"Голодомор виник внаслідок повного підкорення селянського населення."

Виселення "куркулів" та централізовані заготівлі призвели до розколу в селах, - зазначає історик Станіслав Кульчицький.

- Голодомор стався з конкретних причин, які розгорталися на тлі примусової колективізації. Цей процес Сталін розпочав 1930-го. Його метою було не просто колективізувати, а комунізувати селянство - знищити приватну власність на землю й об'єднати селян у комуни чи радгоспи, щоб держава мала абсолютний контроль над робочою силою в сільському господарстві.

Проте вже на початку цієї політики Сталін наштовхнувся на масовий, хоч і неорганізований, спротив селян. Опір охопив увесь Радянський Союз, але особливо сильний він був в Україні. Канадська дослідниця Лінн Віола у своїй книжці про селянський протест наводить статистику, згідно з якою саме Україна стала епіцентром більшості заворушень. Це непокоїло Сталіна ще й тому, що радянська Україна мала спільний кордон із Західною Україною, яка тоді входила до складу Польщі. Кремль побоювався, що Варшава може скористатися ситуацією, а радянська влада втратить контроль над українськими територіями.

Вони безпосередньо зазначали, що Пілсудський та його сподвижники становлять небезпеку. У той час Сталін міг спокійно проводити два-три місяці на півдні Радянського Союзу, займаючись листуванням з тими, кого залишив у Москві. Протягом 1931-1936 років він доручав управління Лазарю Кагановичу, детально викладаючи свої думки у кореспонденції з ним.

Сталін відчував страх перед іншими "українцями", які знаходилися по різні сторони радянської України. З одного боку, існувала Кубанська Україна на Північно-Західному Кавказі. Каганович, який прибув туди з надзвичайною комісією, практично не звертав уваги на національні республіки, що входили до складу цього регіону. Він зосередив свою увагу саме на Кубані, де на той час проживало близько 75% українців. У той період існували заклики та ініціативи щодо об'єднання Кубані з радянською Україною. Ця інформація була відома, і Каганович вживав заходів для знищення всього українського в цьому регіоні. Людей депортували, а українську мову забороняли. Процес українізації Кубані був повністю зупинений.

Існувала також третя Україна — західні регіони, які були частиною Польщі. У цих областях поляки ставилися до українців жорстоко. Але що б сталося, якби їхня поведінка була іншою? Сталін мав побоювання, що ситуація могла розвинутися в інший бік. Якщо б, наприклад, в радянській Україні виникли б якісь заворушення, а західні українці прийшли б на допомогу, це могло б призвести до об'єднання всіх трьох частин України. У такому разі Москва ризикувала б втратити контроль над ситуацією в Україні.

Внаслідок зовнішніх обставин Сталін змінив свою позицію щодо комун, погодившись на створення артілей, в яких селяни все ще могли зберігати свої присадибні ділянки. Також було дозволено організовувати колгоспні базари з ринковими цінами.

Так минули 1930-1932 роки. Але Сталін повернувся до продрозкладки - реквізиції зерна, як у 1919-1920 роках під час воєнного комунізму Леніна.

Ленін прагнув усунути товарно-грошові стосунки та ринок, замінивши їх на пайкову систему постачання, що робило людей залежними від держави. Однак ця ініціатива зазнала невдачі, оскільки селяни відмовлялися віддавати хліб. У 1921 році Ленін був змушений запровадити нову економічну політику (НЕП), яка частково відновила приватне підприємництво. Хоча НЕП дозволив існування непманів, Ленін попередив, що це лише тимчасовий етап. Він поставив питання "Хто кого?" - або приватники здобудуть перевагу над радянською владою, або ж держава знищить приватний сектор.

У 1929 році Сталін остаточно відмовився від Нової економічної політики (НЕП) і знову звернувся до практики воєнного комунізму, враховуючи вже накопичений досвід в управлінні ринком. Спроба повторно запровадити комуністичні принципи в селі зазнала невдачі: селяни були готові до артільної організації, але не приймали комуни.

Насправді не існувала "загальнонародна власність", як це запевняла пропаганда; насправді це була власність держави, що підпорядковувалася партійно-радянській верхівці. Влада в економіці була зосереджена в руках партійних керівників.

Селяни здебільшого позбулися можливості володіти землею, залишаючи лише невелику присадибну ділянку для забезпечення власних потреб. Система, що раніше називалася продрозкладкою, отримала новий термін "контрактація" і діяла в період 1930-1932 років, виявляючись ще більш жорсткою, ніж за часів Ленінської політики. Люди все частіше уникали колгоспів і зосереджували свої зусилля на веденні особистих городів. Економічний колапс став неминучим.

