Екологічна система страхів: чому ми формуємо політики, які ігнорують людський аспект.

Ми часто обговорюємо екологію, але рідко згадуємо про людей. Коли в Україні говорять про "екологічну політику", в уяві постають лише норми, ліцензії, штрафи та безліч звітів. Проте за цими документами ховаються історії тих, хто мешкає біля річки, дихає повітрям поряд із промисловими викидами або намагається вивезти сміття, коли в селі навіть немає контейнерів.

Цей парадокс вражає: тема, що мала б стати спільною основою, викликає занепокоєння. Ми прагнемо досягти європейських стандартів, але на базі пострадянської недовіри, відсутності інфраструктури та соціальної втоми. В результаті формується система "екологічних страхів" — страхів не перед природніми катастрофами, а перед самою екологічною політикою.

Уявімо ситуацію з підприємцем, якому ставлять вимогу: "Забезпеч нові екологічні стандарти – інакше отримай штраф". Він не має фінансування для оновлення, ані спеціаліста, ані доступу до сучасних технологій. Тепер уявімо пенсіонерку, якій радять розділяти сміття, але в її селищі навіть немає контейнерів, а сміттєзбиральний автомобіль з’являється лише раз на місяць.

Це не поодинокі ситуації, а ціла система. У минулому році більше 40% сільських територій не мали регулярного вивезення сміття, а понад 80% відходів в Україні все ще просто закопується або спалюється. Контейнери для сортировки доступні лише в 6% населених пунктів, і навіть там сміття часто змішується вже в автомобілі, що знижує бажання людей долучатися до роздільного збору.

Ситуація в бізнес-середовищі також не є оптимістичною: ми намагаємось впроваджувати європейські стандарти, але без необхідних фінансових інструментів. Наприклад, Польща, впроваджуючи нові екологічні норми, виділила понад 1,5 млрд євро на підтримку підприємств через субсидії та кредити. На жаль, українські малий і середній бізнес не отримують такої ж підтримки, внаслідок чого не можуть виконати нові вимоги. Це призводить до очевидних наслідків: екологічні правопорушення стають вимушеними, а екологічні ініціативи сприймаються як загроза, а не як позитивний аспект.

Ми звикли говорити про "європейські цінності" як про безумовне благо: демократія, свобода, гідність, рівність і верховенство права. Це справді фундаментальні речі. Але разом із ними приходять моделі мислення, темпи життя і навіть способи проживання болю, які не завжди наші.

Європеїзація відбувається не лише на рівні інституцій, а й на рівні глибинних смислів - саме там, де народжується нація. Разом із фінансуванням, реформами і проєктами нам поступово "заливають" іншу картину світу, часто не як доповнення, а як заміну. Іноді здається, що ми перестаємо питати себе: чи справді ми це обрали - чи просто втягнулися, крок за кроком, лагідно, непомітно?

Екологічна політика є яскравим прикладом цієї ситуації. Ми приймаємо закони, бо "так вимагає ЄС", а не з власного бажання мати доступ до чистої води, дихати свіжим повітрям і залишити нашим дітям здорову планету. Натомість, внутрішня мотивація поступається місцем зовнішньому тиску. Якщо екологічні питання сприймаються виключно як умова для укладання угод, а не як невід'ємна частина нашого життя, довіра до екологічних ініціатив ніколи не виникне.

У Польщі, приміром, змінили підхід ще у 2013 році: місцеві органи влади отримали повноваження з управління відходами, а тарифи стали зрозумілими й стандартними. Вже через п’ять років рівень сортування збільшився з 12% до понад 30%, а випадки підпалів сміття суттєво зменшились. У Швеції ж 99% відходів не потрапляє на звалища, оскільки там або відбувається переробка, або функціонують сміттєспалювальні заводи, які виробляють тепло та електрику.

Чому це має сенс? Тому що політика повинна служити інтересам людей, а не просто відповідати формальним вимогам. В Україні багато хто вважає, що екологічні ініціативи — це щось, що стосується лише Європейського Союзу, а не звичайних громадян. Тому ми продовжуємо штрафувати селянина, який спалює відходи, замість того, щоб запропонувати йому альтернативні рішення.

