Багатополярний простір пострадянських країн
Колись давно, коли в Кремлі ще не розглядався план повномасштабного вторгнення в Україну та розхитування західних альянсів як єдино можливий, Володимир Путін озвучив три варіанти політичних систем на пострадянському просторі з погляду без/перспективності держав.
То був 2010 рік. Путін, у ліку прем'єр-міністра тоді, заявив на засіданні, де обговорювалися стан і перспектива реформування політичної системи Росії (у той короткий період тема модернізації була політично модною), що політична система в РФ повинна змінюватися, однак у процесі можливих трансформацій не можна допустити ні "українізації", ні тоталітаризму.
Власне, було представлено три можливих сценарії розвитку політичної системи в країнах пострадянського простору: 1). "українізація", що для Росії асоціюється з політичною нестабільністю та відсутністю контролю; 2). "жорсткий авторитаризм", характерний для політичних режимів окремих лідерів держав Центральної Азії та Кавказу; 3). "Путінізм", або напівавторитаризм, що передбачає керовану або суверенну демократію, де стабільність забезпечується шляхом обмеження політичної конкуренції, контролю над медіа та єдності правлячої еліти як соціального класу.
У той час, ймовірно, вперше було чітко сформульовано унікальну політичну концепцію Путіна, в якій влада в Росії подавалася як найкраща альтернатива для пострадянського простору, навіть якщо це суперечило ідеї модернізації. Навіть тоді, аналізуючи міжнародний досвід, можна було дійти висновку, що російський варіант фальшивої демократії, насправді автократії, вигідної лише вузькому колу можновладців, є найменш ефективним для майбутнього країни. Модернізація можливе лише за умови "українізації" (коли політики реагують на запити суспільства) або за наявності сильного лідера, якщо метою є розвиток країни. Отже, існує два шляхи: або змагання (політичне, економічне та інше), яке відбувається знизу, де громадянська активність та контроль мають вирішальне значення, або вертикаль влади, де модернізація реалізується зверху, під суворим контролем харизматичного лідера. У результаті всі розмови про модернізацію в Росії в період 2008-2012 років виявилися гучними, але безрезультатними. Більш того, це призвело до накопичення проблем, які в кінцевому підсумку завершилися війною (як зовнішньою, так і внутрішньою). Імітація демократії (так звана керована демократія) знищила конкуренцію всередині країни, при цьому заспокоїла як російських громадян, так і Захід. Авторитаризм без мети модернізації перетворився на персоналістський режим (існує Путін — існує Росія), метою якого стало саме його існування, а не добробут громадян. Це призвело до стану відсталого авторитаризму без просвітництва, внаслідок чого виникла війна як зовнішній прояв жорстокої внутрішньої політики.
На сьогоднішній день варто повернутися до цієї класифікації та проаналізувати її результати на пострадянському просторі, який вже безумовно є поліцентричним, а не моноцентричним. Якщо коротко підсумувати, Україна стала осередком демократичних тенденцій, тоді як ряд лідерів Центральної Азії та Кавказу, які раніше були лояльні до Кремля (і яких, як мені відомо, Путін охарактеризував як автократів), тепер відкрито критикують Росію за її тоталітарні прагнення та помилковість вибору військового шляху. Російський гібридний підхід продемонстрував, що справжня політика полягає не в змішаності, а в системному підході, аналізі реальних інтересів та розвитку. Якщо ж Росія обрала шлях гібридності і війну як одну з форм заміни реальної політики, яка вимагає зусиль і серйозної роботи, вона неминуче буде втрачати партнерів, традиційні сфери впливу, час, а також підтримку власних громадян.
Проте це не повинно нас заспокоювати. Хоча спроба змусити Україну до односторонніх поступок зазнала невдачі, це не означає, що Кремль припинить свої подальші зусилля навіть після завершення військових дій. Адже справжня перемога, про яку я часто згадую, формуватиметься в післявоєнний період, коли внутрішня стійкість, усвідомлення власної перспективи та здатність до дій стануть ключовими ознаками.
