Вартість компромісів: як Слободищенський договір розділив українські землі
17 жовтня 1659 року, вісімнадцятирічний гетьман Юрій Хмельницький уклав угоду у Переяславі, яку йому представили московські воєводи. Рівно через рік, 17 жовтня 1660 року, він підписав ще один договір, але цього разу під Слободищем, за умовами, нав'язаними Польщею.
Між двома роками розгортається період, коли спадщина Богдана Хмельницького стала об'єктом торгівлі. За три роки в Україні з'явилися дві булави, два береги та дві різні політичні течії. А ще через чотири роки кордон по Дніпру було встановлено без участі жодного українця на переговорах. Це оповідь про те, як гетьмани поступово втрачали свою владу, і чому ця ситуація болісно резонує з сучасністю.
Спадок, який виявився занадто важким
Тарас Шевченко. Погибель Богдана Хмельницького, изображение: Википедия
Літнього сезону 1657 року, після смерті Богдана Хмельницького, козацька держава володіла всіма необхідними складовими для незалежного існування: армією, податковою системою, дипломатичними зв'язками та власною старшиною. Проте їй бракувало одного - сильного лідера, здатного зберегти цю єдність. Булава, формально передана шістнадцятирічному Юрію, на період його неповноліття потрапила до рук генерального писаря Івана Виговського.
Виговський був гравцем європейського рівня. Він розумів, що Переяславська угода 1654 року не дала того, чого чекали в Чигирині: Москва поводилася не як союзник, а як сюзерен. Тому 16 вересня 1658 року в Гадячі він підписав договір із Річчю Посполитою. На папері це було щось небачене: Київське, Чернігівське й Брацлавське воєводства мали стати третім рівноправним складником федерації під назвою Велике князівство Руське, з довічним виборним гетьманом, затвердженим королем, із козацьким реєстром на 30 тисяч і ще 10 тисяч найманців. Автором проєкту був Юрій Немирич.
Проте Гадяч не пережив зустрічі з реальністю. Варшавський сейм у квітні 1659-го не підтримав ідею Руського князівства. Козацькі низи не повірили в "шляхетську" угоду й побачили в ній повернення панів. Москва ж, використавши цей настрій, підтримала повстання Мартина Пушкаря та Якова Барабаша, а потім відкрито вторглася. Влітку 1659-го Виговський розгромив московську армію під Конотопом, але виграна битва не врятувала виграної війни: він втратив підтримку власного війська й у вересні зрікся булави.
У цьому випадку висновок простий: навіть наймогутніша армія не зможе перекрити брак легітимності. Угода, якій не довіряють навіть її власні прихильники, не зможе утримати ані виграш, ані підтримку союзників.
Перший союз під загрозою: Переяслав 1659 року.
Новим гетьманом став Юрій Хмельницький. Це ім'я було досить символічним, адже він був сином Богдана і тільки-но досягнув вісімнадцятирічного віку. Московська сторона діяла рішуче. 17 жовтня 1659 року в Переяславі князь Олексій Трубецькой організував раду, на яку гетьман прибув з невеликим супроводом. Оточувало їх близько 40 тисяч московських військових. На цій раді не було правобережних полковників, зате зібралася досить численна лівобережна старшина, яка підтримувала проросійську орієнтацію.
Результатом стали Переяславські статті з 19 пунктів, які різко звужували автономію. Гетьмана могли обирати лише з дозволу царя. Без згоди Москви він не міг призначати й усувати полковників. У великих містах, зокрема в Києві, Переяславі й Ніжині, мали стояти московські залоги. Торговельні прибутки переходили під контроль воєвод, а до Москви мали видати всю родину Виговського.
Це був не угода між двома сторонами, а вимоги, встановлені переможцем. Для нашої історії ключовим є те, що саме цей документ спровокував подальші події. Козацька старшина, вкрай незадоволена такою залежністю, почала шукати альтернативу, і їй здалося, що вихід може бути у Польщі.
Чуднів: коли війська поділяються навпіл
Влітку 1660 року московський воєвода Василь Шереметєв рушив із Києва на Волинь. Дослідники звертають увагу на промовистий розподіл. Разом із Шереметєвим пішли лівобережні полки, де промосковські настрої були сильнішими, а правобережне козацтво лишилося при Юрію Хмельницькому. Тобто козацька армія була розколота ще до першого пострілу, і розколота за географічною лінією, яка потім стала лінією державного розлому.
