Не примус, а спогади: як Україна знаходить способи вшанувати своїх героїв.

Щоденна хвилина тиші о 9:00 вже впевнено увійшла в українське життя і тепер закріплена на законодавчому рівні. Але за цим ритуалом ховається більш складне питання: як зробити вшанування загиблих захисників та захисниць невід'ємною частиною культури пам'яті?

Вшанування пам'яті загиблих захисників і захисниць є однією з найважливіших тем сучасності. Українці не лише згадують про тих, хто віддав своє життя: пам'ять стає рушійною силою. Вона знаходить відображення в нових літературних творах та культурних ініціативах, у навчаннях і акціях, а найголовніше – в продовженні справ, які наші герої не встигли завершити.

Одним із найзначніших ритуалів стало щоденне "Хвилина мовчання" в 9:00. 6 березня 2026 року президент підписав закон, що закріпив цю практику на законодавчому рівні, і вона почала діяти з 8 березня. Проте, як свідчать розмови з двома експертами – координаторкою ініціативи "Вшануй" у Львові Юлією Оліяр та істориком Українського інституту національної пам'яті Іваном Стичинським, – цей закон лише відкриває двері для подальшої дискусії. Залишається багато невирішених питань: як уникнути того, щоб ритуал став лише формальністю, хто має відповідати за стандарти меморіалізації, як взаємодіяти з родинами загиблих та що робити з могилами невідомих солдатів.

Детальніше про все це ви дізнаєтеся у програмі "По живому".

Від 2014 року до закону 2026-го: як з'явилася "Хвилина мовчання"

Ведуча програми Ірина Давосира та координаторка ініціативи "Вшануй" у Львові Юлія Оліяр, фото: скрін з програми "По живому"

За словами Юлії Оліяр, ця практика ведеться вже давно, ще до прийняття відповідного закону. З 2014 року у військових частинах під час шикування відзначають "Хвилину мовчання", а в багатьох школах щотижня проводяться "Хвилини пам'яті". Проте новий імпульс цій ініціативі дав трагічний удар по Маріупольському драматичному театру, після чого президент оголосив про загальнонаціональну хвилину мовчання. Однак, як зазначає Оліяр, на практиці ця ініціатива реалізувалася лише в декількох містах, зокрема в Чернівцях та Вінниці.

Ідею розвивала парамедикиня з добровольчого медичного батальйону "Госпітальєри" Ірина Цибух, відома під позивним "Чека". Вона акцентувала на важливості формування культури пам'яті та створення спільного ритуалу, який дозволив би суспільству вшановувати загиблих. На жаль, Ірина загинула 29 травня 2024 року під час ротації в Харківській області. Її ініціативу підхопила громадська організація "Вшануй", яка тепер координує діяльність у різних містах, реалізуючи цю важливу концепцію.

Що змінив закон? Верховна Рада ухвалила його 11 лютого 2026 року, а підписав президент 6 березня. Документ закріплює щоденну хвилину мовчання о 9:00, а також щорічну хвилину мовчання й акцію "Запали свічку" в четверту суботу листопада о 16:00 - у пам'ять про жертв Голодомору. Рекомендації щодо організації цих заходів має затвердити Український інститут національної пам'яті. Згодом уряд дозволив використовувати для оголошення хвилини мовчання системи оповіщення.

Для Оліяр саме це - важливий практичний плюс: коли є оповіщення, люди одразу розуміють, що відбувається.

"Ми часто опиняємося в стані зайнятості і можемо не звертати увагу на час, тому звуковий сигнал робить впровадження традиції значно легшим," - підкреслює активістка.

Не обов'язок, а усвідомлений ритуал

Основна ідея активістів "Вшануй" полягає в тому, що хвилина мовчання повинна бути не просто формальною затримкою, а особистим моментом. Кожен, хто о 9:00 зупиняється, має усвідомлювати, за кого він проявляє повагу і чому це важливо.

У Львові Оліяр обрала два вектори роботи. Перший - проводити акції якнайбільше в різних куточках міста, щоб люди скрізь бачили, що це за ритуал, і закликати писати відповідні гасла. Другий - інформаційна політика. Адже на початку багато хто був необізнаний, почувався некомфортно, і це, за її словами, нормально: потрібен лише більший акцент на інформуванні суспільства.

Результати стають очевидними в повсякденному житті. Оліяр зазначає, що тепер у маршрутці можна почути, як пасажири запитують один в одного, чи вже дев'ята, і це свідчить про те, що початкова незручність відступила. Люди знайшли спосіб зрозуміти, чим займаються в даний момент, і об'єднуються в загальному моменті тиші.