Ще одна причина, чому екологічна політика викликає у суспільства занепокоєння, полягає в появі агресивних псевдоекологів. Це яскраві, конфліктні особистості, які замість наукової обґрунтованості пропонують медійний образ і впевнений стиль спілкування. Вони не спираються на дослідження чи факти, а використовують такі фрази, як "це ж всім відомо", покладаючись на емоційний тиск замість логічних доводів.

Їхня основна ціль полягає не в пошуку рішень, а в здобутті уваги та можливостей для впливу. Вони намагаються дискредитувати науковців і практиків, які прагнуть вести спокійний і обґрунтований діалог, формуючи стереотип "екологічного активіста" як агресивного та неконструктивного персонажа. Внаслідок цього страждає не лише репутація окремих осіб, але й сама концепція громадянського суспільства: замість конструктивної співпраці суспільство спостерігає за театралізованим шоу.

Це становить загрозу: у такій обстановці будь-яка ініціатива в сфері екології сприймається як змова або витребування коштів, а не як колективна справа. Вигоди отримують лише ті, хто наживається на суперечках, а втрачають - громади, бізнес та сама концепція екологічної відповідальності.

Війна раптово відвернула нашу увагу до реальності, нагадуючи, що земля – це не просто концепція. Ми стали свідками знищених лісів, забруднених водойм, вигорілих полів та мінованих луків. Згідно з інформацією уряду, більше 30% природоохоронних територій України потерпіли від конфлікту, і десятки тисяч гектарів вимагають розмінування, перш ніж на цих землях знову зможе відновитися життя.

І ось парадокс: ми боремося за свою територію, проте часто ставимося до неї так, ніби вона нам не належить — наче хтось інший повинен піклуватися про неї. Незалежно від того, куди ми інтегруємося — в Європейський Союз, НАТО чи будь-який інший союз — ми залишаємося жити на цій землі, і саме ми повинні стати її справжніми господарями.

Бути господарем - це не тільки вирощувати хліб чи будувати дім. Це і є екологічна відповідальність. Це те, що завжди було в українцях - турбота про свій клаптик землі, про криницю у дворі, про сад, який садили для онуків. Але цей зв'язок втрачався десятиліттями - і його треба повернути.

Згідно з результатами соціологічних досліджень, рівень довіри українців до державних екологічних організацій залишається на низькому рівні, не перевищуючи 25%. Це один із найгірших показників серед усіх державних установ. Багато людей розглядають екологічні норми як ще один спосіб покарання, а не як спільну ініціативу. Це можна зрозуміти, адже в багатьох населених пунктах досі використовуються полігони, які не відповідають встановленим стандартам, і бракує планів щодо їх рекультивації.

У тих випадках, коли правила не підтримуються відповідними сервісами, такими як контейнери для сміття, доступні кредити та інформаційні кампанії, вони сприймаються як тягар і викликають приховане невдоволення. Це може призводити до підпільного спалювання відходів або маніпуляцій із звітністю. Страх стає наслідком політики, що ігнорує людські потреби.

Ми не зможемо змінити екологічну сферу, якщо не розпочнемо з найпростішого — пояснення кожного рішення зрозумілою мовою: яку користь це принесе мені, моїй спільноті та родині. Необхідно впроваджувати "зелені" ініціативи не лише через вимоги ЄС, а тому, що саме ми щодня користуємося цією водою і дихаємо цим повітрям.

Згідно з інформацією OECD, нації, що вкладають ресурси в освіту та розвиток місцевих громад, здатні знизити випадки порушення екологічних норм на 30-40% протягом трьох років. У тих випадках, де панують розуміння та довіра, люди більш схильні змінювати свої звички. Навпаки, у ситуаціях, де домінують лише страх та штрафи, цього не відбувається.

Страх -- це не про природу. Страх -- це про порожнечу між владою і людиною. Якщо ми справді прагнемо сталого розвитку, маємо почати не з вимог, а з діалогу. Бо природа - наш дім. І тільки ми самі можемо вирішити, як у ньому жити.