Армія під керівництвом Сирського та Драпатого: військовий експерт Кофман аналізує управлінські помилки та трансформації у Збройних силах України (ВІДЕО)
Протягом років великої війни українська армія зазнала значних змін, однак не всі з них були успішними. У своєму інтерв'ю для подкасту "Мілітарного" старший науковий співробітник Фонду Карнегі за міжнародний мир Майкл Кофман поділився думками щодо системних помилок, які негативно вплинули на Збройні сили України. Він також обговорив, чому українські військові шукають нові підходи до ведення наступальних операцій та як змінюється культура командування під керівництвом Михайла Драпатого.
Дефіцит піхоти та проблема виснаження підрозділів
Як зазначив Кофман, уже восени 2023 року в українських збройних силах стало очевидним, що існує дефіцит піхоти. З тих пір Україна не змогла сформувати необхідну кількість військових, щоб повністю ліквідувати недостачу особового складу.
Ситуація така, що протягом часу Україна не змогла забезпечити себе необхідною кількістю піхоти для покриття дефіциту. У 2024-2025 роках часто виникали випадки, коли командир батальйону мав лише два боєздатних взводи: один для утримання позицій, а інший, можливо, для чергування.
У 2025 році на найбільш напружених ділянках фронту ситуація призвела до тривалих бойових дій. Мова йде не про 30 чи 60 днів, а про цілі місяці. Є вражаючі свідчення людей, які перебували на своїх позиціях більше пів року. Хоча це рідкісні випадки, проблема була очевидною.
Ще одним аспектом виснаження українських підрозділів Кофман вважає самовільні залишення частин (СЗЧ). Хоча ситуація з поверненням військовослужбовців покращилася, ця проблема все ще залишається серйозною.
Ситуація покращилася, проте все ще існує значна частка втрат серед особового складу українських підрозділів. Я не стану наводити точні цифри, але впевнений, що ті, хто уважно слідкує за перебігом війни, мають цю інформацію. Втрати залишаються на високому рівні. Проте варто зазначити, що Україна тепер щомісяця повертає з СЗЧ більше військових, ніж раніше, що свідчить про позитивні зміни.
Однак фахівець підкреслює, що ситуацію з СЗЧ не слід вважати окремою проблемою, оскільки вона є результатом більш серйозних недоліків у військовому управлінні.
Синдром СЗЧ слугує відображенням різних інших питань, а не є самостійною проблемою. Він вказує на наявність інших складнощів, які слід адресувати безпосередньо.
Сирський формував нові бригади, замість того щоб доукомплектовувати існуючі.
Кофман вважає, що методи формування та управління військами, які застосовував Олександр Сирський, є помилковими. Він підкреслює, що в той період Генеральний штаб продовжував займатися створенням нових бригад, незважаючи на те, що існуючі бойові підрозділи вже страждали від серйозного браку особового складу.
Генеральний штаб України виявляв тенденцію формувати нові бригади, а не підсилювати існуючі, які понесли втрати.
Це звична проблема. Насправді, це помилка, що супроводжує армії протягом усієї історії. Варто зазначити: це не лише українська проблема. Хоча було зрозуміло, що Україні бракує достатньої кількості військовослужбовців для підтримки існуючих сил та їх розширення, процес формування нових бригад тривав.
Кофман зазначає, що мова йде не про нові підрозділи безпілотників, а про звичайні механізовані формування, важливість яких у контексті сучасних військових дій, на його думку, вже зазнала змін.
"Навіть цього року, приблизно в перші пів року, він намагався створити п'ять нових механізованих бригад. Тож формування сил, на мій погляд, однозначно було проблемою. І так само управління силами -- як ними керували і як розподіляли людей".
Ще одна проблема полягала в тому, що досвідчені підрозділи не отримували належного поповнення після втрат. Натомість їхнє виснаження намагалися компенсувати передаванням особового складу з інших частин.