Ще один важливий аспект – це взаємодія між громадою та владою. У Львові ці процеси відбувалися синхронно: інформаційні канали в центрі міста функціонували з перших акцій, і влада відповідала на запити людей. Проте ситуація не є універсальною. Оліяр зазначає, що в інших містах хвилина мовчання "може не отримати належної підтримки", а в соціальних мережах виникають суперечки навколо цього ритуалу. На її думку, причина полягає в недостатньому розумінні важливості таких моментів і сприйнятті їх як примусових заходів.

Її реакція на питання "навіщо це" є зрозумілою: ми є єдиним суспільством, і наше спільне майбутнє формується сьогодні через наші дії. Культура пам'яті та культура взаємодії між людьми тісно пов'язані з тим, яким стане суспільство в майбутньому.

Безлад на місці порядку: які проблеми виникають у процесі меморіалізації.

З 2022 року, як зауважує Оліяр, концепція пам’яті отримала нові вираження. Кількість втрат зростає, що підвищує потребу у вшануванні пам’яті. Це стало причиною виникнення численних саморобних меморіалів та інших форм вшанування, які наразі не мають єдиної системи. Вона описує цей процес як досить хаотичний, проте він поступово набуває рис цілісної культури пам’яті.

Вона називає кілька проблем, які помітно впливає на проблему розуміння меморалізації:

* Непрозорість інформаційної політики. Відчувається брак ясного напрямку у комунікації з боку держави: громадяни мають численні запитання, але не отримують на них відповідей.

* Спори навколо військових поховань. Як громада, так і влада можуть намагатися привласнити ініціативу, при цьому відсутня належна комунікація. Через відсутність чітких регуляцій виникають розбіжності навіть щодо вигляду могильних пам’ятників. Часто військовослужбовців ховають на загальних кладовищах, а не на спеціально відведених для військових.

* Відсутність системного підходу. Необхідно створити єдину державну політику та прийняти законодавство щодо меморіалізації, яке наразі перебуває на стадії розробки.

Іван Стичинський також підтверджує цю інформацію. Він зазначає, що в Україні відсутні чітко визначені стандарти для вшанування загиблих, за винятком деяких аспектів, що стосуються поховань і похоронних процедур. На рівні законодавства існує лише Національне військове меморіальне кладовище. Проте немає єдиного координатора цієї діяльності; її реалізацією займаються різні органи, зокрема Міністерство у справах ветеранів, Український інститут національної пам'яті, Міністерство оборони, а також низка громадських організацій, кожна з яких виконує свої функції.

Що є ефективним: пам'ятні таблички, цифрові ініціативи та програми збереження пам'яті.

Мить спогадів, зображення: Андріана Стахів.

Дослідження, проведене Центром прав людини "ZMINA", виявило, що громади здебільшого вдаються до таких практик вшанування пам'яті, як меморіальні дошки, перейменування вулиць, монументи та алеї. Наскільки вони ефективні? Стичинський підходить до цього питання з обережністю, зазначаючи, що ці елементи виконують різні функції і впливають на різні рівні взаємодії в просторі. Кожен із них має свої переваги, хоча деякі можуть виглядати застарілими, проте залишаються цілком прийнятними. Серед нововведень він відзначає цифрову меморіалізацію — концепцію, яка раніше не існувала.

За словами представників Інституту, їх методичні рекомендації мають виключно рекомендаційний характер і не слугують нормативно-правовим актом. Проте громади, з якими співпрацює Інститут, у різний спосіб прагнуть дотримуватися як цих рекомендацій, так і основних принципів меморіалізації, враховуючи існуючі реалії.

Оліяр, у свою чергу, наводить приклади вшанування, що виявляються через дії. Організація "Вшануй" є продовженням справи Ірини Цибух: кожна акція та інтерв'ю слугують способом вшанування її пам'яті. Вона вважає, що змагання та вишколи, присвячені героям, є яскравими прикладами такого вшанування.

Наприклад, громадська організація "М32" у Білій Церкві організувала буткемп на честь свого побратима з позивним "Сова". Учасники розвідувального тренінгу ділилися спогадами про нього, влаштували вечірню ватру, співали пісні та обмінювалися історіями. Оліяр переконана, що така форма пам'яті залишається в пам’яті навіть для сторонніх, адже вони знайомляться з подвигами загиблого, переймають їх дух і починають діяти в його дусі.

Пропозиції щодо "Моменту тиші"

В даний момент проходить публічне обговорення рекомендацій стосовно хвилини мовчання. Це ініціатива реалізується відповідно до закону про основи державної політики національної пам'яті. Після затвердження цих рекомендацій їх зможуть застосовувати різні організації та підприємства, оскільки раніше не було подібного документу.

Стичинський наголошує, що більшість рішень у політиці пам'яті проходять через громадське обговорення, а відгуки та звернення до Інституту надходять постійно. Крім рекомендацій щодо хвилини мовчання, Інститут працює над питаннями місць пам'яті, зокрема місць поховань і секторів військових поховань, Національного військового меморіального кладовища, а також присвоєння військовим частинам почесних найменувань на честь загиблих героїв. Це, зауважує історик, менш очевидна, але теж важлива складова вшанування.

