Чи дійсно "сильна рука" здатна встановити порядок у державі: уроки хунти Августо Піночета.

Улітку 1973 року дружина генерала Августо Піночета, завзятого противника комунізму, запитала його, чому він не бере на себе роль лідера змови проти соціаліста Альєнде. "Я служу національним інтересам, а не особисто президентові," — відповів він. Лише через два тижні після того, як його призначили командувачем сухопутними військами, Піночет віддав наказ про бомбардування президентського палацу.

Зазвичай, коли обговорюють Чилі часів правління Августо Піночета, суспільство розділяється на дві категорії.

Першу групу складають ті, хто сприймає генерала як ту саму "сильну руку", яка усунула від влади лівих популістів і "відновила порядок та законність" у країні. Таку точку зору зазвичай висловлюють люди з правими переконаннями.

У свою чергу, друга група, що складається з представників лівого та ліберального політичного спектру, акцентує увагу на жорстоких діях генерала Піночета. Вони підкреслюють, що навіть якщо його наміри мали добрі цілі, то способи, якими він їх реалізував, залишаються абсолютно неприйнятними.

Одночасно існує й третій спосіб оцінки подій, який раніше рідко обговорювався на міжнародному рівні, але в останні роки кількість його адептів поступово збільшується.

Фокус аналізував причини та події військового перевороту на чолі з Августо Піночетом, а також його вплив на глобальні процеси.

Сальвадор Альєнде: чесний президент-соціаліст

Три роки перед переворотом у Чилі на виборах здобув перемогу соціаліст Сальвадор Альєнде. Це був унікальний випадок, коли прихильник Радянського Союзу отримав владу абсолютно демократичним шляхом. Звісно, не обійшлося без підтримки Кремля. КДБ надавало йому фінансову допомогу, тоді як ЦРУ також інвестувало ресурси в інформаційні кампанії, спрямовані проти президента, який став об'єктом ворожості з боку Вашингтона.

Коли Альєнде здобув владу, він здійснив націоналізацію ключових секторів чилійської економіки. Банки та компанії, що займалися видобутком, переробкою та експортом міді, були вилучені у своїх власників без жодної компенсації. Варто зазначити, що мідний сектор довгий час контролювався американськими корпораціями. Реакція Вашингтона на ці дії була надзвичайно негативною.

Тим часом на іншому кінці світу Альєнде привітали як першого демократично обраного президента-соціаліста. До того вважалося, що соціалісти можуть прийти до влади лише в результаті революції.

Бутилка молока серед безлюдних стелажів.

Проте, далі вітання в Москві не поспішали. Натомість справи лівого ідеаліста почали погіршуватися. Він запровадив державне регулювання цін, але з магазинів почали зникати товари. Соціалістичний уряд ухвалив рішення про забезпечення всіх дітей до п'ятнадцяти років безкоштовною склянкою молока щодня, але питання полягало в тому, де ж взяти таку кількість молока?

Дивовижним чином у той період світові ціни на мідь, яка є основним експортним продуктом Чилі, різко впали. Це призвело до серйозної економічної катастрофи в країні. Інфляція зросла до небачених висот, а товари в магазинах стало важко знайти — дефіцит став невід'ємною частиною повсякденного життя чилійців.

Сальвадор Альєнде звернувся за підтримкою до Радянського Союзу і навіть відвідав Київ під час свого туру. Однак радянське керівництво відмовило у значній допомозі своєму латиноамериканському другу. Перший соціаліст, обраний демократичним шляхом, опинився в ізоляції.

У той час США зазнали принизливої поразки у В'єтнамі. І дозволити відбутися "ще одній Кубі" ніхто не збирався. Президент Річард Ніксон ще після обрання Альєнде на одній із таємних нарад зі спецслужбами заявив, що "економіка Чилі повинна ридати". Так і сталося. У 1973 році країну охопила хвиля страйків. Протестували усі: від домогосподарок до далекобійників. На тлі цього в кінці червня 1973 року збунтувався танковий підрозділ. Бронемашини рушили на урядовий квартал, проте президента врятував командир столичного гарнізону генерал Августо Піночет.

Саме в цей момент, здавалося, відбулася згадана раніше бесіда Августо з його дружиною. Принциповий генерал виглядав єдиною опорою легітимного уряду, тому в кінці літа президент Альєнде призначив Піночета на посаду командувача Сухопутними військами.

Лише через два тижні в Чилі стався знаковий військовий переворот, який увійшов в історію як одна з найвідоміших політичних подій XX століття, що залишила значний слід у масовій культурі. Протягом кількох годин уряд було усунуто, і політичний ландшафт країни зазнав кардинальних змін.

