Право на пам'ять в опозиції до цинізму Міжнародного олімпійського комітету (Севгіль Мусаєва)
Дуже боляче спостерігати за тим, що сьогодні відбувається навколо нашого скелетоніста Владислава Гераскевича.
Той факт, що Україна має представництво в скелетоні на міжнародній арені, є значним успіхом. У нашій країні немає власної траси для тренувань. Це один із найвитратніших зимових видів спорту, який вимагає розвинутої інфраструктури, регулярних тренувань за межами країни, а також значних ресурсів, підтримки команди і неймовірної відданості.
Кожен виступ українського атлета в цій сфері – це результат багаторічної праці, пошуку шансів та впевненості в тому, що навіть за відсутності базових умов можна змагатися на міжнародній арені. Досягнення Владислава у попередні роки вже можна вважати тріумфом, здобутим попри всі труднощі.
А тепер додаймо до цього реальність повномасштабної війни.
Протягом чотирьох років підготовка українських олімпійців відбувається в обставинах, які важко зрозуміти тим, хто живе в мирі. Наші спортсмени присвячують себе тренуванням та змаганням, часто перебуваючи за кордоном, але їхні серця, родини та друзі залишаються тут, у країні, що щоденно переживає жахи війни. Виходячи на старт, вони усвідомлюють, що в цей же момент хтось із їхніх близьких може бути на фронті, під обстрілом, в лікарні або вже серед тих, кого ми вшановуємо хвилиною мовчання.
Багато українських спортсменів вирушили на захист своєї країни, і деякі з них заплатили найвищу ціну. Вони могли б продовжувати свою кар'єру в спорті, брати участь у змаганнях та здобувати нагороди. Коли український атлет прагне вшанувати їхню пам'ять і нагадати світу, що за його формою стоїть нація, яка нині втрачає своїх найкращих представників, це не є політичним актом. Це акт людяності. Це право пам'ятати. Право на скорботу. Право не відокремлювати спорт від тієї реальності, в якій ми живемо.
Проте, МОК існує в іншій реальності та продовжує, як і раніше, демонструвати подвійні стандарти. Фігурист має можливість показувати знімки своїх батьків — радянських спортсменів, які загинули в авіакатастрофі, і це розглядається як зворушлива сімейна історія. В той же час, українському атлету забороняють скромно вшанувати пам'ять загиблих. Через "правила". Через формальні трактування. Але насправді це викликано простим страхом і, що ще гірше, цинізмом.
Однак у такому випадку постає запитання: для кого ці норми були створені і які принципи вони відстоюють?
Світ так багато говорить про людські права, про свободу, про гідність, про підтримку тих, хто бореться за свою незалежність. Але коли доходить до конкретного жесту пам'яті, раптом усе розбивається об суху формулу регламенту. І виходить, що ти навіть не можеш відкрито сумувати, бо комусь не сподобалася фотографіі загиблих атлетів на твоєму шоломі.
Це завдає мені болю, адже мова йде про справедливість. Чи справді наші втрати мають значення? Чи визнає міжнародна спільнота, що українські спортсмени існують і змагаються у зовсім іншій реальності? Чи вважає західна цивілізація людське життя найвищою цінністю, чи це лише слова, якими безжально маніпулюють у світі, де панують закони джунглів?
А найважливіше.
Я дуже пишаюся Владиславом Гераскевичем. Пишаюся його витримкою, його професійністю, його сміливістю залишатися собою в обставинах, які тиснуть і ззовні, і зсередини. Для мене він герой не лише тому, що виходить на старт у надскладному виді спорту без власної траси в країні, що воює, а тому, що не зрікається пам'яті й гідності.
І золота медаль від українців у нього вже є.І її ніхто не може відібрати.
