Гренландія: Сполучені Штати трансформують НАТО в інструмент тиску на Європу.
Після венесуельського інциденту, який став для Вашингтона прикладом "можемо, отже робимо", адміністрація Трампа звернула увагу на Гренландію. Це стало випробуванням для Європи як важливого гравця та для НАТО як організації, що функціонує не тільки проти зовнішніх загроз, а й для протидії внутрішньому тиску.
Європейці реагують як люди, яких застали на морозі без куртки: спільні заяви про Статут ООН, публічні клятви у підтримці суверенітету Данії та Гренландії, натяки на "статтю 5, але цього разу проти американців". Виглядає сюрреалістично, але в цьому і є сигнал. Якщо союзник починає говорити мовою примусу, у відповідь запускаються не тільки дипломатичні протоколи, а й інстинкт виживання.
Чи можуть Сполучені Штати вплинути на Європу, щоб вона прийняла нові умови? Коли американська рішучість має пріоритет над європейським суверенітетом, а ціна опору визначається побоюванням залишитися без підтримки США.
Можливі варіанти розвитку подій
Сценарій "повної анексії" на папері виглядає найгучніше, але практично це найменш зручний інструмент. Він потребує різкої легалізації насильства, створює правовий вибух у НАТО, запускає хвилю санкційних і судових процесів, робить Європу вимушеним противником. Трамп може любити ефектні ходи, але його адміністративний стиль зазвичай прагматичніший: витиснути максимум контролю без формального переходу червоної лінії.
Тому більш реалістична конструкція складається з двох треків.
Перший трек присвячений внутрішній політиці Гренландії та її прагненню дистанціюватися від Данії. Тут не йдеться про прихильність гренландців до США — її фактично немає. Натомість важливо підкреслити можливість використання теми колоніальної пам'яті, автономії, історичних принижень, економічної залежності та мовної ідентичності для підвищення напруги. Якщо Вашингтон почне діяти за принципом "говоримо безпосередньо з Нууком, а не через Копенгаген", то фактично усуває Данію з цього процесу. Призначення окремого спецпосланника та сигнали щодо посилення інтересу до гренландського руху за незалежність спрямовані на формування власної мережі контактів на острові, легітимацію прямих комунікацій і зниження вартості політичного конфлікту з Копенгагеном.
Другий трек представляє собою угоду, що слугує формою контролю, і не обов'язково має на увазі купівлю. Модель вільної асоціації у американській практиці цінна не завдяки романтиці партнерських відносин, а через набір повноважень, який забезпечує доступ до сил, інфраструктури, логістики, режиму торгівлі та регуляторного впливу. Це дозволяє досягти військово-стратегічних цілей без іміджевих ризиків, пов'язаних з анексією. Найголовніше, що така схема, якщо буде реалізована безпосередньо в Гренландії, перетворює Данію на сторону, яку можна або поставити перед фактом, або змусити до переговорів щодо "компенсацій" в інших аспектах.
Військовий аспект має своє особливе місце і часто підлягає спрощенню. У Гренландії вже присутні американські сили та структура, що надає США значні можливості. Таким чином, "питання безпеки" тут полягає у прагненні до політичного контролю, незалежного від настроїв європейських країн і застережень Данії. Це два різні аспекти. Питання безпеки регулюється угодами та військовими базами, тоді як контроль визначається статусом і підпорядкованістю.
Гренландія перетворилася на ідеальний центр, оскільки тут зливаються три різні елементи, кожен з яких підкріплює інші.
Перший пласт це ревізія західної півкулі. У риториці Трампа та його оточення чутно не просто інтерес до Арктики, а повернення до доктрини виключності: Західна півкуля як простір, де "чужі" не мають права на гру, а "свої" не мають права на самостійність, якщо вона заважає. Венесуела в такій рамці виглядає як пролог, а Гренландія як доказ того, що ця логіка не обмежується Латинською Америкою і не зупиняється на "автократах".
Другий рівень — це внутрішня криза Європи як потужної сили. Європейські країни можуть робити різноманітні заяви і навіть обговорювати символічні військові дії, але в основі проблеми лежить важливе запитання: що робити, якщо основний гарант безпеки раптом стає джерелом загрози. Це створює паралізуючу ситуацію, адже будь-яка реальна відповідь вимагає того, чого Європа уникала протягом багатьох років: автономії, готовності до витрат і ризиків. Саме тому в тексті відчувається паніка: це не стільки страх перед Гренландією, скільки страх від власної безпорадності.
Третій пласт це Україна, навіть якщо нас прямо не називають. Бо кожен такий кейс перепрошиває поняття "гарантій". Якщо західний порядок тріщить у точці Данія-Гренландія, то як виглядатимуть будь-які європейські гарантії для України в момент, коли вони вступлять у суперечність з американським інтересом або американською примхою. У цій історії Гренландія стає дзеркалом для Києва: ми бачимо, що правила можуть бути оголошені другорядними навіть всередині "свого" табору, якщо в Білому домі перемикається режим.
Звідси і практичний висновок, який неприємний, але корисний. Європа у гренландському кейсі не стільки захищає Данію, скільки захищає сам принцип, що союз це договір, а не вертикаль. Якщо Європа програє цей принцип, вона перестане бути партнером США і стане територією управління. А якщо Європа виграє хоча б частково, вона вперше за довгий час отримає мотивацію будувати реальну силу, не декларативну. Для України другий варіант відкриває простір, де європейська суб'єктність може стати не гаслом, а ресурсом.
Трамп може і не "взяти" Гренландію юридично. Але якщо він змусить Європу звикнути до самої можливості, що американська сила має право перевизначати європейський суверенітет, він отримає більше, ніж острів. Він отримає новий формат Заходу, де Вашингтон не домовляється, а диктує, і де будь-яка країна на периферії, включно з Україною, мусить рахувати не лише ризик війни з Росією, а й ризик торгу між союзниками, в якому правила більше не гарантують нічого.
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, напишіть нам.
