Сеул між Москвою та Києвом: чому так і не відбулося партнерство з Україною.
Автор Наталія Бутирська експерт з питань Східної Азії, магістр зовнішньої політики, асоційована старша аналітикиня Центру "Нова Європа"
Ситуація на Близькому Сході змусила південнокорейських військових і політиків заговорити про новий рівень загроз із боку Північної Кореї. Завдяки цьому Україна, експертиза якої з протидії дронам стала затребуваною у світі, повернулась у південнокорейський інформаційний простір як країна, досвід якої важливо переймати й вивчати. Київ і Сеул виглядають абсолютно природними та взаємодоповнюваними партнерами, які до того ж постали перед спільними безпековими викликами через участь Північної Кореї у війні на боці РФ, але, на жаль, так і не змогли стати повноцінними союзниками, на відміну від Москви та Пхеньяна.
Із приходом до влади Лі Чже Мьона ця перспектива стала значно віддаленішою. Ще перебуваючи в опозиції, нинішній президент і його політична сила критикували попередників за їхню активну підтримку Києва та застерігали щодо залучення в непрямий конфлікт із Північною Кореєю на території України. А нині зайняли обережну позицію стосовно підтримки нашої країни, зосередившись переважно на гуманітарній сфері.
Незважаючи на те, що партнерство між КНДР та Росією переросло в стабільний військовий альянс, створюючи суттєву загрозу для безпеки на Корейському півострові, у Південній Кореї виник серйозний розкол стосовно реагування на нові геополітичні реалії. Це не просто протистояння між двома основними політичними силами з протилежними поглядами на міжкорейські відносини та зовнішню політику. Фактично, ми спостерігаємо конфлікт між реалістами та прагматиками: перші вважають за необхідне серйозно оцінювати загрози з боку Північної Кореї та її військово-технічну співпрацю з Росією, тоді як другі наполягають на важливості підтримання відкритих каналів комунікації з Москвою. Вони вважають, що у разі "сприятливих геополітичних умов" (наприклад, завершення війни в Україні або послаблення санкцій) слід швидко відновити економічні зв'язки з Росією.
Нещодавно в південнокорейських ЗМІ почали активно звучати заклики до перегляду відносин з Російською Федерацією, не чекаючи на сприятливі умови. Чимало з цих голосів отримують підтримку з боку Росії через зв'язки з південнокорейськими політичними та експертними колами, а також завдяки безпосередньому впливу посла Росії в Сеулі.
Москва прагне спонукати Сеул до відновлення політичного діалогу та економічної співпраці, скориставшись загальною дезорієнтацією західної коаліції після приходу Дональда Трампа до влади. У той же час, нинішнє керівництво Південної Кореї виявляє більшу готовність до перезавантаження відносин із Росією. Російська сторона неодноразово підтверджувала свою готовність до нормалізації відносин, підкреслюючи інтерес великих південнокорейських компаній, які призупинили свою діяльність у Росії після 2022 року, до збереження своїх активів і можливого повернення на російський ринок. Крім того, Москва враховує бажання Південної Кореї розвивати Північний морський шлях.
Утім, останнім часом російські дипломати й експерти не приховують розчарування "відсутністю конкретних кроків із боку південнокорейської влади". Сподівання на зміну політики з приходом адміністрації Лі Чже Мьона не виправдалися: корейські компанії не поспішають повертатися на російський ринок, санкції збережено в повному обсязі, експортний контроль і далі діє. Днями відомий російський кореєзнавець і дипломат Георгій Толорая, який стояв біля витоків установлення дипломатичних відносин між РФ та РК, зазначив, що "нинішні відносини між країнами не просто залишаються у стані кризи, а через відверто ворожу позицію Сеула переходять до моделі керованої конфронтації -- "холодного миру".
У загальному, політичний курс Південної Кореї можна описати як спробу знайти баланс між суперечливими пріоритетами, при цьому інтегруючись у більш широкий контекст стратегічної адаптивності.
Попри те, що Лі Чже Мьон підкреслює важливість ведення практичного діалогу з Москвою, його зовнішня політика залишається узгодженою з позицією США та західних союзників. Він дотримується міжнародних норм і проявляє солідарність у відповідь на агресивні дії Росії щодо України.
Сигнали від Дональда Трампа щодо ймовірного ослаблення санкцій спонукали бізнес в Південній Кореї активізувати раніше призупинені контакти з Росією, сподіваючись на швидке відновлення співпраці в майбутньому. Однак південнокорейські компанії ретельно оцінюють ризики співпраці з РФ, прагнучи уникнути вторинних санкцій з боку ЄС і зберегти стабільність в умовах невизначеності з рішеннями США. Наприклад, автоконцерн Hyundai вирішив не реалізовувати можливість зворотного викупу свого заводу в Санкт-Петербурзі, термін дії якої закінчувався в січні 2026 року.
Подібна обережність виявилася і в енергетичному секторі: південнокорейська нафтохімічна компанія LG Chem вперше за останні чотири роки імпортувала 27 тисяч тонн російських сировин після перекриття Ормузької протоки. Однак це постачання відбулося лише після узгодження з урядом США та в рамках 30-денного дозволу на придбання товарів, що підпадають під санкції.
Російсько-північнокорейська військова співпраця значно ускладнила безпековий ландшафт на Корейському півострові. Зовнішньополітична стратегія Лі Чже Мьона, побудована на ідеї поступової деескалації та відновлення діалогу з Північною Кореєю, стикнулась із принципово новими умовами. По-перше, Пхеньян з огляду на підтримку РФ і підвищення свого міжнародного статусу не бачить більше стимулів відновлювати міжкорейський діалог. По-друге, військово-технічна співпраця з РФ, яку в Пхеньяні розглядають як частину ширшого протистояння із Заходом, виводить безпекову ситуацію на Корейському півострові за межі суто міжкорейських відносин, вплітаючи її у ширший геополітичний контекст, де будь-які кроки щодо КНДР неминуче залежать від позицій США, Росії, Китаю та інших ключових акторів, що істотно звужує можливості Сеула для самостійного маневру.
