Чи вступить Європа в конфлікт за Гренландію? Як заяви Трампа стали серйозним випробуванням для НАТО.
Данський корабель військового флоту здійснює патрулювання в акваторії поблизу столичного міста Гренландії Нуук. Це відбувається 15 січня 2026 року.
Досягнення в Венесуелі надало адміністрації Дональда Трампа не лише впевненості, а й практично безмежну віру у свою власну непогрішність та всевладдя.
У результаті, протягом другого тижня оточення Трампа, за ініціативою Стівена Міллера, одного з його основних співробітників, постійно звучить одна і та ж фраза: "Хто ж готовий виступити проти нас?"
Цілком можливо, що перевіряти готовність інших кинути виклик Америці трампісти будуть у Гренландії.
"Гренландія дуже важлива для національної безпеки, в тому числі Данії. Проблема в тому, що Данія нічого не може вдіяти, якщо Росія або Китай захочуть окупувати Гренландію, але ми можемо зробити все що завгодно. Ви переконалися в цьому минулого тижня з Венесуелою", - стверджує президент США.
Проте європейці вже активно працюють над цим розвитком подій. Як і в останні кілька років, Сполучене Королівство знову займає провідну позицію у всьому процесі. Перші невеликі підрозділи військових, ймовірно, з метою розвідки та логістики, вже почали прибувати на острів, а підготовка до розгортання повноцінного контингенту триває з усією серйозністю.
Чи можна вважати це цілісною стратегією, а не просто випадковим протестом?
Чи дійсно вся Європа готова ризикнути? В тому числі - можливістю прямого військового зіткнення зі своїм ключовим союзником та найпотужнішою армією світу?
Хто в Європі готовий стати на чолі боротьби з американськими "старими приятелями"?
Сумнівів майже не залишилося – сучасний дипломатичний хаос навколо Гренландії не варто розглядати лише як дивакуватий каприз нинішньої адміністрації США.
Замість цього, ми спостерігаємо за черговою, але найінтенсивнішою спробою втілити в життя давню американську стратегію в Арктичному регіоні.
Концепція інтеграції найбільшого острова світу в оборонну систему Сполучених Штатів має свої корені ще в 1860-х роках. Тоді державний секретар Вільям Сьюард, який відіграв ключову роль у придбанні Аляски, вважав Гренландію важливим фактором для забезпечення американського впливу в Північній Атлантиці.
Найбільш значущу спробу втілити цей геостратегічний імператив здійснив Гаррі Трумен у 1946 році, коли запропонував Данії 100 мільйонів доларів у золоті в обмін на передачу суверенітету над островом.
На початку холодної війни Вашингтон сприймав Гренландію як незатоплюваний авіаносець, що мав ключове значення для стримування Радянського Союзу. Сьогодні ця логіка відображається у сучасній риториці про "критичну важливість" для національної безпеки.
Отримавши відмову на пропозицію придбання в минулому столітті, Сполучені Штати на тривалий час обрали компромісний шлях – розвивали військову інфраструктуру, зокрема важливу авіабазу Туле, у рамках двосторонніх угод із Копенгагеном.
Однак, винесення питання про зміни статусу острова на порядок денний у 2019 році, в період першої каденції Дональда Трампа, а також жорсткий ультиматум, що надійшов у 2026 році, вказують на значну еволюцію стратегій Вашингтона.
Якщо раніше американська присутність гарантувалася партнерськими угодами, то нині, в епоху загострення конкуренції за арктичні ресурси та логістичні шляхи, Білий дім більше не вважає "м'яку силу" достатнім запобіжником проти китайської та російської експансії, фактично поширюючи принципи "доктрини Донро" на Арктичний регіон.
На фоні зростаючої риторики з Вашингтона щодо важливості контролю над Гренландією, європейські партнери почали активні, хоча й здебільшого символічні, дії в цьому регіоні.
Якщо позиція Білого дому ґрунтується на побоюваннях щодо можливого захоплення ініціативи в Арктиці з боку Росії та Китаю, то європейські столиці, у відповідь, почали розгортати свої військові підрозділи.
Таким чином, намагаючись показати, що НАТО здатне самостійно забезпечувати безпеку "Високої Півночі", не втручаючись у суверенітет Данії.
Практична реалізація цієї стратегії вилилася в операцію під назвою Arctic Endurance.
В адміністративному центрі Гренландії, Нууку, вже відзначено прибуття військових контингентів з Франції, Німеччини, Швеції, Норвегії та Великої Британії.
Незважаючи на те, що кількість учасників залишається на низькому рівні — наприклад, французька група складається всього з 15 військових, а німецька місія обмежена прибуттям транспортного літака A400M з 13 солдатами на короткий період — політичне значення цієї місії є безпрецедентним.
Французький спецпосланець Олів'є Пуавр д'Арвор зазначив, що головною метою навчань є показати присутність Альянсу безпосередньо в Сполучених Штатах.
Це певна ініціатива, спрямована на виконання вимог безпеки з боку Трампа, який застерігав про можливість односторонніх дій, якщо європейські країни не зможуть протистояти "зростаючій агресії" з боку Москви та Пекіна.
