Олег Саакян — експерт у галузі політики та активний учасник суспільного життя.
Сучасний російський уряд у своїй теперішній формі може не витримати до 2027 року.
На п'ятому році повномасштабної війни Україна вступає в етап, коли стратегічні процеси починають домінувати над тактичними досягненнями і невдачами. Тим часом Європа, яка грає ключову роль у підтримці Києва та його євроінтеграційних прагнень, сама переживає нестабільний період, коливаючись між популістськими настроями та євроскептицизмом з одного боку і активізацією проєвропейських сил з іншого. У цій ситуації Україні потрібно одночасно вести боротьбу, впроваджувати реформи та прокладати свій шлях до Європейського Союзу.
Тож як нам уникнути пастки "швидкого, але порожнього" вступу до ЄС і чому ідея "символічного членства" може виявитися хибною? Чи справді вже відбувся перелом, як Україна вийшла на паритет із Росією у далекобійній війні й чому слово "перемога" сьогодні у нашому просторі майже не звучить.
Цю тему та багато інших обговорюємо з політологом, активістом і одним із засновників Національної платформи стійкості та згуртованості Олегом Саакяном.
Європейський Союз опинився в ситуації системної кризи, і без значних реформ подолати її буде неможливо.
Минулого року Росія та її політичні технологи зазнали невдачі в Румунії, а цього року - в Угорщині. Це, безумовно, позитивний сигнал. Проте, якщо придивитися до виборів у сусідніх країнах, таких як Чехія, Словаччина, Польща та тепер Болгарія, складається враження, що ситуація в Європі залишається вкрай нестабільною, а антиєвропейські настрої набирають обертів. Якими можуть бути наслідки цього тренду для Європи в цілому?
Ми дійсно спостерігаємо два тренди, які на перший погляд можуть здаватися суперечливими, але насправді доповнюють один одного. З одного боку, ми бачимо зростання впливу умовних "орбанів" у різних країнах. З іншого боку, відбувається активізація проєвропейських сил, які протистоять їм, включаючи як праворадикальні, так і ліворадикальні рухи. Ці крайнощі фактично надають легітимність одна одній.
Це ознака глибшої проблеми: Європейський Союз перебуває у стані системної кризи. Накладаються одразу кілька вимірів - криза представницької демократії, криза міжнародної безпеки та криза розвитку, тобто інституційна криза всередині ЄС. У такій ситуації будь-яке незначне коливання шальок терезів у той чи інший бік призводить до перемоги протилежних політичних таборів.
Тому це не зовсім про тренд на праворадикалізацію чи євроскепсис як такі. Це швидше похідна від загальної турбулентності. Простір лихоманить, і політичні системи реагують відповідно. Ключове питання - не коли зміниться той чи інший тренд, а коли з'являться точки стабілізації хоча б у кількох із цих кризових площин.
До тих пір, поки це не відбудеться, Європа продовжить коливатися між політичними крайнощами, зазнаючи частих "зависань" у крайніх позиціях. Кожні нові вибори лише сприятимуть посиленню поляризації як на рівні окремих держав, так і в межах самого Європейського Союзу.
Як ви вважаєте, які зміни в Європейському Союзі можуть відбутися найближчим часом або є критично важливими?
Я вважаю, що вирішення цієї проблеми можливе або шляхом суттєвих реформ у структурі Європейського Союзу, або через зовнішнє зміцнення безпекової ситуації, хоча останній варіант наразі виглядає менш ймовірним.
Сьогодні питання розширення Європейського Союзу опинилося в полоні внутрішньої кризи. Спостерігаємо, як право вето використовується зловмисно, а здатність приймати політичні рішення стає дедалі більш обмеженою, зводячи політичну діяльність до бюрократичної риторику. Додатково, існує ще одна проблема: політика розширення і безпекова стратегія функціонують в окремих реальностях, хоча насправді повинні бути інтегрованими в єдиний процес.
Без глибокої реформи ЄС вийти з цього стану навряд чи можливо. Йдеться, зокрема, про створення дієвої європейської системи колективної безпеки. І не обов'язково, щоб вона була повністю інституалізована в рамках самого ЄС. Це може бути посилення ролі НАТО, умовне "європейське НАТО", формати "коаліцій рішучих" або розвиток безпекового компоненту всередині ЄС, який нині переважно залишається політико-економічним проєктом.
Моделей може бути кілька, але ключове - має з'явитися точка визначеності. Наразі її немає. І швидкої стабілізації глобального безпекового середовища теж не видно, тому я тут налаштований доволі скептично.
До тих пір, поки не буде досягнуто стабільності, Європа продовжить переживати бурі: час від часу виникатимуть нові "орбани", а в інших країнах – сплески проєвропейських рухів.
В даний час поширюється думка: "Європа здобула Угорщину, але втратила Болгарію". Проросійський Румен Радев та його політична сила здобули перемогу. Якою мірою це може становити загрозу для України?
Це дійсно виклик, проте, на мою думку, його трохи завищують.
З одного боку, нічого доброго для України від цього уряду чекати не варто. Це, безумовно, створить додаткові труднощі - і в двосторонніх відносинах із Болгарією, і на рівні ЄС загалом. Є ризик, що Румен Радев спробує частково зайняти нішу, яку раніше заповнював Орбан.
Однак існує декілька суттєвих "але".
Перш за все, вага Болгарії в рамках Європейського Союзу значно поступається вазі Угорщини. Країна не досягла повної інтеграції в ЄС у ряді аспектів, що призводить до суттєвого обмеження її інституційного та неформального впливу.
По-друге, внутрішня політична ситуація в Болгарії є вкрай складною. Це, по суті, піррова перемога проросійських сил, яка виникла на фоні втоми суспільства після восьми позачергових виборів. Явка на виборах була низькою — лише близько третини виборців відвідали дільниці. Тому рівень легітимності цієї влади з самого початку є досить вразливим.
