Зустріч Трампа і Путіна на Алясці | Коментарі Україна
Моя амбіція полягає в тому, щоб встановити такі умови, які перетворять бізнес на двигун прогресу нашої країни, а не на жертву системи. Я впевнений, що відповідальне підприємництво та дієва держава є запорукою кращого майбутнього для кожного з нас.
Протягом останніх трьох років українське суспільство перебуває в атмосфері невпевненості та занепокоєння щодо майбутнього. Ця ситуація значною мірою викликана недостатньою професійністю влади, яка не лише не здатна розробити чітку комунікаційну стратегію, але й, здається, сама не усвідомлює, якою повинна бути внутрішня і зовнішня політика в умовах активних військових дій.
Занепокоєння українського суспільства зросло на фоні наміченого саміту між Путіним і Трампом на Алясці, де майбутнє України ризикує перетворитися на предмет геополітичних угод.
Сьогодні обговорення можливого зриву Стамбульських переговорів весною 2022 року є, по суті, спекуляціями, оскільки нам все ще бракує повної картини подій. Крім того, більшість ключових фігур, що брали участь у тих переговорах — за винятком Бориса Джонсона та Джо Байдена — досі активно займаються політичною діяльністю.
Проте, очевидно, що за три роки ситуація в Україні значно ускладнилася в порівнянні з моментом початку вторгнення. Відсутність нових призовників, низький рівень мотивації та загальна втома – ці труднощі знайомі будь-якій армії. Однак в умовах нерівноваги сил ці проблеми стають особливо відчутними.
Українська влада починає усвідомлювати необхідність зупинки війни -- по суті, виникає потреба в новому "Мінську". Іронія в тому, що ще у 2020 році чинний президент критикував своїх попередників, заявляючи, що при ньому "усі б лягли в Криму", але "не дали б його захопити".
У 2019 році, коли Володимир Зеленський балотувався на пост президента, він критикував п'ятого президента Петра Порошенка за укладення Мінських угод, заявляючи, що за його керівництва умови для України були б більш вигідними.
Сьогодні "Мінськ" -- це вже недосяжна мрія як для України, так і для президента Зеленського, оскільки Володимир Путін тепер проти подібних домовленостей. Відтоді минуло занадто багато часу і, головне, Росія формально анексувала чотири українські області, не збираючись повертати їх назад.
Москва прагне до "миру", який передбачає визнання Києвом втрати частини своїх земель. Однак, з зрозумілих причин, Україна не може погодитися на такі компроміси.
Перед можливими переговорами між Володимиром Путіним і президентом Дональдом Трампом знову виникають дискусії щодо меж компромісів, які можуть бути прийнятними для України. Найактивніша частина українського суспільства вже висловила свою незгоду з ідеєю відмови від членства в НАТО та прийняттям добровільної сецесії українських територій.
Водночас, згідно з інформацією, Москва вимагає зупинки бойових дій в обмін на відведення українських військових з окремих районів Донецької області, а згодом -- також із Запорізької та Херсонської.
Президент Зеленський, у свою чергу, висловився з приводу двох суперечливих аспектів: в одному з випадків він зазначив, що можливе встановлення режиму припинення вогню до вирішення територіальних питань, тоді як в іншому – категорично відкинув ідею обговорення територіальних компромісів, пославшись на положення Конституції.
Отже, наразі жодна зі сторін не проявляє готовності до досягнення компромісу. Ситуація все більше нагадує гру з нульовою сумою, в якій вигравший забирає все. Після офіційної анексії українських земель Путін, навіть якщо б і прагнув змін, виявився б обмеженим власними виборами.
Хоча насправді він і не хоче зупинятися: війна стала сенсом його життя. За 25 років при владі він відчуває втому російського суспільства від свого правління. Кримська "ін'єкція" не дала очікуваного ефекту -- і він захотів більшого.
На жаль, нове українське керівництво, що прийшло до влади в 2019 році, не вжило суттєвих заходів для протидії загрозам з боку Путіна. Навпаки, ситуація тільки погіршилася, оскільки на чолі держави опинилися особи без досвіду в дипломатії та стратегічному плануванні. Це контрастує з Петром Порошенком, який мав певні знання в міжнародних відносинах і військових питаннях.
Загроза війни завжди залишається актуальною. Можна згадати про лідера націонал-більшовиків, який ще в 1990-ті роки закликав до анексії українських земель та частин північного Казахстану. Однак, якщо у випадку з Україною російська агресія стала реальністю, а в Казахстані Кремль не зробив кроків до втручання, це свідчить про те, що казахстанське керівництво усвідомлює ризики, пов’язані з їхньою географічною положенням.
Коли з сусідом існують певні зв'язки, психологічно набагато важче здійснити напад.
Ситуація навколо НАБУ і САП показала, що наша влада діє за принципом: день вистояти, та ніч протриматися. Немає жодної стратегії, крім однієї -- не розплескати і не стати жертвою обставин, коли в процесі ухвалення складних рішень потрібно пожертвувати своїм рейтингом і політичною позицією.
Все це нагадує головоломку "вовк, коза і капуста", де потрібно вибудувати правильний алгоритм дій. Замість цього наша влада вважає всіх нас дурними козлами, а сама наминає в кутку капусту, поки ніхто не бачить.