Ще один непростий момент полягає в тому, що Сирський має тенденцію не поповнювати бойові втрати досвідчених підрозділів, а дозволяти їм виснажуватися, після чого віддавати командиру частини інших підрозділів.
Командир висловлює: "У мене не вистачає ресурсів, аби захистити свою ділянку". На це отримує відповідь: "Добре. Ось батальйонна тактична група з іншої бригади, кілька батальйонів територіальної оборони, батальйон Нацгвардії та інші підрозділи". І ти просто об'єднуєш їх разом.
Ти не знайомий із цими людьми, їхні можливості значно різняться, і ти ніколи не вступав із ними в конфлікт, але тобі потрібно якось об'єднати їх у фронт для захисту.
Згідно з аналізом експерта, труднощі полягали не лише в недостатній чисельності особового складу, але й у способах, якими армія застосовувала своїх наявних військовослужбовців. Водночас він відзначає, що одним із найбільш ефективних кроків стало впровадження дронів у військову структуру.
"Щодо правильної ставки -- що робити з людським капіталом, який мала Україна, -- вкладення в дронову складову було однозначно одним із найбільших і найкращих рішень".
"Битва за нову позицію": якої стратегії не вистачало українським військовим?
Кофман вважає, що проблеми з особовим складом були пов'язані також із відсутністю чіткого бачення того, як саме Україна збирається досягати успіху у війні та якою ціною.
На мою думку, Україна має потенціал для більш ефективного формування своїх сил, оскільки в країні достатньо людей, а особливо чоловіків. Це очевидно для кожного, хто подорожує українськими містами.
Проте, якщо ви в період з кінця 2023 року, після літнього контрнаступу, до 2025 року прогулювалися вздовж фронтових ліній і запитували про стратегію армії та її концепцію успіху, що б вам відповіли? Чи це була б битва за наступну ділянку? Або ж витрачати людей для утримання будь-якої позиції, навіть якщо її не можливо захистити — політика "жодного кроку назад"? Якщо вам важливий людський капітал, такий підхід не можна виправдати.
Три підходи до стабілізації
Згідно з поглядами Кофмана, Україна, врешті-решт, розробила більш реалістичну концепцію досягнення успіху. Ця концепція включає три ключові напрямки: стабілізацію фронтової ситуації з мінімальними втратами особового складу, укріплення системи протиповітряної та протиракетної оборони, а також розширення кампанії завдавання ударів по російській території.
Перше завдання полягає в стабілізації фронтової лінії з урахуванням максимальної безпеки для особового складу, акцентуючи увагу на застосуванні сучасних технологій. Друге – інвестувати значні ресурси в системи протиповітряної та протиракетної оборони, щоб ефективно вирішити питання інфраструктурних пошкоджень. Сьогодні очевидно, що ця проблема є однією з найактуальніших для України.
Лінія фронту насправді перебуває у найкращому стані за останні кілька років. Цей рік став найуспішнішим для бойової ефективності України з 2023-го. Водночас, з точки зору бойових можливостей, Росія переживає найскладніший рік з зими 2023-го. Основні виклики пов’язані з протиповітряною та протиракетною обороною, економічним становищем і великими містами, а не безпосередньо з фронтовими діями.
Третім аспектом Кофман вважає атаки на Росію, які повинні виснажувати її ресурси та економічний потенціал.
Тривалі конвенційні конфлікти зазвичай еволюціонують від класичних битв, спрямованих на знищення противника, до вирішальних сутичок на початкових етапах, а згодом перетворюються на виснажливу боротьбу, що вимагає великих людських і технічних ресурсів. Наприкінці, конфлікт стає змаганням за витривалість економічних і ресурсних можливостей. Реально кажучи, ми знаходимося на цій стадії вже протягом останніх двох років.
Як українські війська прагнуть відновити маневреність на бойовій арені.