Армії Польщі та татар, очолювані Єжи Любомирським, Станіславом Потоцьким і ханом Мурат-Гіреєм, захопили ініціативу. У вересні під Любаром Шереметєв зазнав поразки і змушений був відступити, в результаті чого його війська опинилися в оточенні біля Чуднова. 7 жовтня під Слободищем відбулася вирішальна битва між польсько-татарськими силами та військом Юрія Хмельницького. Гетьман опинився в скрутному становищі: з одного боку його армія була розділена, з іншого — Шереметєв виявився відрізаним, а навпроти виявилися переможці — польсько-татарська коаліція.
І в той момент він перейшов на іншу сторону.
Що саме говорив Слободищенський трактат
Угоду підписали 17 жовтня 1660 року в Слободищі на Житомирщині. Від Речі Посполитої її уклали польні гетьмани Любомирський і Потоцький.
Українська делегація наполягала на повному відновленні Гадяцького договору. Польська сторона, у свою чергу, погодилася підтвердити всі умови, за винятком ключового моменту: Велике князівство Руське не буде створене. Інші положення Гадяцького договору мали бути підтверджені присягою гетьманів Речі Посполитої. Однак були введені нові пункти, яких не було в оригіналі: Ніжинському й Чернігівському полкам було наказано відійти від росіян, інакше Хмельницький зобов'язувався протистояти їм; у разі бунту на Запорожжі чи в інших регіонах гетьман повинен був його придушити; Україна зобов'язалася воювати разом із військом Речі Посполитої проти Московії та утримуватися від нападів на кримські території.
Отже, замість федерації вийшла автономія. Замість суб'єкта договору - виконавець чужих військових завдань. Показово, що гетьманові доручили не лише воювати з Москвою, а й карати власних співвітчизників: тих самих лівобережних полковників і запорожців, яких Варшава вважала бунтівниками.
Чому Хмельницький підписав? Тут варто бути обережним. Переяславські статті тиснули, польсько-татарська сила стояла поруч, а Москва щойно показала, що її "захист" означає воєвод і залоги. Молодому Хмельницькому могло здатися, що навіть урізаний Гадяч кращий за Переяслав. Проте вийшло інакше: гарант, який не готовий виконувати зобов'язання, виявився гіршим за відсутність гаранта.
Трактат одразу дав наслідок на полі бою: 2 листопада 1660 року Шереметєв капітулював під Чудновом. Для Речі Посполитої це був тріумф. Для України - початок розколу.
Угода, що не з'єднала, а навпаки, розділила.
Слободищенський трактат мав стати основою для відновлення єдності. Насправді він запустив механізм розколу. Лівобережна старшина, передусім переяславський полковник Яким Сомко й ніжинський полковник Василь Золотаренко, відмовилася визнавати новий курс. Вони вигнали польські загони з Лівобережжя й звернулися до царя з проханням дозволити обрати гетьмана. Запорожці на чолі з кошовим Іваном Сірком теж не бажали польської зверхності.
Юрій двічі намагався знищити опозицію на лівобережжі, проте під Каневом потерпів поразку від московських військ і козаків під проводом Сомка, змушений був ледь втекти до Чигирина. У 1662 році на раді в Козельці Сомка обрали наказним гетьманом Лівобережної України. У січні 1663 року Юрій Хмельницький зрікся булави.
Після нього на Правобережжі гетьманом став Павло Тетеря, політик-юрист, якого вподобав польський король. На Лівобережжі 17 червня 1663 року в Ніжині відбулася "Чорна рада", де гетьманом обрали Івана Брюховецького, колишнього запорозького кошового, який орієнтувався на Москву. Сомка, Золотаренка та Йоанникія Силича невдовзі стратили в Борзні. Так країна, що кілька років тому вела дипломатію з усією Європою, поділилася на два береги з двома булавами, двома політичними орієнтаціями й двома арміями.
Історики обґрунтовано вважають Слободищенський трактат початком територіального поділу України. Проте варто звернути увагу на важливий момент: цей розкол не виник лише через один документ, а через те, що протягом року дві різні сили уклали для козаків два суперечливі договори, змушуючи старшину обирати між ними.
Як гетьмани поступово позбувалися своєї влади
Сергій Васильківський. Козаки в степу, фото: Херсонський обласний художній музей
Брюховецький, який на ніжинській раді виступав проти старшини, у 1663 році підписав Батуринські статті: козаки мали безкоштовно забезпечувати московські гарнізони, а торгівлю українських купців обмежили. У вересні 1665 року він із величезним почтом поїхав на уклін до Москви й підписав Московські статті. Усі податки переходили до царської скарбниці, воєводи з військом ставали в усіх великих містах, а нового гетьмана належало затверджувати в Москві.