До того ж насильницьке вилучення зерна супроводжувалося репресіями: чекісти контролювали село, стежили за настроями, придушували опір. Так держава створила умови, за яких голод став не випадковістю, а закономірним наслідком тотального підкорення селянства.

Таким чином, ці соціальні настрої, разом із економічною кризою, йшли рука об руку. Держава опинилася в ситуації, коли не мала фінансів для імпорту автомобілів з інших країн. Закупівлі не проводилися на основі довгострокових кредитів, оскільки радянська влада відмовилася визнавати борги, що виникли до революції, а здійснювалися через векселі — дев'ятимісячні зобов'язання. Іншими словами, або виконуєш свої зобов'язання, або оголошуєш себе банкрутом. У випадку невиконання зобов'язань радянські активи за кордоном, такі як кораблі, дипломатичні представництва та майно торгівельних місій, опинилися б під загрозою.

Економічна криза виявилася в тому, що країна почала отримувати все менше хліба: його не вистачало для забезпечення міського населення, виплати заробітних плат, а найголовніше - для експорту зерна за кордон з метою отримання валюти. Усе це стало причиною голоду 1932 року. Хоча це ще не був Голодомор, ситуація торкнулася як Росії, так і України.

Так, це правда. У першій половині 1932 року держава намагалася протистояти голоду. Кораблі, що перевозили зерно для експорту і вже перебували в Одеському порту, були зупинені. Радянський уряд навіть здійснював закупівлі невеликих обсягів зерна в Китаї, Ірані та кількох інших країнах. Українські трести, які займалися виробництвом консервів, рибних і м'ясних продуктів, отримали вказівку передати частину своєї продукції селянам, які страждали від голоду. Це допомогло тимчасово поліпшити ситуацію та створити умови для весняної сівби 1933 року.

Але паралельно у другій половині 1932-го Москва отримала надзвичайно тривожні сигнали про настрої селян. До цього додалася політична напруженість у самій Росії.

- Росія була "державотворчою республікою" СРСР, але не мала власної партії - на відміну від України, з ­­КП(б)У як філіалом ВКП(б). У Москві не могли допустити двох центрів влади - загальносоюзного й російського.

Попри це РСФРР мала російський Раднарком. 1932 року була справа Рютіна. Мартем'ян Рютін, керівник російського Раднаркому, заявив, що Сталін не справляється як генсек і його треба усунути. Це стало вододілом. Тоді Сталін іще не був абсолютним диктатором, яким став після Голодомору, Великого терору 1937-1938 років і перемоги у війні. Він контролював Політбюро, але не мав повної влади над партією.

Сталін спирався на ГПУ — складну мережу чекістів та численних інформаторів, які інформували про обставини на підприємствах, у колгоспах та інших закладах. Завдяки цьому він отримував точне уявлення про атмосферу в суспільстві.

На жовтневому пленумі 1932 року Рютіна розгромили. Тоді Сталін направив уповноважених, Молотова, Кагановича та Постишева, до трьох хлібовиробних регіонів - України, Північного Кавказу та Нижньої Волги. Вони діяли через місцеве керівництво, в Україні - через Станіслава Косіора.

У той самий період, восени 1932 року, Сталін вперше проголосив слова про "руйнівний удар" по "саботажниках", які нібито заважали хлібозаготівлі. Це насправді стало стартом терору проти селян. Саме з цього моменту ми можемо почати відлік Голодомору як свідомої політики винищення.

1 січня 1933 року Йосип Сталін звернувся до керівництва Харківської партійної організації з важливим дорученням: забезпечити донесення змісту його послання до всього селянства через адміністративну та партійну структуру, починаючи з вищих ешелонів і до самих низів, щоб кожен селянин отримав його. Телеграма складалася з двох основних пунктів. По-перше, він вимагав, щоб усі запаси зерна, які не були передані державі і залишалися у прихованні, терміново передали державі. По-друге, він попереджав, що ті, хто не виконає цю вимогу, зазнають покарання згідно з законом від 7 серпня 1932 року. Цей закон, відомий як закон про "п'ять колосків", передбачав або смертну кару, або до 10 років ув'язнення.

Тільки після проведення обшуків. Це стало сигналом для масштабних перевірок у селянських господарствах. Дата — 1 січня 1933 року. Лише через тиждень ця репресивна машина почала діяти — обшукові групи, під керівництвом чекістів, кинулися в села. Ці бригади формувалися з робітників, які прибули з міст, часто сповнених гніву через скорочення карткового постачання, а деякі підприємства взагалі його втратили.