Бойові кораблі, які вийшли в море на навчання, несподівано зійшли з курсу і стали надавати вогневу підтримку військам та авіації, які рухалися на Сантьяго. Водночас бойові літаки розпочали бомбардування урядового кварталу. Генерал Августо Піночет очолив переворот, але він би його не здійснив без підтримки керівників інших родів військ. Усі вони потім увійшли до керівної колегії (ісп. "хунта"), яка потім безальтернативно керувала країною протягом наступних майже двох десятків років.

Збройні сили атакували опозиційні радіостанції, редакції газет та інші засоби зв’язку. Президент Альєнде, разом із кількома десятками своїх прихильників, укрився у своїй резиденції, забарикадувавшись від нападників. Вони були озброєні автоматами Калашникова, тоді як їх обстрілювали з великокаліберної артилерії. Згодом президента виявили мертвим із вогнепальним пораненням. За офіційними даними, Альєнде покінчив життя самогубством, використовуючи пістолет, який йому подарував Фідель Кастро.

Стадіон, так стадіон

Колегія генералів оголосила розпуск парламенту, заборону профспілок та ввела цензуру для ЗМІ. Було введено комендантську годину та оголошено справжнє полювання на прихильників скинутого президента. Силовикам було надано надзвичайні повноваження. Вони могли без належного слідства заарештовувати та катувати підозрюваних у симпатії до Сальвадора Альєнде чи дружніх до нього політичних сил. А тих, в кого на вулиці знаходили зброю, розстрілювали на місці.

Оскільки в камерах не вистачало місця для всіх арештованих, було ухвалено рішення створити концтабір безпосередньо на Національній арені Чилі. Загалом, приблизно три тисячі чилійців стали жертвами хунти, а десятки тисяч зазнали різних форм репресій.

Цікаво, що вже в листопаді на Національному стадіоні було ухвалено рішення провести міжнародний відбірковий футбольний матч. Суперником мала стати збірна СРСР — країни, яка активно засуджувала переворот. Зрозуміло, що представники СРСР рішуче відмовилися грати на цьому стадіоні. В результаті на Чемпіонат світу вирушила збірна Чилі. Таким чином, це можна вважати першим своєрідним "успіхом" хунти.

Вже наступного року Піночета без будь-яких виборів проголосили президентом Чилі. Отже, у порівнянні з іншими учасниками перевороту, його статус зріс. Принаймні формально. Офіційно диктатура тривала до 1980 року, коли хунта погодилася написати нову конституцію, яку на референдумі "затвердили" дві третини виборців: в умовах репресій та цензури результат був доволі прогнозованим.

У наступному році, без проведення додаткових консультацій із населенням, автоматично стартував восьмирічний термін генерала Августо Піночета. Після завершення цього терміну на референдумі, що мав дати йому можливість залишитися при владі ще на вісім років, він потерпів невдачу і... залишив свою посаду.

Чоловіки з Чикаго

Стабілізувавши політичну ситуацію шляхом терору та репресій, хунта віддала управління економікою молодим економістам-теоретикам, випускникам університету в Чикаго. На них ще казали "Чоловіки з Чикаго". Військові забезпечили їм відсутність опору, тож Чилі стала справжнім експериментальним майданчиком для неоліберальних реформ.

Було здійснено масштабну приватизацію всього через кілька років після націоналізації. При цьому підприємства часто переходили у власність осіб, близьких до влади, за значно заниженими цінами. Іноземні інвестиції також відіграли важливу роль, адже транснаціональні корпорації охоче вкладали кошти в країну, де профспілки заборонені, протестні акції неможливі, а витрати на робочу силу стрімко знижуються. Крім того, практично були скасовані імпортні мита, що призвело до великого напливу імпортних товарів, що негативно вплинуло на національного виробника, зокрема на промисловий сектор.

На початку 1980-х років, коли країна начебто повернулася до конституційного порядку, Чилі спіткала найбільша з 1930 року (періоду Великої депресії) економічна криза. Збанкрутували понад тисяча підприємств.

Уряд здійснював вихід країни з економічної кризи шляхом надання субсидій і пільгових кредитів тим підприємствам та секторам, які вважалися стратегічними. Проте, часто ці ресурси отримували компанії, що демонстрували лояльність до військового режиму. Уряд Піночета фінансував свої реформи через міжнародні кредити, які охоче надавали такі установи, як Міжнародний валютний фонд і Світовий банк. Це, в свою чергу, призвело до збільшення державного боргу країни.

Чилі стало своєрідним прикладом у питанні мирного переходу від військової влади, що відбувався в рамках системи стримувань і противаг. Це дозволило уникнути судових переслідувань для генерала Августо Піночета, який помер у 2006 році, так і не доживши до судового рішення. Хоча це може виглядати несправедливим, цей сценарій став альтернативою мирному завершенню диктатури. Без подібних гарантій генерали могли б боротися за контроль до останнього, що призвело б до величезних жертв, перш ніж демократія знову стала б реальністю в країні.

