Леонід Кучма та його невірні рішення: як помилки 2000-х років сприяли вразливості України.
Колишній президент Леонід Кучма у 2000 році заявив, що Україна ніколи не буде ядерною державою та не планує відновлювати ядерний потенціал, успадкований від СРСР. Він наголосив, що Київ повністю виконав свої міжнародні зобов'язання за Будапештським меморандумом і зосередиться виключно на розвитку мирної атомної енергетики під контролем МАГАТЕ.
На думку Кучми, отримання ядерного статусу "не є оптимальним варіантом для України", і безпекові гарантії повинні бути забезпечені через міжнародні угоди та партнерські відносини.
Після 25 років Фокус аналізує, які рішення Кучми виявилися стратегічними прорахунками та як вони відобразилися на сучасній безпеці України.
Леонід Кучма став президентом України в липні 1994 року, в період, коли країна переживала важкі часи економічного спаду, гіперінфляції та політичної невизначеності. Це був третій рік незалежності, і держава ще не встановила чіткі кордони з Росією. Чорноморський флот залишався предметом суперечок, а ядерна спадщина, отримана від СРСР, вимагала термінового вирішення. Кучма, колишній директор "Південмашу", прийшов з іміджем людини, орієнтованої на практичні результати. Його зовнішня політика стала спробою вивести Україну з ізоляції, зберігаючи при цьому економічні зв'язки з Москвою.
Перші кроки -- Будапештський меморандум і ядерне роззброєння. Україна успадкувала третій у світі ядерний арсенал, але не мала коштів на його утримання. Кравчук почав цей процес, а за першої каденції Кучми все було завершено. До 1996-го всі боєголовки вивезено до РФ. Захід пообіцяв гарантії безпеки. Тоді це виглядало логічно: ера "кінця історії", співпраці, а не конфронтації.
Паралельно відбувалася євроінтеграція. 1994-го Україною підписано Угоду про партнерство з ЄС. У 1998 році країна входить в Раду Європи. Хартія про особливе партнерство між Україною та НАТО 1997-го відкрила двері до навчань і миротворчих місій.
Протягом президентства Леоніда Кучми міжнародна політика України характеризувалася багатовекторним підходом. Він активно балансував між Сполученими Штатами, Європейським Союзом та Росією. З одного боку, Кучма ініціював створення ГУАМ — об'єднання пострадянських держав, яке мало стати альтернативою російському впливу в регіоні. З іншого ж боку, він підписав "Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією", що визначив кордони та питання, пов'язані з флотом.
Пік напруженості у відносинах з Російською Федерацією стався під час конфлікту за острів Тузла у 2003 році. Тоді Москва вирішила звести дамбу до острова, прагнучи захопити спірну територію. Президент Кучма особисто відвідав район подій, а Україна направила свої війська для захисту. Ця криза завершилася компромісом і призупиненням будівництва, ставши першим серйозним викликом для Путіна.
Та зовнішні успіхи контрастували з внутрішньою стагнацією. Польща, Чехія, Угорщина реформувалися й вступали до ЄС і НАТО, а Україна -- ні. Олігархізація, корупція, повільні реформи гальмували рух. Якби темп був вищим, історія могла б скластися інакше. Зовнішня політика Кучми дала час і фундамент. Але без внутрішньої модернізації цей фундамент залишився вразливим. Урок, який Україна вивчає досі.
Політолог Олег Постернак висловив думку про те, що президентство Леоніда Кучми стало часом, коли досягнення в зовнішній політиці суттєво переважали внутрішні невдачі. Він зазначив, що друга половина 1990-х і початок 2000-х років пропонували Україні унікальні можливості, які країна змогла успішно реалізувати для зміцнення свого статусу як незалежної та суб'єктної держави.
Серед основних досягнень Постернак виділяє ініціювання курсу на євроінтеграцію, вступ України до Ради Європи, підписання Хартії про особливе партнерство з НАТО, а також встановлення двостороннього співробітництва з провідними країнами світу. Політолог особливо підкреслює важливість нормалізації відносин з Російською Федерацією, починаючи з Великого договору 1997 року і закінчуючи конфліктом навколо острова Тузла у 2003 році. Тоді Україна чітко продемонструвала новообраному президенту РФ Володимиру Путіну межі своєї суверенності.