- Безумовно. У містах гинули від голоду - держава не могла наповнити карткову систему продуктами.

Більшість обшукових бригад - місцеві селяни. 1930 року село було єдиним: "куркулі", середняки, бідняки трималися разом проти держави. Але виселення "куркулів" і централізовані заготівлі розкололи села. Бідняки керували сільськими зборами, які "демократично" вирішували, кому скільки здавати зерна, але самі не здавали, бо його не мали. В обшукових загонах вони привласнювали конфіскат, крім зерна. Репресії набули соціального виміру - війна селян проти селян.

Мабуть, саме цей внутрішній розкол у селах створив ґрунт для того, щоб сталінська політика голоду масштабувалася на інструмент геноциду?

- Так. Тут ми підходимо до визначення Голодомору як геноциду. У цьому процесі важливим є 1986 рік. Тоді вийшла книжка Роберта Конквеста "Жнива скорботи" - фундаментальна праця про Голодомор. Конквесту допомагав Джеймс Мейс, фахівець зі знанням української та розумінням радянських реалій. На книжку відгукнувся совєтолог Алекс Ноув, який написав: "Голодомор був спрямований проти селян, які в більшості виявилися українцями, а не проти українців, які в більшості виявилися селянами". Ця фраза, по суті, підважувала можливість юридичного визнання Голодомору як геноциду, бо в Конвенції ООН геноцид визначається щодо етнічних, релігійних чи національних груп, але не соціальних. Тому потрібно було довести, що удар Сталіна був спрямований саме проти українців як нації. І це, мені здається, вдалося показати, зокрема й у моїх працях. Хоча це розуміння дійшло до державних інституцій лише через багато років. Лише 2006-го Верховна Рада ухвалила закон, який визнав Голодомор геноцидом. І тільки тепер, у час повномасштабної війни, майже 90 відсотків українців переконані, що Голодомор був саме геноцидом - формою терору голодом. Це означає, що знищували частину спільноти - українського селянства, а решта, бачачи цю трагедію, почала поводитися покірно, боялася будь-якого спротиву. Так формуються масова покора, страх і злам волі.

Злочин було ретельно приховано. Без масових розстрілів чи газових камер - усе виглядало як просто неврожай або економічна криза. Насправді ж це була складна система, що складалася з кількох компонентів. Перший з них - вилучення всієї їжі, а не лише зерна, тобто всього, що було необхідне для виживання в господарствах. Це почалося після телеграми Сталіна в січні 1933 року. Другий - інформаційна ізоляція. Люди не знали нічого про сусідні села. Жодних новин, газет, повна безмовність. Третій - фізична блокада. Селяни не мали можливості виїхати. Четвертий - контрольований "порятунок". У лютому 1933 року, коли селяни залишилися без їжі, влада "допомагала" лише тим, хто міг працювати, надаючи невелику кількість хліба в їдальнях колгоспів і радгоспів для весняної сівби. Держава, яка призвела до голоду, постала перед людьми в ролі рятівниці.

Визначити точну кількість жертв будь-якої великої катастрофи завжди складно. Наприклад, для Голокосту зазвичай вказується число 6 мільйонів жертв. В Україні іноді згадують про 7 або навіть 10 мільйонів, що є оцінками, які виникли в 1990-х роках або в еміграційних публікаціях. Під час президентства Віктора Ющенка, попри усю повагу до його зусиль у популяризації теми Голодомору, цифра 10 мільйонів також була поширена, проте без належної демографічної обґрунтованості.

Наукові дослідження базуються на даних переписів населення, проведених у 1926, 1937 та 1939 роках. Команда вчених, очолювана Олегом Воловиним зі США та за участю українських демографів Інституту демографії НАН, визначила, що в УРСР загальна кількість смертей становила 3,9 мільйона.

Я з Максудовим (російсько-американський історик та демограф. - Країна) 1990-го розрахували 3,5 мільйона (мої) і трохи більше (його). Наукові оцінки - в діапазоні 3,5-4 мільйони жертв в Україні.

Так, це правда. Саме через це оцінки, що коливаються в межах 7-10 мільйонів, швидше завдають шкоди, ніж приносять користь. Вони слугують аргументом для противників, які стверджують: "Українці перебільшують, намагаючись викликати співчуття або отримати політичні вигоди". Це підриває нашу позицію у міжнародних дебатах. Натомість точність і наукова добросовісність є нашою сильною стороною.