Кримінального процесуального кодексу України, що регулюють допустимі джерела доказів. Сама по собі схема чи діаграма, без наявності підтверджуючих фактів, не може відповідати критеріям, необхідним для визнання доказів належними та допустимими.
У міжнародному праві подібна проблема була розглянута Європейським судом з прав людини, який не раз підкреслював, що "враження, сформоване на основі доказів", не може слугувати заміною для "належно підтвердженого факту" (див., наприклад, справу Taxquet проти Бельгії, номер 926/05).
Відтак використання графічних матеріалів у якості "псевдодоказів" свідчить про ризик підміни сутності форою. Це послаблює процесуальну якість обвинувального акта, трансформуючи його із концентрату верифікованих фактів у реконструкцію, стилізовану під науковий аналіз.
Найменш бажаний сценарій маніпуляцій полягає в штучному вигадуванні підстав у відсутності реальних фактів.
Особливої уваги заслуговує методологія оцінки шкоди у "газовій справі". Злочини, що підпадають під ст. 191 Кримінального кодексу України, класифікуються як злочини проти власності, що передбачає наявність конкретних постраждалих осіб та фактичних фінансових втрат. У вивченому обвинувальному акті чітко вказується: "потерпілих у кримінальному провадженні немає", а також "протягом досудового слідства цивільний позов не було подано". Проте в самому документі стверджується, що "внаслідок злочинних дій Дубневича Я.В. завдано значної шкоди державним інтересам на суму 2 155 606 858,57 грн".
Ця заява не підкріплена фінансовими звітами компанії або правовим статусом постраждалої сторони.
НАК "Нафтогаз України" не отримав необхідного статусу у судовому процесі, і офіційні документи не містять інформації про реальні фінансові втрати, пов'язані з зазначеними операціями. Цей підхід суперечить елементам складу злочину, визначеним у статті 191 Кримінального кодексу, оскільки відсутність потерпілої сторони та фактичних матеріальних збитків свідчить про недостачу обов'язкових об'єктивних характеристик вчинку.
Однак, слідство скористалося методикою розрахунків: воно провело порівняння між фактичною вартістю, сплаченою за газ, та умовною ціною, яку підприємства "мали б" сплатити в альтернативному сценарії використання ресурсу. Різницю було визначено як збитки. Це, по суті, є прикладом фіктивного аргументу, коли замість встановлення реальної шкоди формується гіпотетична модель альтернативного розвитку подій, в якій визначається упущений прибуток. Такий підхід не відповідає принципу правової визначеності та вимогам статті 62 Конституції України, яка забороняє базувати обвинувачення на припущеннях.
Практика Європейського суду з прав людини також підтверджує недоцільність таких підходів. Суд не раз підкреслював, що кримінальна відповідальність та покарання повинні базуватися на чітко встановлених фактах, а не на гіпотетичних ситуаціях чи теоретичних припущеннях.
Отже, у контексті "газової справи" поняття "збитків" було сформульовано не на основі реальних даних, а на основі припущень, що відповідають бажаному для обвинувачення економічному результату. Це є прикладом фіктивного міркування, яке не може вважатися належним або допустимим доказом у кримінальному процесі. Така практика встановлює небезпечний прецедент, коли обвинувачення може підтримувати справу виключно на основі гіпотетичних моделей, не маючи реального підтвердження матеріальних втрат.
Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.
Аналіз обвинувального акта у так званій "газовій справі" Ярослава Дубневича демонструє низку характерних дефектів доказування, що можуть мати місце за відсутності належної доказової бази. Йдеться, зокрема, про використання логічних конструкцій, які не випливають із встановлених фактів (non sequitur), підміну фактичних обставин оціночними припущеннями (substitution thesis), застосування форми замість змісту (form over substance) та штучне створення аргументів шляхом гіпотетичних розрахунків (fictitious reasoning).
Усі ці прийоми не є просто риторичними недоліками — вони прямо суперечать вимогам статті 291 КПК України, яка вимагає викладення виключно фактичних обставин, підтверджених доказами. Застосування таких конструкцій перетворює обвинувальний акт із зосередження доказів на документ, що, скоріше, виконує оціночну чи політичну функцію, а не процесуальну.
Правова загроза такої практики полягає в тому, що кримінальне переслідування може бути розпочато без належних підстав — виключно з політичних чи економічних міркувань. Це створює можливість для зловживань у кримінальному процесі, перетворюючи його з гарантії справедливості на інструмент тиску. У рамках принципу верховенства права та практики Європейського суду з прав людини такі ситуації вказують на системну проблему: відхід від принципів справедливого судочинства (ст. 6 Конвенції) та знецінення конституційного принципу презумпції невинуватості (ст. 62 Конституції України).
Отже, обвинувальний акт, як основний процесуальний документ, повинен базуватися на надійних доказах і фактах, а не на припущеннях. Інакше він ризикує перетворитися з юридичного документа на політичний памфлет, що має на меті виправдати переслідування ще до винесення рішення суду. Це становить серйозну загрозу не лише для презумпції невинуватості, але й для самої концепції правосуддя, яка повинна бути раціональною та обґрунтованою. Лише дотримуючись вимог Кримінально-процесуального кодексу та міжнародних стандартів доказування, обвинувальний акт зможе виконати своє призначення - стати надійною процесуальною основою для об'єктивного та справедливого судового розгляду. В цілому, питання, що піднімається у "газовій справі", є не лише локальним, а й системним.
