Уявлення про майбутнє: культурна дипломатія та політична креативність.
Виступ генерального директора Українського інституту Володимира Шейка на Міжнародному форумі культурної дипломатії
Київ, 6 жовтня 2026 р.
Менш ніж через пів року мине п'ять років з моменту початку повномасштабної агресії Росії. Ми стоїмо на порозі нового етапу конфлікту та трансформації світового порядку. Хоча його контури ще не зовсім чітко окреслені, вже зараз важливо визначити, чим цей етап буде відрізнятися від попередніх періодів, які труднощі він може принести та як нам слід до них готуватися.
Це також можливість для нової інтерпретації терміна "культурна дипломатія", адже в Україні його досі оцінюють за кількістю проведених заходів, а не за їхньою якістю чи впливом. Досвід України в цій галузі є справжнім унікальним випадком, тому ми маємо всі підстави переглянути традиційні визначення та запропонувати власні концепції.
Дивний новий світ
Ми поки що не маємо чіткої уяви про те, якою буде наступна стадія війни, скільки часу вона займе і яким чином політики та медіа її висвітлюватимуть. Проте вже зараз можна помітити фактори, які відрізнятимуть цю фазу від початкових років повномасштабної агресії.
Конфлікт суттєво трансформує демографічну структуру, економічну ситуацію, освітні процеси, культурні аспекти, психічне здоров'я та взаємини між різними сегментами українського суспільства. Миліони українців змушені жити за межами батьківщини, сім'ї роками залишаються в розлуці, а ветерани повертаються до суспільства, яке зазнало змін під час їхньої служби. Діти ростуть, опановуючи різні мови, освітні системи та культурні концепції про дім. Досвід війни нерівномірно розподілений серед населення, і з часом ці відмінності ставатимуть все більш помітними.
Міжнародна обстановка також зазнає змін. Європа більше не може вважати безпеку, демократію та економічну інтеграцію як даність. Світ вступає в етап тривалої конкурентної боротьби, де відсутні загальноприйняті норми. Геоекономічні суперечності, військові зіткнення, дезінформаційні кампанії та суспільна поляризація стали взаємопов’язаними загрозами.
Технології забезпечили нас практично безмежним доступом до знань, однак не зробили нас ані розумнішими, ані мудрішими. Професор Університету Південної Каліфорнії Ніколас Калл, автор концепції "репутаційної безпеки", влучно підкреслює цей парадокс: у той час, коли світ отримав неймовірні можливості для доступу до інформації, соціальні мережі почали обмежувати людей у середовищах однодумців. Ми маємо великий обсяг інформації, але бракує справжнього взаєморозуміння.
У цьому контексті вже недостатньо говорити, що культурна дипломатія повинна й надалі "привертати увагу до України". Увага мінлива і сама по собі нічого не гарантує. Можна щодня стежити за війною і водночас дедалі спокійніше сприймати її як постійний стан речей.
Виклики перекладу
Протягом тривалого часу ми обґрунтовано вважали, що у світі існує брак інформації про Україну. Ми роз'яснювали іноземцям такі важливі теми, як історія російського імперіалізму, Голодомор, Голокост, Розстріляне Відродження, депортацію кримських татар, радянські репресії, процеси русифікації, анексію Криму, конфлікт на Донбасі та повномасштабне військове вторгнення.
Ми відновлювали втрачені біографії українських митців, коригували атрибуції в музейних збірках та домагалися правильного написання назв українських міст. Наголошували, що російська агресія розпочалася значно раніше, ніж вторгнення на територію країни: вона почалася з тривалого заперечення унікальності української мови, культури, історії та політичної нації.
Ця праця залишається важливою. У багатьох країнах справді існує брак базових знань про Україну. Однак слід щиро задатися питанням: чи завжди наші детальні оповіді про себе досягають очікуваного результату?
Американський філософ Томас Нагель колись заддав провокаційне питання: "Як це - бути кажаном?" Навіть якщо ми ретельно дослідимо його нервову систему, ехолокацію та поведінку, ми все ще не зможемо зрозуміти, що насправді відчуває кажан і як він сприймає навколишній світ. З людським досвідом ситуація, звісно, інакша: ми маємо мови, пам'ять, мистецтво та здатність до емпатії, що слугують нашими "перекладачами". Проте варто пам'ятати, що будь-який переклад стикається з певними викликами.
Можна бути в курсі цифр зруйнованих будівель, але не усвідомлювати, яке це відчуття, коли твій дім залишається лише у спогадах.
Можна бути обізнаним у статистичних даних про вимушену міграцію, але не розуміти, що відчуває дитина, коли починає втрачати мову, якою спілкувалися з нею бабуся і дідусь.
Можна мати детальне уявлення про війну, але так і не осягнути її справжню сутність.
Це можна вважати своєрідною "скляною стелею" у нашій взаємодії зі світом. Ми маємо можливість і зобов'язані знаходити більш точні аргументи, перекладати додаткові книги, залучати до міжнародного діалогу свідків, художників, ветеранів та правозахисників. Проте цілковито передати український досвід в чужій свідомості неможливо.