З літа 2025 року українські збройні сили почали випробовувати інноваційні підходи до проведення наступальних операцій. Як зазначив Кофман, основною метою цих досліджень є відновлення маневреності на полі бою, яка була значно зменшена через впровадження безпілотних технологій.
Аналітик ділиться своїми спостереженнями за діяльністю різних відділів, які намагаються знайти рішення цієї проблеми. Особливо його привернув увагу досвід ударних підрозділів, що використовують дрони в своїй роботі.
Мене надзвичайно зацікавило, чим займаються дроново-штурмові підрозділи, зокрема 92-га бригада та 1-й окремий штурмовий полк. Вони прагнуть відновити механізовану мобільність на полі бою, вносячи зміни в організаційну структуру та методи використання своїх сил. Це включає інтеграцію дронів та традиційного вогню для подавлення противника та створення умов для відновлення маневреності.
Цей метод є істотно більш ефективним для нейтралізації та знищення супротивника в порівнянні з традиційним повільним наступом. З 2025 року вони активно тестували цю стратегію і досягли помітних успіхів у багатьох випадках та операціях.
Альтернативний метод полягає в поступовій зачистці території за допомогою штурмових груп, підтримуваних безпілотниками. Хоча цей процес триває довше, він дозволяє значно зменшити втрати під час наступальних дій.
Це класичний метод очищення території вогневими групами з потужною підтримкою безпілотників, крок за кроком, лісосмуга за лісосмугою. Це можна продемонструвати на прикладі одного з тактичних підрозділів, який зазвичай застосовує саме цю тактику у бойових діях.
Це повільний і поступовий підхід, але він мінімізує втрати в наступі. Адже сторона, яка атакує, традиційно зазнає більших втрат, ніж та, що обороняється: у війні на суходолі оборонятися значно легше, ніж наступати. І вони доволі добре мінімізують втрати, повільно ведучи цей повзучий наступ і повертаючи територію".
Кофман також відзначає класичні методи деяких штурмових підрозділів, які прагнуть використовувати великі легкі моторизовані чи механізовані формування.
Операція "Вівальді": як українські військові використовують слабкості російської армії
Кофман окремо акцентує увагу на операції "Вівальді", що була здійснена Третім армійським корпусом. Він вважає, що ця операція не є оригінальною у своєму задумі, а скоріше ілюструє ті закономірності, які українські військові почали впроваджувати під час своїх контратак.
Одна з головних передумов таких операцій -- особливості російської тактики інфільтрації. Просуваючись невеликими групами, російські війська часто не встановлюють повноцінного контролю над захопленою територією. Через це вздовж фронту виникають великі сірі зони, де позиції обох армій перемішані.
"Приблизно з 2025 року, перейшовши до тактики інфільтрації, російська армія не контролює територію, яку нібито захопила, на кілька кілометрів від лінії зіткнення. Фактично виникла сіра зона. Усі це знають. Немає суцільних оборонних ліній.
Багато з нас не здатні чітко визначити, хто що контролює на карті, адже присутність військ не завжди свідчить про справжній контроль. Дронові підрозділи, які здійснюють вогневий контроль, змушують піхоту розташовуватися на окремих позиціях, внаслідок чого вона фактично не володіє територією навколо себе.
Кофман пояснює, що через це оцінки територіальних здобутків сторін можуть суттєво відрізнятися залежно від того, як саме позначати сіру зону на мапі.
"Тож ми з вами легко могли б сперечатися, скільки квадратних кілометрів перейшло з рук у руки за останній місяць, -- залежно від того, як ми наносимо на мапу сіру зону вздовж фронту. Ми могли б сперечатися, хто зараз контролює Костянтинівку, де позиції російських і українських підрозділів перемішані, причому багато з них -- за кілька кілометрів одна за одною".
На думку аналітика, така модель просування робить російські підрозділи вразливими до контратак. Українські військові зрозуміли це ще у 2025 році, а одним із помітних підтверджень стали локальні наступальні операції в лютому.
