"Ізоляція" — це нескінченний кошмар.
Фільм Ігоря Мінаєва є свідченням не про страхіття минулого, а про активний механізм насильства, що поширюється на всі території під окупацією.
Документальний фільм про найбільшу катівню в Європі був створений на замовлення Суспільного у 2024 році. Після півтора року фестивальних показів на міжнародних платформах, "Ізоляція" Ігоря Мінаєва нарешті стала доступною на YouTube-каналі "Суспільне Документалістика". Після її публікації, без перебільшення, на глобальному рівні, навряд чи можна ще вразити когось фактами про жорстокість російської армії в Бучі під час місяця окупації. Українці, які вже п'ятий рік стикаються з реаліями війни, стали менш чутливими до нових жахіть. Проте я хочу зробити важливу заувагу.
Знання про "Ізоляцію" жахають тим, що в той час, коли знімали фільм, коли колишні в'язні ділилися свідченнями на камеру, коли стрічка демонструвалася в Європі, коли ви її переглядаєте на згаданому каналі, коли я пишу ці рядки і коли ви їх читаєте — цілодобові катування, жахливе насильство, яке не піддається жодній логіці, і фізичне знищення незаконно затриманих людей тривають. Цей безперервний процес знищення людських життів і душ триває з 2014 року, коли розпочалось гібридне вторгнення Росії в Україну і окупація Донецька, де розташована ця фабрика смерті. Глядачам демонструють документальні кадри, які показують, як все починалося: молодий чоловік, який явно має українське громадянство, спокійно, монотонно і впевнено зазначає — це не мистецтво, не краєвиди чи натюрморти, це порнографія та збочення, з цим потрібно терміново покінчити. І навести тут лад. Ну, лад навели...
Фільм "Ізоляція" помітно й вигідно відрізняється від подібних стрічок, котрих чимало виходить в Україні зараз, передусім формою та структурою оповіді. Причому уникаючи формалістичних елементів, використовуючи форму передусім для підсилення вербально-емоційного ряду. Це помітно вже за прологом, коли ляльки-маріонетки ілюструють закадр про досконалість людського тіла голосом Римми Зюбіної. А потім красивий поетизований опис завершується коротко й безжально -- вставлені в тіло електричні дроти перетворюють цю досконалість на шмат м'яса.
Наступна оповідь поділена на три секції і має структуру класичної тридійної драми. Проте, історія, що розгортається, змінюється від драми до трагедії. Сценарій не слідує традиційній формулі, де сюжетна лінія проходить шляхом від піднесення до падіння головного героя чи інституції. Вже в першій частині "Завод" ми бачимо, на перший погляд, розвиток донецького заводу ізоляційних матеріалів, найзначнішого та найпотужнішого підприємства в регіоні. Цей процес підкріплюється, зокрема, кадрами з художніх фільмів 1950-1960-х років, в яких Донбас постає як ідеальний комуністичний рай, що збудувався завдяки праці та зусиллям робітників, відзначаючи гегемонію пролетаріату.
Ця частина триває 12 хвилин і стисло викладає основні ідеї трисерійного документального фільму Ігоря Кобрина "Плавильний котел". У стрічці детально проілюстровано, на прикладах подібних пропагандистських фільмів, поступову деградацію Донбасу. Окупаційна політика радянської Росії реалізовувалася гібридними методами, такими як маргіналізація місцевого населення, виснаження природних ресурсів, низька ефективність промислового виробництва та повне знищення культурної ідентичності. Тому такі величезні підприємства, як "Ізоляція", виявилися ненадійними структурами, що мали "глиняні ноги". Це підтверджується розпадом СРСР і швидким занепадом подібних виробництв.