Реакція не змусила себе довго чекати. Люди зустріли воєвод і податкових переписувачів з обуренням, і вже в 1666 році на Лівобережжі розгорілися бунти. Брюховецький, який щойно поклав голову під царську владу, повернувся проти Москви та уклав союз із Петром Дорошенком, але було вже занадто пізно: у червні 1668 року його стратили власні козаки за підтримки Дорошенка.
Правобережжя також не було ідеальним місцем. Тетеря, який діяв в інтересах Польщі, зіткнувся з численними повстаннями, і в 1665 році змушений був відмовитися від гетьманства. Його наступником став Петро Дорошенко. У 1668 році він на деякий час зміг об'єднати обидва береги, але згодом вирішив покластися на підтримку Османської імперії. Це не принесло йому успіху, а навпаки - призвело до втрати довіри народу, внаслідок чого Дорошенко зрікся булави на користь лівобережного гетьмана Івана Самойловича.
Паралельно важливі події відбувалися без участі України. 30 січня 1667 року Москва та Річ Посполита уклали Андрусівське перемир'я терміном на 13,5 років, яке юридично закріпило розподіл Гетьманщини: Лівобережжя з Києвом відійшло до Москви, тоді як Правобережжя потрапило під контроль Польщі. Цей розподіл відбувся без участі гетьманів, які дізналися про нові кордони вже після їх встановлення. Остаточне закріплення цього поділу стало можливим завдяки "Вічному миру", укладеному у 1686 році.
Чого це вчить сьогодні
Як стверджують класики, історія не повторюється в точності, але має певну тенденцію до повторення тем. Цей договір пропонує важливі уроки для сучасної України. Мабуть, найзначнішою є думка, що угода, укладена під тиском іноземної армії, не може вважатися справжньою угодою. Переяславські статті 1659 року були підписані в оточенні 40-тисячного війська, а Слободищенський трактат - після поразки на полі бою. Обидва ці документи не викликали довіри, оскільки не відображали волі тих, кому доводилося їх виконувати. Лівобережна старшина відхилила Слободище, бо не відчувала його як власне. Сучасні угоди можуть існувати лише доти, поки їх визнає суспільство. В іншому випадку, це призводить до нових внутрішньополітичних криз, які можуть загрожувати єдності та силі державної влади.
По-друге, Гадяцький договір виглядав привабливо на папері, але його суттєво скоротили в сеймі, а потім ще більше в Слобожанщині. Таким чином, усі ці документальні гарантії без реального механізму їхнього виконання мають таку ж цінність, як підпис особи, яка не має наміру їх дотримуватися. Українці це розуміють як ніхто інший: у 1994 році наша країна відмовилася від ядерної зброї в обмін на запевнення про безпеку, які не мали жодних зобов'язань, і тепер ми бачимо, до яких наслідків це призвело.
Інша проблема, яку виявляє цей договір, полягає в тому, що розкол еліт має високу ціну. Москва майстерно використовувала внутрішні конфлікти: спочатку підтримала повстання Пушкаря і Барабаша проти Виговського, а потім скористалася суперечностями серед лівобережної старшини і Юрія. Поляки, в свою чергу, стали на бік Тетері. Кожна сторона покладалася на "своїх", що ще більше загострювало розбіжності. Коли політичний клас поділяється на "своїх" і "чужих", сильніший сусід не зобов'язаний перемагати, адже він може просто підкупити одну сторону, щоб та боролася проти іншої.
Варто підкреслити, що в серії угод не існувало жодної, яка б одночасно позбавила гетьмана всіх його повноважень. Спочатку було втрачено право призначати полковників, потім контроль над податками, а згодом і зовнішню політику. Саме тому Московські статті 1665 року стали переломним моментом: коли фінанси переходять до рук воєвод, значення булави суттєво знижується. Державність формується не лише на основі декларацій, а через контроль над фінансами, судовою системою та збройними силами, що дозволяє ефективно управляти країною.
Врешті-решт, Андрусівське перемир'я було підписано двома представниками, які розподіляли третього. Гетьмани з обох берегів, що ще вчора боролися за право на самостійність у своїй країні, стали жертвами чужих домовленостей. Це, напевно, найяскравіша аналогія з сучасністю: будь-яке рішення, яке приймається щодо України без її участі, створює нову лінію розподілу.
Вочевидь, основний висновок з усіх цих козацьких угод полягає в тому, що просто бути присутнім у кімнаті недостатньо: важливо, щоб те, що було підписано, підтримувалося не лише дипломатичною риторикою, а й бажанням самого українського народу.