Спадщина Піночета

Тож яку спадщину залишив по собі бунтівний генерал Августо Піночет? Дискусії тривають як у Чилі, де щороку у пам'ятні дати десятки тисяч людей виходять на мітинги "за" чи "проти" тієї чи іншої сторони. У світі питання традиційно постає більш філософськи: чи варті економічні успіхи тисяч жертв та десятків тисяч постраждалих від режиму воєнної диктатури?

Нещодавні академічні дослідження висвітлюють питання, які раніше не піддавалися обговоренню. В умовах поляризації Холодної війни та обмеженого доступу до Чилі, було вкрай важко здійснити об'єктивне наукове дослідження реального впливу військової хунти на економічний розвиток країни.

В роки правління Піночета та невдовзі після його відходу у демократичному світі, прихильному до США, в основному акцентували увагу на економічних реформах та успіхах військового уряду на цьому поприщі. Ба більше, отримані шляхом емпіричних досліджень результати (тобто реальні наслідки впровадження певних теорій) у 1980-х роках активно використовували для здійснення неоліберальних реформ вже у провідних країнах світу, зокрема у США та Великій Британії.

Натомість у Кремлі та його сателітах постійно наголошували на звірствах режиму, згортанні демократичних свобод та постійному порушенні прав людини. Який парадоксальний цинізм. Це важко зрозуміти людям, далеким від контексту офіційної радянської риторики.

Наразі об'єктивні економічні дослідження з різних куточків світу, включно зі Сполученими Штатами (які, як тепер стало відомо з розсекречених документів, брали участь у підтримці перевороту та подальшої діяльності військової хунти), свідчать про спірність успішності економічної стратегії Піночета та його команди молодих фахівців.

Протягом семнадцяти років, коли країна переживала різні прояви диктатури перед фактичним, а не формальним переходом до демократії, економічні досягнення неодноразово змінювалися на кризові явища. Зокрема, одна з цих криз була визнана найсерйознішою з часів Великої депресії. Варто зазначити, що подібні економічні коливання спостерігалися й в інших країнах із аналогічними економічними моделями.

Отже, під час правління хунти країна продовжувала функціонувати в економічному плані, однак з жорстоким терором, репресіями та численними обмеженнями прав і свобод громадян. Зовнішні фактори, такі як вигідна кон'юнктура та інвестиційний клімат, сприяли цьому процесу, адже правий режим, лояльний до Вашингтона, отримував підтримку міжнародних фінансових установ. Чилі охоче стала майданчиком для економічних експериментів, за що отримала певні фінансові вливання, але це не призвело до суттєвого покращення добробуту її населення.

Так, деякі нововведення сприяли розвитку економіки і вже за правління демократичних урядів закладений базис дав певні результати. Зараз Чилі за багатьма показниками -- серед лідерів у Латинській Америці. Але важко оцінити саме роль хунти у цих реформах. Так, історичний досвід, найвагомішим елементом якого був крах Радянського Союзу, показав безперспективність повноцінної планової економіки. Проте у 1971 році, коли свої реформи в олігархічному Чилі проводив Альєнде, цього ніхто не знав. Президент-соціаліст міг програти чергові вибори і необхідні ринкові реформи б провелися іншими реформаторами, які б, можливо, їх здійснювали повільніше за Піночет, але без масових позасудових арештів та страт.

Таким чином, можна сформулювати третю версію висновку щодо справжньої ролі Піночета в історичному контексті. Цей висновок виходить за межі традиційної дихотомії "чи виправдовує мета засоби", яка зазвичай є основою обговорень стосовно бунтівного генерала.

Постає питання: яка насправді була справжня мета Августо Піночета, коли він віддав наказ армії атакувати палац законно обраного президента?

Лише кілька місяців тому він переконував свою дружину, що основним обов'язком офіцера є служіння Батьківщині, а вже на початку осені віддав наказ обстрілювати власну столицю. Чи не стало результатом цієї всієї кампанії лише зміцнення особистої влади генерала та збагачення його близьких бізнес-структур? Заради цього він піддав країну економічним експериментам, які призвели до серйозних економічних потрясінь. Якщо його попередник намагався впроваджувати ліві інновації в економіку, то генерал обрав правий курс.

А графіки економічного зростання -- це наслідки невблаганного історичного процесу, який би відбувся незалежно від вибриків недалекоглядних та безвідповідальних латиноамериканських політиків. Врешті, реальний вплив економічного зростання на добробут чилійців став відчутним аж на початку XXI століття -- після нових реформ, які провели у демократичних умовах уже наступники Піночета.