Спробуючи діяти в рамках моделі управління ризиками, Лі Чже Мьон фактично залишається в позиції обмеженого реагування. Північна Корея активно нарощує свій військовий потенціал, здобуваючи досвід у сучасних бойових конфліктах, таких як війна в Україні, та отримуючи від Росії технології для вдосконалення своїх ракетних, супутникових і ядерних систем. У цей час Сеул продовжує дотримуватися червоних ліній, встановлених Москвою: у випадку надання військової допомоги Україні, навіть якщо йдеться про системи протиповітряної оборони, Росія погрожує передати Пхеньяну ядерні та інші чутливі технології.
У лютому 2026 року з'явилась інформація про те, що Сеул обговорює з НАТО можливість участі у механізмі Priority Ukraine Requirements List (PURL), зосередившись на гуманітарній допомозі та іншому нелетальному військовому обладнанні. Після того як заступник глави МЗС РФ Андрєй Руденко наголосив, що Москва не допустить жодних форм -- прямих чи непрямих -- постачання зброї Україні, офіційний Сеул запевнив, що його позиція стосовно цього питання залишається незмінною.
Ця обставина підкреслює вразливість Південної Кореї перед російськими загрозами та обмежує її можливість підтримувати Україну. Це особливо актуально в умовах, коли безпека стає пріоритетом, а не лише економічні чи дипломатичні фактори. Участь у PURL могла б значно зміцнити оборонні зв'язки з країнами Європи, особливо на фоні намірів розширити постачання озброєнь для держав НАТО. Крім того, це стало б символом солідарності з європейськими союзниками, враховуючи, що до ініціативи вже приєдналися країни, як-от Нова Зеландія та Австралія.
Водночас ситуація на Близькому Сході продемонструвала інший вимір сучасної війни. Здатність Ірану системно уражати цивільну інфраструктуру та критично важливі енергетичні й логістичні об'єкти за допомогою дешевих дронів, фактично паралізуючи життєдіяльність низки країн Затоки, оприявнила інший рівень загроз із боку Північної Кореї. Південнокорейські військові та політичні кола дедалі більше непокоїть оперативний досвід північнокорейських військових у використанні дронів, а також інформація про отримання ними дронових технологій від Москви для власного виробництва. З огляду на це ставиться під сумнів здатність Південної Кореї належним чином протидіяти таким загрозам, водночас зростає інтерес до української експертизи й досвіду протидії дроновим атакам. Під час візиту нашої делегації від Центру "Нова Європа" ця тема стала ключовою в дискусіях із південнокорейськими парламентарями, військовими й експертами.
Сучасна ситуація відкриває нові горизонти для конструктивної та вигідної співпраці між Україною та Південною Кореєю. Проте, відсутність адекватного політичного діалогу між цими державами стримує можливості для системного партнерства. З приходом до влади адміністрації Лі Чже Мьона попередня динаміка відносин, яка обіцяла суттєве зростання, зазнала уповільнення. Стратегічне балансування, враховуючи позицію Росії, розслідування щодо колишнього президента, що призвели до перегляду узгоджених ним проєктів в Україні, а також критика на адресу президента Зеленського з боку Лі Чже Мьона під час його опозиційної діяльності, суттєво ускладнюють розвиток двосторонніх зв'язків.
На даному етапі основною темою політичних переговорів між країнами, на жаль, стали північнокорейські військовополонені. Сеул, посилаючись на Конституцію Республіки Корея, яка визнає північнокорейців своїми громадянами, а також на міжнародні гуманітарні стандарти, прагне переконати українську сторону в їх передачі до Південної Кореї. Це питання є одним із небагатьох, яке викликає певний консенсус навіть у політично розділеній Південній Кореї, де правляча партія та опозиція часто мають протилежні погляди. Повернення полонених може принести вигоду не тільки політичним силам, а й активувати глибші аспекти історичної пам'яті в корейському суспільстві: близько 27 тисяч південнокорейських військовополонених не змогли повернутися додому через зрив обміну, влаштований президентом Лі Син Мана. Це важливо враховувати, аналізуючи відносини з РК з стратегічної точки зору. Питання військовополонених, з одного боку, відкриває можливості для України для встановлення політичного діалогу з адміністрацією Лі Чже Мьона, а з іншого – вимагає обережності, щоб російська сторона не використала цей аспект для дискредитації відносин між Києвом і Сеулом.
Незважаючи на поточні труднощі у взаєминах з Південною Кореєю, Україні не можна дозволити собі втратити цю країну як партнера. Проте, навіть якщо стосунки є складними, їх не можна розвивати без систематичної дипломатичної діяльності. Відсутність з вересня минулого року посла в державі, де можуть бути реалізовані наші інтереси і де Росія активно проводить підривну діяльність, не сприяє нашій країні. Так само і те, що за більш ніж чотири роки війни до Сеула досі не направлено військового аташе, незважаючи на те, що це питання неодноразово піднімалося в медіа та експертних колах. Україна та Південна Корея володіють значним потенціалом для взаємно вигідного співробітництва, але без послідовної та системної роботи в цій країні, з урахуванням складної внутрішньополітичної ситуації та зовнішніх впливів, ми можемо втратити можливості, що сприяли б реалізації наших стратегічних цілей.
