Культурний геноцид у рамках кримінального законодавства: чи реальна можливість його визнання та які можуть бути наслідки?
Атака на Києво-Печерську лавру, що відбулася в ніч з 14 на 15 червня 2026 року, стала поштовхом для реєстрації в Верховній Раді одразу двох законопроєктів — №15331 та №15331-1. Обидва документи пропонують доповнити статтю про геноцид новим аспектом, який стосується руйнування культури, фактично вводячи в обіг термін "культурний геноцид", що до цього часу мав виключно академічний статус у світовій дискусії. 30 червня комітет Верховної Ради ухвалив рішення підтримати законопроєкт №15331, в той час як №15331-1 було відхилено, хоча зазначалося, що деякі його складові можуть бути враховані в подальшому.
Рішення, яке зріло довгий час і має позитивний характер, але важливі деталі можуть виявитися вирішальними: чи стане нова норма частиною міжнародного права, чи залишиться лише політичною реакцією на війну — покаже лише час. Тим часом, слід детально розглянути самі проєкти.
Звідки походить ця ідея?
Ідея не нова, а просто добре забута. Ще у 1940-х Рафаель Лемкін, описуючи звірства нацистів, вкладав у слово "геноцид" ширший зміст: знищення групи означає знищення всього, що робить її такою: мови, культури, релігії, пам'яті. Цих ідей не підтримали, не в останню чергу через спротив держав, власна політика яких підпадала б під таке визначення. Тож культурний вимір вилучили з фінального тексту Конвенції про геноцид 1948 року, залишивши тільки його окремі елементи, зокрема заборону насильницького переміщення дітей.
До цієї спадщини звернулося Товариство Рафаеля Лемкіна, чию концепцію 2026 року підтримав профільний комітет ВРУ -- і на ентузіазмі вже самих депутатів вона роздвоїлася: замість одного з'явилося два проєкти.
Тож тепер питання -- який обрати? Треба читати й аналізувати!
Спільне та відмінне
Обидва проєкти вносять до статті 442 ("Геноцид") новий пункт, який стосується знищення культурної спадщини, привласнення культурних елементів та переписування історичної пам'яті як методів, що сприяють вчиненню геноциду. Проте на цьому спільність закінчується — можна виділити дві ключові відмінності.
№15331 подає ці злочини як ієрархізовану систему з правовим, політичним і риторичним підґрунтям, чого бракує другому проєкту. Натомість №15331-1 додає до списку ще й переслідування дієвців культури, науки, освіти, медіа та релігії й нав'язування "вищості" чужої культури, але прив'язує ці положення переважно до окупованих територій.
Проєкт №15331-1 також передбачає внесення змін до статті 298 ККУ, що стосується відповідальності за неналежну евакуацію музейних цінностей із зон бойових дій, внаслідок чого вони можуть бути знищені або потрапити до рук ворога. Хоча ця ініціатива виглядає обґрунтованою, вона містить значні ризики: музейні працівники, які не встигли врятувати експонати, можуть опинитися під загрозою покарання, що може призвести до того, що люди почнуть уникати відповідальності. Крім того, це більше нагадує службову недбалість (стаття 367), ніж міжнародний злочин, і за своєю суттю відрізняється від геноциду, тож потребує окремого законопроєкту з переглядом самої процедури евакуації цінностей. Наразі це виглядає скоріше як "мертвий вантаж", аніж зважений і продуманий крок.
Переваги та недоліки кожного з проєктів.
№15331 зосереджений на якісному опрацюванні злочину культурного геноциду: він визнає знищення культури геноцидом не саме собою, а тоді, коли воно є способом чи підготовкою до знищення групи. Культура тут -- інструмент, а не окрема мета злочину. Це утримує норму в межах загальноприйнятого розуміння геноциду й водночас потенційно знижує ризик закидів, що Україна в односторонньому порядку "винайшла" культурний геноцид усупереч Конвенції 1948 року. Та й сама пояснювальна записка до проєкту варта уваги -- це доволі непоганий науковий текст, який незалежно від долі законопроєкту точно може збагатити українську та міжнародну дискусію навколо розуміння й кваліфікації культурного геноциду.
Однак є й недолік — у проєкті не враховано переслідування представників культури, освіти, медіа та релігії як свідчення злочинних дій. Подібні аргументи вже були висловлені, зокрема, у працях Лемкіна та на Трибуналі щодо колишньої Югославії (зокрема у справах Блашкича, Прліча, Стругара). Проте це можна легко виправити шляхом доопрацювання тексту.
№15331-1 додає й перевагу: переслідування діячів культури та навʼязування вищості однієї культури над іншою. Але водночас проєкт обтяжений кількома вадами й до того ж помітно більш політичний за тоном: його супроводжує постанова №15338 із формулюваннями на кшталт "Путін назавжди зафіксував свій статус одного з найжорстокіших руйнівників української культури". Таку риторику на міжнародній арені традиційно сприймають радше як полеміку, а не виважену правову позицію.