Сім'ї загиблих: способи розв'язання конфліктів

Ведуча шоу Ірина Давосира та історик з Українського інституту національної пам'яті Іван Стичинський, зображення: скріншот з програми "По живому".

Найгостріша проблема - взаємодія з сім'ями. У Львові та Києві місцева влада неодноразово стикалася з невдоволенням родичів стосовно своїх рішень про поховання військових. Телевізійна команда провела бесіди з відвідувачами львівського кладовища, і думки виявилися різними.

Одна жінка вважає це місце важливим історичним об'єктом і мріє, щоб воно стало пам'яткою, де зможуть збиратися люди: на її думку, єдиний стиль і порядок виглядали б гідно. Чоловік підтримує ідею встановлення високих гранітних стел з великими зображеннями, оскільки вважає, що на існуючих пам'ятниках фотографії занадто маленькі, а воїни заслуговують на "гідний гранітний пам'ятник". Інший учасник згоден, що військові могили повинні бути однаковими, але наполягає на використанні якісних матеріалів: бетон, який пропонує місцева влада, його не влаштовує. Ще одна жінка додає, що всі розуміють, що пам'ятники будуть стандартними, але питання насаджень залишаються дискусійними, проте діалог з міською владою триває.

Що з цим робити? Стичинський зазначає, що Інститут - не служба супроводу, і спілкування з родинами не є його основним завданням, ця функція більше стосується Міністерства у справах ветеранів, серед завдань якого - вшанування пам'яті полеглих. Утім, значну частину роботи Інституту становить комунікація з громадами, зокрема й з родинами загиблих, і її мета - залучити родини до всіх процесів меморіалізації.

Його рецепт складається з двох елементів: правова основа та дискусія. Якщо меморіальний проект є значущим для громади, його слід ретельно обговорити, щоб уникнути можливих конфліктів у майбутньому. Це складний процес — країна та громади великі, і думок існує безліч. Проте важливо уважно вислухати всі точки зору, чесно оцінити ситуацію та знайти компромісне рішення.

Як спілкуватися з тими, хто пережив втрату

Оліяр ділиться своїм досвідом: родини тих, хто загинув, є головною аудиторією заходів "Вшануй", і вона помічає їх на кожній події. Вона зазначає, що це "прекрасні люди, які несуть велику кількість любові" і прагнуть зберегти та продовжити пам'ять про своїх близьких.

Спочатку вона сама відчувала страх висловити щось неправильне. Проте, прийшовши до певного висновку, зрозуміла, що найголовніше – це бути щирою й не боятися запитати, чи не переступила вона межу, чи не завдала шкоди своїми словами чи вчинками. Вона також підкреслює просту, але важливу істину: кожній людині потрібна інша людина.

Водночас існують і інші ситуації, коли деякі сім'ї обирають відокремитися. Вони абсолютно мають на це право, адже ніхто не в змозі оцінити глибину страждань матері, яка втратила свою дитину. Це також потребує поваги. Крім того, особливої уваги заслуговують вразливі категорії, такі як родини загиблих, полонених та зниклих безвісті, а також діти і дружини військових. Суспільству ще належить вчитись, як правильно спілкуватися з ними, щоб не завдати шкоди.

Ось альтернативні варіанти для фрази "Замість висновку": 1. На завершення 2. Підсумовуючи 3. В заключенні 4. У кінцевому підсумку 5. У результаті 6. Замість фіналу 7. Підводячи підсумок 8. У підсумку Обирайте той варіант, який найкраще підходить для вашого контексту!

З обох бесід вимальовується схожий образ. Ритуал вже існує, а закон також прийнятий. Проте між ритуалом і культурою пам'яті залишається значний шлях, який включає в себе кілька невирішених питань:

* Пояснювати, а не примушувати. Хвилина мовчання працює тоді, коли людина розуміє, для кого вона зупиняється.

* Упорядкувати. Необхідно запровадити єдину державну політику, законодавство щодо меморіалізації та визначити чіткі обов'язки установ — замість безладних ініціатив і суперечок навколо поховань.

* Залучати родини. Рішення про меморіали й поховання не можна ухвалювати без обговорення з тими, кого вони стосуються найбільше.

* Віддавати належне чужому болю. Залишатися відкритими, ставити запитання, не соромитися помилок та приймати, що деякі люди можуть не мати бажання спілкуватися.

* Не залишайте невідомих воїнів на плечах волонтерів. Держава повинна гарантувати рівне ставлення до всіх.

"Пам'ять - це процес", -- каже Юлія Оліяр, процес, якого ми вчимося разом, і від того, як ми його проходимо, залежить, яким буде суспільство завтра.