З цього випливає досить незручний висновок: культурна дипломатія не здатна створити стійку стратегію, якщо базується на безкінечному апелюванні до співчуття. Це не означає, що слід зменшити акцент на російському імперіалізмі чи пропонувати світу більш прийнятну версію війни. Йдеться про те, що не варто покладати на страждання обов'язок постійно доводити наше право на існування та отримувати підтримку.
Ми не можемо безкінечно очікувати, що наші страждання слугуватимуть в якості політичного аргументу.
Врешті-решт, український досвід не обмежується лише стражданнями, так само як українська культура не зводиться до фіксації війни. Вона володіє власною цінністю, що не потребує політичного підтвердження, а також додатковою цінністю, яку вона отримує через культурну дипломатію.
Її унікальність виявляється в художньому вираженні, інтелектуальній відвазі, а також в багатогранності та складності традицій.
Українське мистецтво, література, музика, театр і кіно заслуговують на світову увагу насамперед як самостійні культурні явища, а не лише як елементи новин про Україну.
Додаткова цінність з'являється, коли українська культура інтегрується в глобальний контекст. Наш досвід дозволяє більш глибоко аналізувати питання імперій і процесів деколонізації, демократії та самоорганізації, свободи й відповідальності, пам'яті та забуття, вимушених міграцій, багатомовності, а також відновлення і співіснування після колективних криз.
Проте усвідомлення того, що емпатія інших має свої обмеження, може спонукати нас до іншої крайності: якщо світ втомився від військових жахів, варто акцентувати увагу на тому, що є прекрасним, успішним і привабливим.
Ця спокуса повертає до застарілого розуміння "м'якої сили", сформульованого Джозефом Наєм ще в 1990-х роках. Фактично, вона описує міжнародні відносини як змагання держав за привабливість і симпатію. Утім, Ніколас Калл показує, як теорія "м'якої сили" на практиці виродилася у своєрідний конкурс краси, що полягає в односторонній демонстрації національних чеснот. Такі charm offensives ("звабливі наступи") можуть викликати короткочасну прихильність, але рідко формують довіру, стійкі відносини чи готовність діяти. Колективний нарцисизм погано працює в міжнародних відносинах.
З моменту заснування Українського інституту ми прагнули відмовитися від спрощеного позитивного іміджу України. Ми більше не потребуємо культурної дипломатії, яка функціонує як ефективна реклама наших національних переваг, що пропагує в світі наше уявлення про ідеальність. Тепер ми не повинні обирати між художньою цінністю та політичною вигодою, адже справжня культурна дипломатія гармонійно поєднує ці два аспекти.
Наша мета не полягає в тому, щоб кожен закохався в Україну. Ми прагнемо, щоб інші нації усвідомили важливість України для власного розвитку та майбутнього.
Майбутнє, що відбувається в нинішньому моменті.
Що ж стоїть між цими двома полюсами – травмою, яку неможливо описати, та спокусливим образом, якому не можна довіряти?
Спілкування. Дискусія. Колективна діяльність. І політична креативність.
Можливо, проблема не в тому, що світ недостатньо обізнаний про Україну. Він усвідомлює, хто ініціював війну, знає про воєнні злочини, депортацію дітей, окупацію територій, нищення культурної спадщини та переслідування української мови ідентичності. Проте знання не завжди призводять до дій. Між ними існує прірва, подібно до того, як існує різниця між пасивним співчуттям і активною підтримкою, між усвідомленням загрози та намаганням її запобігти.
Цей розрив я охарактеризував би як нестачу політичного мислення.
Політична уява являє собою можливість суспільства усвідомлювати взаємозв'язок між досвідом інших, власними рішеннями в сфері громадянства та їх наслідками. Вона сприяє розумінню майбутнього в ситуаціях, що на перший погляд виглядають локальними, дозволяє побачити варіанти вибору там, де панує відчуття незворотності, а також відкриває перспективу того, що стабільний стан речей може мати альтернативи.
Брак такої уяви призводить до ілюзії, що російську агресію можна обмежити лише Україною, що несправедливий мир може вважатися миром, а жителі окупованих територій можуть бути використані як засіб у дипломатичних переговорах. Це створює хибне враження, що міжнародне право можна порушувати вибірково, не підриваючи його в цілому.
Політика часто вимушена відповідати на події, які вже відбулися. Водночас культура має потенціал виявити те, що лише може з'явитися в майбутньому. Вона формує у суспільства вміння розпізнавати загрози, приймати відповідальність та бачити різні варіанти розвитку ситуації.
Раніше українська культурна дипломатія зосереджувалася на "покращенні іміджу" країни та здебільшого відповідала на питання: що світ має дізнатися про Україну? Нині ж ми переглянули підхід і ставимо нове запитання: яким чином український досвід може допомогти світові глибше усвідомити себе і свої перспективи?