Основна проблема цього проєкту полягає в його територіальній прив'язці: визнають геноцидом переслідування культурних діячів лише на тимчасово окупованих територіях, хоча автори не пояснюють цю обмеженість, що суперечить самим основам злочину. Ті ж дії, якщо відбуваються поза окупацією, формально не вважаються геноцидом. Додавання згадки про "перевагу іншої групи" (а саме, ідею "триєдиного народу") створює враження, що ця норма була розроблена під певний конфлікт і конкретного виконавця. Така політична позиція може бути легко відхилена, особливо в міжнародному контексті, де партнери можуть стверджувати, що Україна не криміналізує геноцид в загальному, а лише конкретного противника.
Ще одна критична проблема -- пояснювальна записка не збігається з текстом самого закону: вона в кількох місцях говорить про створення окремого злочину "культурний геноцид", а текст лише додає новий спосіб учинення до вже наявної статті про геноцид. Якщо ж цю частину скопіюють у фінальний текст проєкту, у майбутньому наші судді чи прокурори можуть стикнутися з тим, що не розумітимуть, як цю норму застосувати, а тому й узагалі не працюватимуть із нею. До того ж записка не пояснює, чому "нав'язування культурної вищості" взагалі має стосунок до геноциду: саму собою таку ідею можна висловлювати й без наміру когось знищити. Інакше кажучи, ідею (непогану) до закону додали, а логіку, чому вона взагалі є геноцидом, -- ні.
На завершення, у цьому проєкті поєднані два поняття, що мають різну вагу: розширення визначення геноциду та відповідальність за неевакуйовані музейні цінності. Складається враження, що автори намагаються "зрівняти" найсерйозніший міжнародний злочин із звичайною службовою недбалістю, хоча за рівнем тяжкості ці питання мають абсолютно різний статус.
Геноциду без умислу не буває
Простими словами: для встановлення факту геноциду не так важливий масштаб руйнувань, хоча це і має значення. Найголовніше – продемонструвати намір: тобто довести, що злочин був скоєний з метою знищення певної групи людей.
Виникає питання: що, якщо пам'ятка була пошкоджена випадково, наприклад, внаслідок відхилення ракети чи безпілотника через вплив радіоелектронної боротьби? Таке дійсно може трапитися. Проте один окремий випадок не доводить відсутність наміру: наявність наміру не можна оцінювати лише за одним епізодом, особливо якщо він випадковий. Визначення наміру ґрунтується на комплексі різноманітних факторів і дій, таких як регулярність атак на культурні об'єкти, риторика ідеологів або виконавців геноциду, послідовність їх дій у часі, а також узгодженість з більш широкою політичною стратегією — офіційними доктринами, діями на окупованих територіях (перейменування, заборона мови, знищення архівів) і паралельним тиском на саму групу.
Культурний геноцид: реалії та майбутні можливості
Тут варто бути чесними. Сам собою новий пункт у законі -- це не чарівна паличка. Він не означає, що завтра почнуть виносити вироки за культурний геноцид.
Те, що він насправді пропонує, це адекватну структуру. В даний момент слідчий, який фіксує руйнування музею або церкви, змушений "транслювати" це через призму фізичного насильства, обходячи складнощі у доведенні намірів знищення певної групи. Новий закон встановлює прямий зв'язок між цими діями й надає чітку основу для збору доказів та майбутніх вироків щодо російського керівництва.
Ризик у тому, що це працює лише за двох умов: чіткий текст і реальна спроможність на місцях -- навчені слідчі, прокурори, експерти-культурологи тощо. Без цього закон залишиться красивою декларацією.
Реальна сила цього закону -- не стільки всередині України, скільки на міжнародній арені: наша країна веде боротьбу не лише за території, а й за те, якими словами світ описуватиме цю війну.
Визнання культурного знищення частиною геноциду може стати дієвим інструментом у цій боротьбі -- адже це сигнал для серйозної міжнародної розмови й внесок у доктрину права, яка десятиліттями обходила культурний геноцид стороною. Україна тут не першопроходець -- схожі дискусії вже точилися в Канаді щодо шкіл-інтернатів для дітей корінних народів і в уже згаданому Трибуналі щодо колишньої Югославії.
Крім того, міжнародні суди все частіше визначають порушення культурних прав як окремий вид злочину. Це можна було спостерігати, зокрема, в рішеннях Європейського суду з прав людини стосовно подій у Криму, а також у справах Міжнародного суду ООН щодо дискримінації в сфері освіти на тимчасово окупованих територіях.
На завершення
Обидва проєкти мають свої недоліки, проте, якщо підійти до їх розробки з належною увагою та не піддаватися емоціям, викликаним черговими атаками Росії на українську культуру, є всі шанси створити якісну та ефективну норму, яка буде реально використана нашими прокурорами та суддями у боротьбі з російськими злочинцями.
В даний момент Україна не лише розробляє власну систему кримінального права, але й створює терміни, якими світ буде характеризувати цю війну. Концепція культурного геноциду може увійти до цього термінологічного арсеналу, але лише якщо вона буде сформульована як загальна правова категорія, а не як відповідь на дії конкретного агресора. Адже ефективність правової норми визначається не лише її здатністю точно відображати сучасність, а й тим, наскільки вона залишається переконливою та доречною, коли сучасність перетворюється на історію.