Про шанс "Ізоляції" на порятунок і нове життя й продукування не скловати, а нових смислів -- друга частина під назвою "Арт-об'єкт". Ця історія теж недовга, вкладається в 15 хвилин екранного часу й розповідає про перетворення занедбаної промзони, котра відпрацювала свій ресурс, у простір сучасного мистецтва. Котрий швидко став відомим за межами України в західний бік. Представленість на міжнародних майданчиках напружувала Росію і як наслідок -- вибішувала проросійських колаборантів, котрі одного разу ввірвалися на територію з метою шукати там американців.
Третя частина, що носить назву "Катівня", є центральною в усій структурі твору та триває 45 хвилин. У цьому сегменті час відчувається як справжнє страждання, яке важко ігнорувати навіть найзапеклішому скептику. Цей біль проникає в глибину душі, ставши настільки особистим, що його важко вважати чужим. Всі свідчення в'язнів ти відображаєш у своїй свідомості. Виникає парадоксальна асоціація: скільки б ти не чув реальних історій, читав кримінальні справи чи переглядав новини про злочини, покинуті промислові зони завжди слугували місцями для скоєння правопорушень — від пограбувань і побиттів до катувань, зґвалтувань і вбивств, а також для приховання тіл і здійснення природних потреб. Вчора тут функціонував величезний завод, а сьогодні ми перетворюємо це місце на смітник. Це яскраво ілюструє специфіку російської ментальності, і колишній завод ізоляційних матеріалів став найбільшим символом її системного прояву.
Жахливі події, описані в "Ізоляції", взяті з книги Станіслава Асеєва "Світлий шлях". Цей донецький журналіст провів 962 дні у неволі, переживши всі страждання, метою яких було знищення людської гідності. Книга була опублікована у 2020 році, отримала переклади англійською та ще на сім мов, а також була удостоєна міжнародної премії імені Вітольда Пілецького. На момент виходу твору концтабір все ще функціонував, і про нього знали в Україні, намагаючись піднімати питання про порушення прав людини. Очікувалося, що англомовне видання сприятиме більш широкому обговоренню цієї теми, подібно до того, як два роки потому публікація фото- та відеоматеріалів з Бучі та інших звільнених українських міст викликала бурхливу реакцію. Проте, на жаль, ситуація з "Ізоляцією" залишилася незмінною, а в'язні так і залишилися в тих самих умовах, без надії на зміни.
До речі, серед показаних у фільмі свідків Асеєєв чи не наймолодший. Більшість тих, хто пройшов катівні -- старші люди, хоча, з їхніх слів, там утримують багато молоді. Отже, окупанти й колаборанти не перебирають. Вони не ділять в'язнів на тих, хто чинить чи ладен чинити активний опір і просто пасивно не приймає окупаційний режим, подумки лишаючись з Україною. Складається враження: є якийсь таємний план, згідно з яким через катівні "Ізоляції" в перспективі має пройти кожен, хто не залишився в Донецьку. Навіть на позір лояльні. Бо довести лояльність і не потрапити на стіл у кімнаті тортур можна лише в один спосіб -- самому стати катом.
Протягом тижня після прем'єри фільм переглянули 8,7 тисячі глядачів. Чи це багато, чи мало? Скільки ж глядачів потрібно, щоб "Ізоляція" перестала існувати, як в Україні, так і за її західними межами? Адже, судячи з фіналу, ця катівня лише розширюється на нових територіях, захоплених Росією. Ворог уже не намагається приховувати свою жорстокість; навпаки, він із задоволенням поширює інформацію про свої злочини та безкарність. Саме відсутність покарання, а не жахливі свідчення тих, хто вижив, повинна найбільше лякати всіх людей доброї волі. Тому "Ізоляція" – це не просто історія, а свідчення тріумфу безкарності. Це не про минуле; це реальність сьогоднішнього дня і, на жаль, найближчого майбутнього всіх територій, підконтрольних Росії, навіть тих, що вважаються суто російськими.
Цей текст був створений завдяки сприянню Норвезького Гельсінського комітету та фінансуванню Норвезького агентства з розвитку співпраці (NORAD).