Операція "Вівальді", на думку Кофмана, базувалася на трьох ключових аспектах. Перший з них полягав у тривалій підготовці до наступу, включаючи дезінформацію ворога та його попереднє ослаблення.
Багато людей розглядає наступ як самостійний етап, не усвідомлюючи, скільки часу було витрачено на підготовку відповідних умов. Якщо приділити достатньо уваги формуванню оптимальних умов для наступу — у США це називається операціями з підготовки поля бою — тобто вміло заплутати противника і знизити його бойову здатність, це може призвести до успіху.
Другим аспектом є нерегулярний контроль, який російські війська здійснюють над районами, що їх намагаються анексувати. Третім чинником є труднощі, з якими стикається російське командування в забезпеченні адекватного розуміння ситуації та отриманні достовірних даних про обстановку на лінії фронту.
На тактичному рівні ти здатен спостерігати за всім, що відбувається, завдяки своїй технічній підготовці. На полі бою важливо мати повне уявлення про ситуацію. Однак на оперативному рівні можливі дезінформації, особливо якщо ворог є "зручною ціллю". У російській армії часто маніпулюють інформацією про реальний стан справ. Вони звітують про захоплені позиції, яких насправді не зайняли, і воліють не згадувати про втрати, якщо це не викликає значного суспільного інтересу.
Кофман стверджує, що "Вівальді" є яскравим прикладом того, як українські війська здатні експлуатувати не лише тактичні вразливості супротивника, а й його культурні недоліки в сфері військового мистецтва.
На мою думку, операція "Вівальді" яскраво продемонструвала, як можна скористатися слабкостями військової культури супротивника, щоб виграти перевагу і перетворити його на фактора, що сприяє власній наступальній кампанії.
Чому тактичні нововведення не здатні на кардинальні зміни в армії?
Незважаючи на успішні дослідження в деяких підрозділах, Кофман вважає, що українські військові стикаються із труднощами у впровадженні локальних розробок в єдину, скоординовану систему.
Це стає особливо очевидним під час проведення спільних операцій, коли залучаються різноманітні підрозділи, кожен з яких має свій унікальний стиль ведення бойових дій.
Одна з найбільш поширених труднощів, яка виникає під час наступу, полягає в тому, що коли різні підрозділи об’єднуються, їх важко змусити діяти згідно з єдиною стратегією. Існує тенденція: зібравши всіх разом, кожен бійцю діє за власними принципами.
У певний момент треба відібрати те, що працює, і масштабувати це. А не казати: "Як чудово, що ми зібрали вас усіх на цей наступ, і п'ять різних підрозділів воюють п'ятьма різними способами"".
На думку експерта, основна проблема українських збройних сил сьогодні полягає не в нестачі тактичних нововведень чи здатності до адаптації, а у визначенні найбільш ефективних стратегій та їх впровадженні на рівні великих підрозділів.
"Проблема в тому, щоб зрештою визначити, що працює, і сказати: "Гаразд, усі, спробуймо масштабувати це, проведімо більшу операцію і зробімо це в один спосіб -- подивимося, чи впораємося разом"".
Корпусна реформа: чому Кофман підтримував відмову від тактичних угруповань
Кофман вважає, що однією з найсуттєвіших структурних трансформацій в українських збройних силах є впровадження корпусної системи. Він зазначає, що раніше між Генеральним штабом та бригадами існували проміжні рівні управління, які нерідко не мали визначених функцій і ускладнювали координацію роботи підрозділів.
Я активно підтримував перехід на корпусну систему.
Я рішуче виступав за скасування всіх віртуальних оперативних командних рівнів, які виявилися неефективними та непридатними для українських сил. Усі ці тактичні угруповання, на мою думку, значною мірою гальмували розвиток української армії й ускладнювали скоординовані дії бригад як в обороні, так і в наступальних операціях.