Дипломатична складова конфлікту характеризується гострою полемікою між Копенгагеном, Нууком та Вашингтоном. Данські урядовці на чолі з прем'єр-міністром Метте Фредеріксен та міністром оборони Троельсом Лундом Поульсеном погодили з гренландським урядом посилення військової присутності, плануючи перехід до ротаційної, а згодом і постійної моделі базування сил союзників.
Водночас політичне керівництво Гренландії категорично відкидає ідею переходу під юрисдикцію США, наголошуючи на своїй ідентичності та виборі на користь Данії в умовах поточної геополітичної кризи.
Так сам міністр закордонних справ Данії Ларс Льокке Расмуссен під час переговорів з американськими високопосадовцями, включаючи віцепрезидента Джей Ді Венса, чітко окреслив червоні лінії, заявивши, що у 2026 році торгівля людьми та територіями є неприйнятною, попри наявність спільних безпекових занепокоєнь.
Ця ситуація також підкреслила суттєві розбіжності в самому Північноатлантичному альянсі стосовно способів реагування.
З одного боку, Велика Британія та країни-лідери ЄС - в першу чергу Франція та Німеччина. А також інші нордичні країни, для яких погрози на адресу Данії є й особистою загрозою. Ці країни активно підтримують розгортання військ, розробляючи плани щодо залучення кораблів та авіації - нібито для заспокоєння побоювань Трампа.
В свою чергу, інші країни НАТО висловлюють занепокоєння щодо цієї стратегії, адже їм не байдужі їхні зв'язки зі Сполученими Штатами.
Зокрема, Польща ухвалила рішення не брати участь у місії в Гренландії. Однак, причини цього кроку виглядають доволі незвично. Прем'єр Дональд Туск зазначив, що будь-яка спроба США втрутитися силою на території країни-члена Альянсу призведе до "політичної катастрофи" і стане кінець усталеної системи безпеки.
У Вашингтоні поки що не висловили свою думку щодо дій європейських країн. Врешті-решт, у столиці США завжди були переконані у своїй спроможності нав'язати Європі свої умови.
Так, навіть за нинішнього американського президента складно уявити військовий конфлікт між США та їхніми європейськими союзниками. Проте у Білому домі чудово знають, наскільки ці союзники зараз залежні від Штатів у питанні протидії Росії та підтримки України.
Отже, Сполучені Штати можуть собі дозволити ілюзію, що ці вчинки не впливають на їхні наміри.
Додатково слід зазначити, що посилення військової присутності НАТО в Арктиці стало причиною очікуваної негативної реакції з боку Російської Федерації. Вона скористалася цим для звинувачення Альянсу у використанні "псевдопричин" для мілітаризації даного регіону.
Якщо Кремль оголосить про наміри збільшити свою військову присутність в Арктиці, це, швидше за все, слугуватиме додатковим аргументом на користь Сполучених Штатів.
Фінальний результат "протистояння нервів" часто залежить від сили волі та лідерства сторін.
З американського боку все зрозуміло. Дональд Трамп демонструє готовність стояти до кінця, вимагаючи відмови Данії від Гренландії. Як він сам казав, набагато простіше буде мати "якусь угоду", але успіх Венесуели як привид літає поза спинами дипломатів і нагадує, що будь-який сценарій зараз на столі.
А отже, впертість американців тепер підкріплюється і силою їхньої зброї.
Чи мають європейські лідери таку ж рішучість відстоювати свої позиції до самого кінця?
Великою мірою результат залежатиме від лідерів європейської коаліції, а точніше - від тих, кого ми можемо до них зарахувати. Це не НАТО, оскільки США тут не виступають в ролі агресора. Це також не ЄС, адже Брюссель офіційно не бере участі у цьому процесі. Мова йде про окремих європейських політиків, які мають достатньо відваги та бажання вжити заходів, щоб запобігти руйнації одного з найкращих союзів сучасної епохи.
Однак не можна виключати, що справжнім лідером у питанні "захисту Гренландії" може стати Великобританія. Хоча готовність є важливим фактором, для здійснення ефективних дій потрібні час, фінансові ресурси та рішучість - і наразі ці елементи ми спостерігаємо лише з боку Лондона. В умовах реальної загрози саме британські сили стануть основним щитом, який прийме на себе удар.
Проте, враховуючи досить збалансовану риторику Лондона, його рішучість переважно виглядає як елемент підтримки — основна надія досі покладається на відомі "особливі відносини" між двома столицями по обидва боки Атлантики. Саме вони допомагали в найскладніші часи, і тепер британський прем'єр Кір Стармер вважає, що вони знову зможуть стати на допомогу.
Сюди ще варто додати особистий фактор - майже вся західна преса і оглядачі переконані, що Стармер належить до тих небагатьох західних лідерів, яких Трамп не просто терпить, але й поважає.
Саме тому, демонструючи рішучість, Лондон залишає переговори та дипломатію ключовим наративом та надією для себе та для всього Заходу.