Постернак також зазначає, що роззброєння було зумовлене складною соціально-економічною ситуацією в країні, яка не мала можливості забезпечити адекватне обслуговування та підтримку існуючого арсеналу. Продаж зброї значно підвищував доходи бюджету, хоча цей аспект варто досліджувати окремо.
"Відмова від ядерної зброї, закріплена в Будапештському меморандумі, не є помилкою тільки Леоніда Кучми. Основи цього рішення були закладені Леонідом Кравчуком, а Кучма, обійнявши пост президента, продовжив курс, спрямований на зміцнення зовнішньої політики. У той час існувало загальне переконання, що на пострадянському просторі настав етап стабільних міжнародних відносин та міждержавного порозуміння. Передбачити теперішній рівень конфлікту між Росією та Україною було практично неможливо", -- підкреслює експерт.
Основною помилкою Кучми Постернак вважає повільні темпи проведення внутрішньополітичних реформ. На відміну від Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Болгарії та Румунії, які на початку 2000-х років успішно приєдналися до Європейського Союзу, Україна не активізувала свої євроінтеграційні зусилля. Якби внутрішні зміни відбувалися швидше, шанси на вступ до ЄС і намагання приєднатися до НАТО були б значно вищими. Це могло б спонукати Путіна ретельніше зважити свої дії перед початком масштабної війни.
Водночас експерт допускає: навіть членство в НАТО навряд чи зупинило б Путіна в його агресивній установці щодо України.
"Експерт підкреслив, що він міг би вжити ризикованих заходів і виступити проти держави Альянсу, готуючи таким чином більш серйозний континентальний конфлікт."
Отже, зовнішня політика Леоніда Кучми заклала основи для суверенітету України, проте нестача внутрішніх реформ залишила країну вразливою до зовнішніх викликів. Сьогодні, оцінюючи цей період, суспільство повинно зрозуміти: без оперативних змін жодні зовнішні гарантії не зможуть забезпечити повну безпеку. Саме синергія зовнішньої активності та внутрішньої модернізації могла б змінити вектор розвитку держави. Незважаючи на всі здобутки, Кучма не спромігся досягти цього балансу, що стало важливим уроком для майбутніх поколінь лідерів.
Політолог Руслан Ключник підкреслює, що після добровільної відмови України від третього за величиною ядерного арсеналу в світі, питання повернення до ядерної зброї знову стає актуальним. Це відбувається на фоні російської агресії та невдачі гарантій, закладених у Будапештському меморандумі. Україна успадкувала не лише радянські ядерні боєголовки, але й розвинену школу ядерної фізики, ракетобудування та матеріалознавства. Харківський фізико-технічний інститут, а також підприємства в Києві та Дніпрі все ще мають експертів, здатних відновити повний цикл виробництва — від збагачення урану до створення носіїв.
Фінансовий аспект також не є вирішальним: під час років повномасштабного конфлікту держава інвестувала сотні мільярдів доларів у забезпечення оборони, організувала масове виробництво безпілотників та боєприпасів, а у 2024 році більше 50% державного бюджету пішло на сектор безпеки. З точки зору прихильників ядерної програми, ресурси для її реалізації можна було б знайти в такій же мірі.
Однак основною перешкодою є не інноваційні технології або фінансові ресурси, а геополітична ситуація. Намір відновити ядерний статус призвів би до міжнародної ізоляції, санкцій і загрози превентивного удару з боку Росії. Тому, за думкою експертів, незважаючи на наявний потенціал, ядерний шлях для України залишається більше теоретичною можливістю, аніж реальною перспективою.
Згадаємо, що тридцять років тому Кучма та Єльцин здійснили розподіл Чорноморського флоту. Україні дісталися радянські "надбання", які не пережили війну, а флагман "Гетьман Сагайдачний" було затоплено у 2022 році. Яка частина спадщини СРСР залишилася і в якому напрямку рухаються Військово-морські сили України – розглянув Фокус разом з експертом Максимом Паламарчуком.
Також Фокус писав, що Україна віддала РФ 10 бомбардувальників Ту-95 та Ту-160, з яких росіяни запускають ракети по українцях.