Там існувала безперервна ротація штабу офіцерів, які часто не відзначалися найвищими якостями.
Водночас, за словами аналітика, за Сирського Генштаб фактично не використовував навіть цю структуру належним чином, намагаючись безпосередньо керувати військами на тактичному рівні.
"І, будьмо чесними, Генштаб за Сирського все одно цією структурою не користувався. Він намагався мікроменеджирити всю армію: головнокомандувач здебільшого діяв так, ніби намагався одночасно командувати всіма батальйонами української армії. Через це до цієї зміни Україна певною мірою отримала найгірше з обох світів".
В останні півтора року Кофман став свідком того, як окремі українські підрозділи поступово створили ефективну систему командування та управління.
Декілька корпусів справді почали демонструвати стабільність. Виникла органічна структура командування та управління, яка дозволяє українській армії діяти злагоджено разом зі своїми підрозділами забезпечення. Офіцери, які мають вищі звання, ніж командир бригади, набувають досвіду і вчаться ефективно керувати бригадами. Проте не всі корпуси однакові; деякі з них явно перевершують інші.
Що змінилося в управлінні армією за Драпатого
Кофман підкреслює, що ключовим фактором, який дозволив корпусній системі функціонувати більш ефективно, стала зміна управлінської стратегії після приходу Михайла Драпатого.
Як пояснює аналітик, ідеться передусім про перерозподіл повноважень між Генштабом і командирами на місцях. Замість безпосереднього втручання у тактичні рішення вищі штаби мають забезпечувати підрозділи необхідними ресурсами та підтримкою.
Вважаю, що з призначенням Драпатого на пост головнокомандувача, структура командування, яка була створена, насправді почала функціонувати: делегуючи повноваження, підтримуючи людей і змінюючи підходи до взаємин.
Сьогодні ситуація змінилася: Генеральний штаб більше не просто вказує тактичним підрозділам, що робити, а ті, в свою чергу, активно реалізують його стратегії. Підрозділи на місцях чітко усвідомлюють свої обов’язки. Командири мають достатній досвід, вони знають, як діяти, розуміють підпорядковані бригади та їх потреби. Генштаб, у свою чергу, орієнтується на їх потреби, прагнучи знайти способи підтримки та забезпечення їхніх успіхів, а також ефективної взаємодії з особовим складом.
Кофман підкреслює, що просто зміна організаційної структури не забезпечить успіху. Необхідні лідери, які вірять у нову систему та готові реально передати свої повноваження.
"Я, здається, починаю усвідомлювати цей перехід. Це суттєва перевага структурної організації. Однак важливо, щоб на верхніх рівнях були люди, які вірять у створену структуру, адже це є ключовим моментом. Потрібні ті, хто дійсно буде її використовувати і надавати їй необхідні повноваження."
Кофман зазначає, що наступним етапом еволюції цієї системи є формування оперативних угруповань армії (ОУВ). Він пояснює, що з точки зору американської військової організації, ця структура відповідає рівню командування, притаманному дивізії.
Аналітик підкреслює, що не слід розглядати ці зміни як просте копіювання західних практик. Він вважає, що це скоріше метод, який українські військові намагалися реалізувати протягом усієї війни, але йому ставили перешкоди різні управлінські традиції, що існували в армії.
Отже, формування цих армійських підрозділів є, по суті, етапом еволюції корпусної організації, яка в американському контексті насправді має вигляд дивізійної структури. Стабілізація фронтової лінії відбувається через інвестиції в очевидні успіхи, а потім надання цим досягненням відповідних повноважень.
Я б навіть не сказав, що це виключно західний метод. Це український підхід, який, на мою думку, намагався пробитися на поверхню протягом всіх цих років. Однак йому було нелегко це зробити через конкуренцію різних культур всередині українських сил, а також через різноманітні стилі лідерства та управління, які ми спостерігали протягом війни.