Таким чином, можна сформулювати більш розгорнуте визначення культурної дипломатії: це вміння впливати на сприйняття реальності іншими культурами та розширювати рамки політичних можливостей. Іншими словами, вона трансформує усвідомлення у політичну активність.
Цей підхід не передбачає перетворення культури на інструмент пропаганди. Культурна дипломатія майбутнього повинна ґрунтуватися на активному слуханні, взаємодії та спільному творчому процесі. Вона має сприяти формуванню знань, зв'язків і інституцій, які дозволять українському досвіду впливати на сприйняття інших народів щодо їхнього власного шляху.
Суб'єктність виявляється не лише у здатності висловлюватися власним голосом. Вона також передбачає ставлення запитань, на які необхідно спільно шукати відповіді.
Архітектура присутності можна перефразувати як "структура наявності" або "архітектурна концепція присутності".
Для Українського інституту політична уява виступає не лише як абстрактна концепція. Ми формуємо її інфраструктуру, яка складається з знань, професійних мереж, культурних контекстів і інституційних взаємозв'язків.
Глобальна коаліція українських студій, співзаснована Українським інститутом під патронатом Першої леді Олени Зеленської, розвиває міжнародні академічні партнерства та системне виробництво знань про Україну у понад 100 університетах світу. Ця робота поступово змінює інтелектуальні рамки, через які майбутні дослідники, журналісти, дипломати й політики бачитимуть Україну та наш регіон.
Програма Visualise сприяє інтеграції українського мистецтва в міжнародний кураторський та музейний контексти, в той час як proMOTION зв'язує українських кінематографістів з міжнародними дистриб'юторами, фестивалями та професійними мережами. Проекти, що реалізуються в співпраці між Україною та Індонезією, а також між Україною та Бразилією, створюють простір для обговорення важливих тем, таких як екологія, втрата, відчуття приналежності та зв'язок з землею.
Наша діяльність у Бразилії, Аргентині, Мексиці, Індонезії та Південній Африці допомагає зменшити вплив російської монополії на трактування нашої частини світу. Проте, простий переклад європейських аргументів на інші мови не є достатнім. Важливо розуміти місцеві контексти, такі як історії колоніалізму, соціальної нерівності, боротьби за незалежність та недовіри до великих держав.
Двосторонні культурні сезони у Франції та Німеччині сприяють формуванню тривалих інституційних зв'язків, які можуть витримати зміни політичних і медійних циклів, перетворюючи солідарність на стійкі партнерства.
Інфраструктура політичної уяви формується на основі знань, що трансформують інтелектуальні парадигми; мистецьких практик, які кидають виклик традиційним нормам; і співтворчості, де виникає нова мова мистецтва.
Снаряд чи захист?
Після майже п'яти років тривалої війни основною загрозою є не лише втома від України. Важливо розрізняти втому і нормалізацію. Втома полягає в тому, що люди все рідше звертають увагу на події війни. Нормалізація ж настає, коли війна впливає на їхнє сприйняття того, що вважається прийнятним чи допустимим.
Нормалізація неприйнятного рідко починається з прямого виправдання агресії. Частіше вона починається з підміни понять. Окупація стає "територіальним питанням", люди на окупованих територіях зникають за формулою "нові реалії", а страх перед подальшою ескалацією витісняє розмову про причини війни та відповідальність за неї.
Культурна дипломатія відновлює в суспільній дискусії людську складову окупації, історичну спадкоємність колоніального насильства, цензуровані художні твори, взаємозв’язок між культурним привласненням і політичною залежністю, а також вартість компромісів, наслідки яких виявляться лише через певний час.
Слова не просто відображають політичну дійсність; вони формують ту політичну реальність, яку ми готові визнати і прийняти.
Політична уява є важливою для самої України. Після майже п'яти років масштабного конфлікту ми можемо опинитися в пастці, зосереджуючи свою увагу лише на найближчих загрозах, бюджетних планах, наступних пакетах допомоги чи чергових дипломатичних ініціативах. Культурна дипломатія, як стратегія на довгий термін, повинна окреслювати, яке місце Україна прагне зайняти у світі після завершення війни.
Не варто переоцінювати можливості культури, бо вона не всесильна. Культурна дипломатія не зупинить ракету, не замінить військового союзу і не ухвалить політичного рішення. Зате вона працює з передумовами, з яких постають такі рішення - як повсякденні, так і доленосні.
Ця ідея виявляє її політичну роль: розширювати можливості для свідомого вибору, ускладнюючи, а не спрощуючи уявлення про Україну, і створювати такі відносини, в яких українська перспектива набуває значення для інших. Таким чином, культурна присутність може виступати як політичний фактор, не перетворюючись на інструмент політики.
Культурна самостійність виникає з можливості висловлюватись. Культурне лідерство проявляється в момент, коли відсутність твоєї участі у дискусії про спільне майбутнє робить її неповною.
На мій погляд, саме до такого типу лідерства повинна прагнути українська культурна дипломатія в цьому незвичному новому світі.
